— Чудово. Слухай, усе-таки дивно виходить із тією платівкою.

Брант невдоволено скривився. Вічно цей Тюге чіпляється за дивні дрібниці.

— Єдина така серед усіх! Може, вибрана для Поульсена? Я переглянув у нього весь набір платівок. Найбільше там Чайковського. З творами Скрябіна немає жодної, і він казав, що не знає цього композитора. І чому обгортка валялася на підлозі? У квартирі загалом було чисто й прибрано.

Звичайно, були й кращі часи, гарні, спокійні дні, коли все йшло так, як належало. Приємні розмови за кавою в котромусь відділенні або після операцій, якщо чергувала Елла. Він відпружувався, слухаючи її коментарі, заражаючись її добрим гумором. Лісу він також швидко оцінив. Вона давала йому добрі поради, і так тактовно, що він не почував себе ані ображеним, ані збентеженим. Але ці приємні згадки ніби дрібніли поряд з іншими — зі згадками про всякі прикрощі.

Це було через кілька місяців після його приїзду. Він підписував лікарняні листи. Ліса вкладала їх у конверти. Вони обоє аж здригнулися, коли до кабінету ввірвалась Елла. Вона щільно зачинила за собою двері і, відсапуючись, сказала:

— Ельмо, Ларсен оперує Флемінга Шміта, ти знаєш, того, з профспілки. Ти б не міг заглянути до операційної ніби випадково? Мабуть, випадок важкий. Він близький приятель Карла Якобсена. Той просив, щоб я трохи його підтримувала.

Ельмо глянув на Лісу, але вона відвернулась до нього спиною. Тож він підвівся, зайшов до операційної і підступив до Ларсена.

— Слухай Антоне, там дзвонить Карл Якобсен, хоче знати як справи. Вони близькі приятелі, наскільки я зрозумів.

Ларсен повернув до нього спітніле обличчя.

— Складний випадок, — мовив він і знов нахилився над хворим.

Ельмо підійшов до столу й зазирнув через його плече. Ларсен накрив серветкою розтин, обернувся й простяг руки, щоб йому сполоскали їх.

— Складнуватий випадок, — ще раз сказав він. — Але все буде гаразд. Передай йому тільки це.

Видно було, що він чекав, аби Ельмо пішов.

— А в чому там складність?

Елла витерла Ларсенові спітніле чоло. Він невдоволено глянув на свого колегу.

— Тут рак. Я його виріжу.

Він знов узявся до роботи, кинув ножиці в руки асистентові так, що вони впали на стіл, і занурив свої кулачиська в розтин. Ельмо навшпиньки стояв позад нього й заглядав через плече. Нічого важкого там не було. Чого це Елла зчинила такий переполох? Кожен хірург міг би з цим упоратися.

— Я не маю якоїсь нагальної роботи, може, допомогти тобі?

Навіть по Ларсеновій спині видно було, що він не хоче його втручання. Ельмо скосив очі на Еллу. Та жзаво кивнула головою.

— Я залюбки допоможу.

У Ларсеиа почервоніла потилиця.

— Все йде чудово, і, щиро казати, краще, як я оперуватиму сам. Але дякую за пропозицію, — додав він, коли Ельмо відступив до дверей.

— Як там справи? — запитала Ліса.

— Дуже добре. Не знаю, чого Елла так хвилюється. Це було десь у жовтні, він пригадував, що листя на дереві якраз під вікнами вже пожовкло, але ще не опало.

— Ларсен ніколи сам не оперував, коли тут був Яльтесен. Старий робив усе сам. Ларсен тільки допомагав йому.

Ці слова ніби повисли в повітрі.

— Що ти кажеш?

Ліса почервоніла й відвернулася.

— Він ніколи нічого самостійно не робив, поки ти не прийшов.

Ельмо заплющив очі.

— А хай йому біс! Чому ж мені ніхто про це не сказав?

— Ларсен брався тільки за всякий дріб'язок. Звичайно, коли в його пацієнтів було щось поважне, він завжди знаходив виправдання: казав, що операції робить Яльтесен. Ми думали, що ти знаєш, — мовила секретарка.

Поульсен підійшов до вікна. Он вони поспішають до амбулаторії, і пішки, й на велосипедах, чекають, що отримають тут найкращу медичну допомогу. Він підбігом подався до операційної.

— Як там, Антоне?

Ларсен підвів голову й усміхнувся крізь пов'язку.

— Добре, ми вже закінчуємо.

Молоді асистенти намагалися допомагати йому. В обох це була перша робота після екзаменів. Ельмо скосив очі на Еллу. Вона пройшла разом з ним повз кабінет панни Мадсен до санітарної кімнати.

— Елло, це правда, що каже Ліса? Що коли тут був Яльтесен, Ларсен тільки допомагав йому?

Вона стурбованно глянула на нього.

— Він оперував грижу й таке інше, а переважно справді допомагав Яльтесенові. Той завжди хвалив Ларсена, але всі складні операції робив сам. Я про це якось не подумала. Ти ж йому дозволив оперувати, правда? Отож мені й здалося, що все гаразд.

Того дня Поульсен пішов додому багато раніше, ніж звичайно. Доріт була на засіданні якогось гуртка. На той час вона ще захоплювалась такими речами. Він приготував собі яєчню і випив пляшку пива. Тоді ліг на канапу. Сон довго не приходив, а коли він нарешті задрімав, подзвонив телефон.

— Це Карл Якобсен. Ти сьогодні рано повернувся додому.

Поульсен підвівся і промурмотів, що він стомлений.

— Як там мій приятель Флемінг? Ельмо переклав трубку в другу руку.

— У нього рак.

Він забув докладніше розпитати Антона про Шміта. Просто втік від нього й від лікарні.

— Важка була операція? — запитав Карл Якобсен.

— Його оперував Ларсен.

Ельмо здавалося, що мовчанка тривала цілу хвилину.

— Я не знав, що йому довіряють таке. Звичайно, він купу років пропрацював з Яльтесеном, але ж не має відповідної освіти. То це він оперував його! — голос Карла Якобсена десь віддалився.

— Але ж Шміт — його пацієнт.

Знов довга мовчанка.

— Так, хворим здається, що найкраще попасти до когось із шефів. Ну, дякую.

Трубку поклали. Ельмо вже не зміг заснути. Він повернувся до лікарні. Ларсен пішов давати приватну консультацію. Шміт іще не прокинувся після наркозу.

Доріт була на зустрічі в бібліотеці. Одна письменниця читала свої твори, а потім відповідала на запитання.

— Але ж ти не слухаєш, Ельмо.

Він здригнувся й винувато глянув на неї. Він не зміг повторити те, що вона йому розповідала.

— Це якраз по-твоєму. Ти цікавишся тільки своїми справами і завжди був такий. Всі ми повинні були достосовуватись до тебе. Завжди думати про твої справи. Тобі було байдуже, що я все тупішаю і тупішаю. А я теж склала іспити на атестат зрілості, і, до речі, краще за тебе!

Доріт заплакала. Коли в нього бувають такі пацієнтки, він каже їм якусь дурницю про перехідний вік і дає гормони, щоб позбутися їх. Як можна допомогти комусь наздогнати роки, якщо вони вже минули? Він почав пояснювати їй це.

— От бачиш. Тільки ти та й ти. Ніколи ні про кого іншого не згадуєш. Якби ти дужче завантажив Ларсена й тих ледачих хлопців, то мав би хоч трохи, хоч краплину часу на домівку. Була така цікава зустріч. А ти все зіпсував. Я йду спати.

Поульсен прийшов на міст зарано. Він довго стояв і чекав. Плювок був влучний, упав якраз перед поїздом. Та однаково це не допомогло. Додому він ішов поволі й сумно.

Другого дня Шміт мав підвищену температуру, проте загалом був цілком справний. Так пожартував на п'ятихвилинці Ларсен. Пацієнт надто багато курив і дістав бронхіт. Але третього дня йому погіршало, і ніяк не можна було визначити, через що саме. Ларсен і далі був настроєний оптимістично, молоді лікарі нічим не могли допомогти, і Ельмо теж визнавав, що не знає причини його стану.

— Слухай, Антоне, мені зовсім не подобається Шміт. Щось із ним негаразд, тобі не здається?

Вони стояли біля Ларсенового кабінету. Ларсен мовчки відчинив двері, запалив сигару й сів до столу.

— Трохи погіршало, але минеться. — Він заспокійливо всміхнувся.

— Я не такий оптиміст, як ти, — мовив Ельмо. — Що там було складне? Коли під час операції виявляються якісь складнощі, а потім виходять кепські наслідки, то причини треба шукати в тих складнощах. Так нас завжди вчив Клем.

Ларсен заглибився в технічні подробиці. Розповідь його звучала якось дивно: наче він відтарабанював розділ із підручника, а не описував операцію, яку сам робив.