Енергетика: вакуумна, анігіляційна; інверсійний космодвигун Індрапанди для збудження віртуальних діраковських часток. Запасна рушійна система — термоядерна. Резерв палива — на рік форсованого польоту в межах планетних систем із швидкістю тисяча кілометрів на секунду.

Керування — автоматичне.

Екіпаж — чотирнадцять чоловік. Сім подружніх пар, що мають створити колонію піонерів у системі епсилон Ерідана. Капітан корабля Богдан Полум’яний, 32 роки, астрофізик, художник, астропілот, інженер-кібернетик. Його подруга Леся, 25 років, композитор, співачка, лікар, агроном, кравчиня, фізіолог. Помічник капітана, космоштурман крейсера Іван Гора, 28 років, фізик-теоретик, філософ, кіберконструктор, хірург. Його подруга Софія, 20 років, біолог, кухарка, садівниця, балерина. Головний кібернетик крейсера Джон Стіл, 30 років, механік, слюсар, музикаит-скрипаль. Його подруга Любослава Добрана, 18 років, пасічниця, гінеколог-акушерка, художник-модельєр. Головний психолог Деваианда Крішна, 31 рік, ботанік, педагог, поет, фольклорист, танцюрист. Його подруга Рея Анті, 17 років, вихователька дітей дошкільного віку, кіноінженер, співачка, спортсменка вищого класу. Головний енергетик Алессандро Реальо, 28 років, радіоінженер, вакуумотехнік, пейзажист, кінооператор. Його подруга Марія, 19 років, масажистка, гігієніст-педагог, теплотехнік. Завідуючий сектором транспорту для планетних експедицій Вано Дзоашвілі, 25 років, садівник, історик, космолінгвіст, астроном. Його подруга Тамар, 20 років, водій всюдиходів, інженер, живописець, біофізик. Завідуючий сектором міжзоряного зв’язку Карл Свенборг, 31 рік, спортсмен, конструктор, музикант-піаніст. Його подруга Тереза, 22 роки, інженер-будівельник, архітектор, лікар, співачка.

Члени екіпажу пройшли багатократні психологічні перевірки. Повноважна комісія Всеилапетного Товариства Галактичних Зв’язків (ВТГЗ) ствердила безсумнівну спів’єдність перших міжзоряних піонерів. Антагоністичних тенденцій не виявлено.

Вперше для міжзоряного польоту використовується гено-тека екіпажу, в якій зберігатиметься психогенокод учасників переселення. Отже, катастрофічні випадки, пов’язані зі смертю членів екіпажу, не виключають успіху експедиції: геноцентр крейсера зможе відновити психобіотип загиблого.

Земля створила для своїх синів та дочок майже стовідсоткову гарантію безпеки. Земля палко вірить в успіх першої галактичної експедиції. Міжзоряний міст життя буде прокладено!

Старт космокрейсера “Любов” призначено на 21 червня 82 року XXI століття. Буде ввімкнута Всесонячна Мережа Зв’язку…”

— Послухай, Чорний Папірусе! А мені це не сниться?

— Що?

— Переселення до далеких світів, гіперпросторові канали зв’язку, ера невмирущості… Чи це лише мрія моєї підсвідомості, що палко прагне такого світу?

— Думай як хочеш. Зерно мрії, що зародилося в серці й розумі шукача, неминуче виросте буйним квітом і дасть плоди. Від вас, людей, залежить, щоб той цвіт був цілющий і радісний. А тепер — стань людиною того світу, стань його духом, розумом, серцем. Ти багато чого збагнеш…

Колишеться туга хвиля часу, кидає мене на високий гребінь, піднімає над віком. Здрастуйте, нащадки! Дайте ввійти у ваші думки, прагнення, почуття! Дайте краплю вашої невмирущості…

Вони підіймалися на Говерлу.

Світанкове повітря солодким холодом проймало легені. З півдня на крилах після нічного леготу котився смерековий дух. Дихалося легко, в голові наморочилося, ніби від веселого святкового танцю.

З каменя на камінь. Поміж травами, квітами. В’юнкою стежкою-зміючкою. А довкола гори — хвилі кам’яного моря, а над ними — сиво-прозорі серпанки туманів.

Зажевріла трояндова пожежа на сході. Ще не видно світила, а вже вдарила вогниста стріла у снігову шайку Говерли. Заіскрилася вершина, звеселила серце райдугою кольорів. Здавалося, ніби якийсь грайливий велетень запалив над Карпатами казкову ватру.

Розпочав ораторію в небі невидимий орган. Підхопили величальний спів легіони птахів. Завібрувала, відлунюючи стоголосо, баня ясно-блакитного неба.

— Швидше, швидше, Богданку, — підганяла свого друга Леся. — Хочу зустріти сонечко на вершині!..

— Тоді треба було захопити левітатор, — усміхнувся Богдан. — Вихопилася б за одну мить на будь-яку гору!

— Нецікаво. Втрачаєш відчуття подолання, — сказала дружина. — Перемагаючи тяжіння зусиллям м’язів, подиху, ти ніби приєднуєшся до чуттєвого й емоційного світу предків. Пам’ятаєш, як у прадавній пісні: “З верху на верх, а з бору в бір, а з легкою в серці думкою…”

— Як точно й сильно сказано! — підхопив Богдан. — Як поетично! У нас тепер віршують майже всі, але чи відчувають вони так предковічно просто?

Леся не відповіла. Вони вже вибралися на вершину. Невеликий майданчик звільнився від снігу, посеред нього в рожево-сонячному мареві височіла знаменита на цілий світ скульптурна група, створена молодим українським митцем Гнатом Байдою.

Тримаючи дружину за руку, Богдан обійшов постамент довкола. Зупинившись, вони довго вдивлялися в обличчя матері з дитям, яка сиділа в центрі групи. Тривожні й натхненні очі, тонкі чутливі пальці поетеси, художниці, жниці, коханої. То був віковічний образ матері-України — дівчини-войовниці, яка крізь пил віків, крізь бурі історичних, соціальних та суспільних катаклізмів передала в космічне майбуття своє живе серце, пісню, казку, волю до буття, заповіт своїх найкращих синів-творців. Біля ніг її, ліворуч, — Тарас. Він схилив голову на її коліно, заплющив очі. Але така майстерність, така творча жага водила рукою Байди, що все обличчя Кобзаря стало всевидющим оком духу. На його вустах завмерла блаженна усмішка дитяти, в ній чулося беззвучне слово: “Коли мати дивиться, синові можна заснути. Але я готовий знову прийти, мамо. Ти тільки поклич мене — я прокинуся”.

Праворуч від матері — Леся. Дівчина-квітка. Гірський гордий і чутливий пролісок, що не може жити й дихати в паркі літні буйнолисті дні, що любить сувору морозну пору перед весною. Біля неї — Каменяр. Вузлуваті руки складені на колінах, тіло непорушне, а за високим чолом — напруга вогняного вулкана думки й чуття.

Ще й ще постаті — концентричними кільцями оточують матір-дівчину, що породила їх в муках творчого змагання, що вивела до вселенських обріїв.

Леся й Богдан схилилися перед матір’ю в низькому поклоні. Дружина прошепотіла:

— Благослови нас, кохана, в далеку путь. Хочемо зберегти твою іскру в безодні вічності. Хочемо не забути твоїх мук і любові.

— Не забудемо, — сказав Богдан. — Пуповина рветься, але дитина в крові несе її суть і наказ.

Вони одійшли від скульптурної групи натхненні, вспокоєні, щасливі. Сіли на камені — лицем до сонця.

— А тобі не тяжко, Богданку, кидати рідну Землю? Скажи, ти не сумніваєшся в своєму рішенні?

— Ще й як тяжко… — Ясно-карі очі Богдана потемніли. — Нас вічно розриває між двома полюсами тяжіння: один — поклик правічності, голос предків, затишок дитинства; другий — сурма таємниці, веління казки, вимога нових обріїв. І те й інше — воля матерів, закладена в нас. Не завжди мати тіла й мати духу узгоджені між собою, але істина там, де голос таємниці.

— Це правда, — кивнула Леся, довірливо глянувши на друга очима-пролісками. — У дитинстві прекрасно, але зорі недарма спалахують у вечірньому небі. Вони кличуть у вічність…

Богдан обняв дружину за худенькі плечі, вдихнув хмільний запах пшеничних кіс, що хвилястим потоком спадали на спину. Вона вивільнилася обережно з його обіймів, стала на камені, простягнула руки до сонця.

— Бачу, в тобі сум за Землею гніздиться ще глибше, ніж у мені, — сказав Богдан. — Та й не лише за Землею… За Сонцем… Ти ж сонцепоклонник…

— Чого ж людині треба? — сумно озвалася Леся, окидаючи поглядом гірський краєвид. — Чому в ній — такій невеликій — закладене болісне зерно вічної творчої муки?

Богдан не відповів. Взявши дружину за руку, повів до стежки.