Вони перейшли до виділеного їм кабінету.

— Чортзна-що, — промурмотів Тюге не без пошани в голосі. — Чого ти так повівся?

Брант похитав головою.

— Мій свідок сказав, що Гольм був одним із приятелів Елли. Але про хлопця… Мушу визнати, що це був постріл навмання. — Він здвигнув плечима. — Неприємне становище.

Тюге стріпнувся.

— Ну, та це не міняє нашої програми. Попроси їх привести головного лікаря.

Вони мовчки посідали, чекаючи на Поульсена.

Ельмо Поульссп був невиспаний і неголений. Піджак на ньому зім'явся, краватка була зав'язана недбало. Він здавався старішим, ніж під час першої їхньої зустрічі. Важко було не пожаліти його, та коли вже вони мусили витягти з нього зізнання, то могли це зробити саме тепер. Тюге: стояв і суворо дивився на нього.

— Ви нас дурили, докторе Поульсен. Ви заперечували, що мали інтимні стосунки з убитою Еллою Гансен. Виходить навпаки. Ви її добре знали. Були її дуже близьким приятелем. Навіщо ви її вбили?

Ельмо переводив погляд з одного слідчого на другого. Сльози заступили йому очі. Він майже не розумів своїх влас-: них слів, коли пошепки повторив пояснення й закінчив! його словами:

— Це не я. Вона була мертва, коли я зайшов. Присягаюся. Вона лежала в кухні з ножем. І дивилася на мене. Я повівся безглуздо, знаю, але вбив її не я.

Він, ридаючи, опустив голову. Тюге кивнув вартовому. Той торкнув Ельмо за плече, підтримав його, коли він підвівся, і вивів з кабінету.

— Кортить повірити йому, — промурмотів Тюге. — Хоч і важко. Ходімо, Нільсе, тут нам тим часом нічого робити. Відвідаймо Могенсена, принаймні той не ревітиме.

Вони вже більш-менш знали місто й могли обійтися без таксі. Хмари подеколи розступалися, щоб сонце глянуло на Алькюбін, та вулиці однаково здавались брудними, неприбраними, по-зимовому млявими.

— Не хотів би я жити тут, — зауважив Тюге. Брант посміхнувся:

— Жив би, якби довелося. Дуже ти використовуєш можливості великого міста? Не кажу вже про його забиті вулиці, страйки й таке інше. Ти ж не ходиш ні в кіно, ні в театр, хіба не правда? Навіть до своєї улюбленої пивниці не ходиш. Зразу спішиш до Герди й до дітей. А те саме можна робити й тут. Але, незважаючи на все це, я теж не вибрав би Алькюбіна.

Вони замовкли, перейшли старі, вкриті снігом вулички й опинилися в новому кварталі, де містилася школа. Ось її велике подвір'я, де можна також грати в м'яча. Вони зупинилися й озирнулись навколо.

— У нашій школі було двоє подвір'їв, — сказав Врает. — Одне для дівчат, а одне для хлопців. У менших класах ми гралися, бились і колекціонували папірці. Потім походжали парами й розмовляли про те, які дурні інші наші однокласники. — Він посміхнувся. — Серед подвір'я росло дерево. Не дуже високе. Я оце згадав, як одного дня під тим деревом до мене підійшли двоє багатих синків і почали глузувати з моїх нових черевиків, завеликих на мене. Коштів тоді було обмаль, і взуття завжди купували на виріст. Я ніколи не думав, що хтось може з цього сміятися. Поганці. Цікаво, що з них вийшло?

З будівлі в глибині подвір'я долинав ритмічний тупіт. Мабуть, там була гімнастична зала. Звідти назустріч їм вийшов якийсь чоловік.

— Кого ви шукаєте?

Чоловік показав їм, як пройти до кабінету Могенсена.

Директор школи саме на уроці музики в одному зі старших класів, пояснила їм молода вчителька, що водночас була й секретаркою Могенсена. Вони сіли, чекаючи кінця уроку. Секретарка, безперечно, попередила Могенсена, що на нього чекають. Він радісно привітався з ними й засяяв усмішкою, поглядаючи то на одного, то на другого.

— На жаль, у розкладі в мене мало годин. Бачите, весь мій час забирає адміністративна робота. Я постійно викладаю англійську мову й музику. З погляду культури важливі предмети! — Він проникливо дивився на них, наче хотів випередити їхні заперечення.

— То ви, мабуть, знаєте Третю симфонію Скрябіна, «Божественну поему»? — запитав Тюге.

Могенсенів погляд миттю змінився. В нього з'являвся в очах по-дитячому наївний вираз, коли він був чимось приголомшений.

— Ні, я ніколи її не чув, — мовив він. — А чого ви питаєте?

Він був одягнений у спортивну майку і джинси. Світло падало на нього з лівого боку, обрамляючи його кучерявий темний чуб.

— Це та платівка, що була поставлена на програвачі в Елли Гансен, коли туди прийшов Поульсен, — пояснив Іюге.

Вони з Брантом сиділи у зручних кріслах біля журнального столика, а Могенсенів стілець за письмовим столом був трохи вищий, тому складалося враження, наче директор: Школи сидів на трибуні.

— Гм, цікаво, — мовив він. — Скільки це вже ви тут?

Він невдоволено зиркнув на Бранта, який закурив сигару, незважаючи на плакати, що застерігали людей від цієї згубної звички.

— Тут у вас кожен бреше як йому вигідно, — відповів Тюге. — Ми теж не кращі. Нічим не гребуємо. З чистим сумлінням вислухуємо всілякі плітки, вигадки, брехню, бо маємо з'ясувати все про двох осіб: про вбиту жінку й підозрюваного в тому вбивстві чоловіка. Ми не нехтуємо жодною дрібницею, коли йдеться про те, щоб довідатись правду, а особливо тоді, як не можна на когось покластися. Всі брешуть. І ви також, пане Могенсен.

Політик почухав бороду й нічого не відповів. Тюге повів далі:

— Ви нам казали, що особисто не знали Елли Гансен. Потім змалювали її як дуже вродливу й принадну жінку, але це могли бути й відомості з чужих уст. Проте ми тепер певні, що ви були приятелем убитої і відвідували її. Чому ви не сказали нам правди?

Могенсен підвівся з трибуни й сів навпроти них на канапу.

— Не відмагайтесь і не забирайте в нас дарма часу, — сказав Тюге.

— А я й не відмагаюся, — відповів він. — Дайте мені лише трохи подумати.

Він зблід, тільки борода чорніла. Досі він, розмовляючи, проникливо дивився у вічі то одному, то другому. А тепер не підіймав погляду від столика.

— Бачите… я не буду виправдуватись. Я казав, ніби не знаю її, бо думав, що ви про це не довідаєтесь. Моя дружина… моє становище… — Він прикусив губу. — Вона, тобто Елла, була розумна дівчина, зі своїми власними поглядами і здоровим глуздом. З нею можна було говорити. До того ж вона була принадна як жінка. Але не це головне. Я певен, що ми були друзі, але не однодумці, боронь боже. Вона час від часу добре мені вичитувала.

Могенсен замовк, але й далі дивився на стіл.

— Ви, звичайно, розумієте, Могенсене, що тепер мусите відповісти, де ви були тоді, коли вбито Еллу Гансен.

Могенсен задумався тільки на мить.

— Це сталося в той час, як я бігав перед вечерею. Могенсен втратив самовпевненість. Він, сам того не усвідомлюючи, відсунув від Бранта попільничку, тоді знов присунув її.

— Самі бігали? — запитав Тюге. Могенсен кивнув головою.

— Ви зустрічали когось?

Могенсен затулив очі рукою, напружено думаючи.

— Ні, боюся, що… нікого, наскільки я пригадую. Звичайно, мене міг хтось бачити.

Він неприязно скосив очі на Брантову кулькову ручку, якою той записував розмову.

— Якби ви дали нам маршрут, ми могли б дізнатися, чи вас хто бачив, — запропонував Тюге.

Могенсен підвів очі.

— Хіба ви не розумієте, до чого б це призвело? Довелося б з усім попрощатися, якби все випливло наверх. Для цього досить вам тільки почати розпитування. Уявляю собі, які підуть розмови. Дайте мені… все обміркувати самому. Може, знайдеться хтось, на кого можна покластися. — Він раптом здригнувся. Тоді випроставсь і втупив очі в Тюге. — Це не я. Мені б, далебі, й на думку не спало таке… Навіщо б я вбивав Еллу? Це просто божевілля.

Тюге похитав головою.

— Так завжди буває. Божевілля і безглуздя. А навіщо б її вбивав Поульсен? Він теж був одним із її приятелів. Він повівся безглуздо, тікаючи. Але так само безглуздо з вашого боку було щось приховувати. Ви ж мали б знати, що ми довідаємось про це. — Тюге підвівся і глянув на годинника. — Ми залюбки візьмемо до уваги всі можливі міркування. Але ж ви, звичайно, розумієте, що є певна межа. Скільки вам треба часу на те, щоб ви спробували підтвердити своє алібі? Скажімо, подзвоніть у готель «Принц» до першої години. Якщо ви до цього часу не впораєтесь, доведеться нам узятись за цю справу.