Я сягнув по нову сигарету. Який ще висновок можна було зробити з моїх слів?

— І що з цього виходить, Мартіне?

Я не мав наміру робити кар'єри в поліції. А проте Карл Юрген явно випробовував мене — наче хотів пересвідчитись, чи я вмію самостійно думати. Я витримав випробування.

Полковник Лунде, — відповів я, — єдиний ніколи не буває вдома сам.

— Ну й що?

Отже, це він ходить уночі по горищі. Ти це маєш на думці, Карле Юргене?

Я нічого не маю на думці. Я тільки роблю висновки з твоїх слів.

А проте не все тут сходиться, — повів я далі. — Адже полковник Лунде й раніше, поки я прийшов туди, першу половину дня був на службі. Тож навіть якщо я тягну двох Дам Лунде гуляти перед полуднем, однаково всім їм найкраще вирушати на горище вночі. Так усе заплуталось… Я…

Від міцного Крістіанового віскі я захмелів. У голові в мене ледь паморочилось.

— Може б, ви випили разом зі мною? Я…

— Ні. Тобі краще, Мартіне, вернутись і лягти в ліжко. Я відвезу тебе. Не можу я ризикувати, щоб під час перевірки поліційної машини виявилося, що за кермом сидить п'яний водій. А звідти я заберу сержанта Ев'єна.

— Дякую, Карле Юргене, — мовив я.

Собаці наказано лягати на місце. Господар уже взяв від нього газету.

— А торба?.. — спитав к.

— Я сьогодні ж таки передам її в лабораторію. Не хвилюйся, її дослідять до останньої ниточки. Хоч навряд чи я в ній щось знайду.

— Щось знайдеш, — мовив Крістіан.

Карл Юрген і я вже рушали до дверей, але зупинились, мов на команду, й глянули на Крістіана. Він сидів на стільці й незворушно палив.

— Що я в ній знайду, Крістіане?

— Знайдеш землю.

Карл Юрген сидів за кермом. Ми їхали мовчки. Я був стомлений і трохи п'яний. Я не хотів дзвонити в двері, тільки легенько постукав. Сержант Ев'єн відразу відчинив нам.

— Усе гаразд? — запитав Карл Юрген.

— Так, тихо, як у могилі, пане інспектор. Сержант Ев'сн міг би трохи тактовніше вибирати слова. «Тихо, як у могилі».

Сон не приходив. Я лежав і слухав, як гілляка стукала об стіну за моїм вікном. Гілляка, яку я так люто ненавидів. Тепер лють моя вляглася. Гілляка була наче моїм приятелем. Мені навіть подобалося слухати її стукіт.

Крістіанове віскі подіяло на мене. Я був стомлений, але спокійний.

Усе якось владнається. Карл Юрген забрав торбу. Крістіан сказав, що він знайде в ній землю. Дивні речі каже той Крістіан… Про землю… про кров… Усе якось владнається. А Крістіан нехай собі снує свої химерні думки.

Я лежав, приємно сп'янілий, у тому стані, коли людина почуває себе так, наче весь світ його приятель, і навіть гадки не мав, що саме Крістіанові химерні думки й необережно сказана колись фраза неабияк стривожили вбивцю. Адже тільки вбивця здатен був зрозуміти хід Крістіанових думок і те, що він сказав.

Не міг я також знати, що саме через це вбивця спробує завдати нового удару.

Я знаю, як корисно зганяти свого лють. Мій приятель психіатр навіть каже, що подружжя, яке не б'є час бід часу посуду, — нездорове подружжя.

У мене ніколи не було дружини, отже, свою лють я зігнав на ялиновій гілляці.

І мені полегшало. Ненависть, страх, лють — усе це вилилось на нещасну ялинову гілляку. Так, мені справді полегшало.

А крім того, я знайшов торбу на шитво.

Мені здається, наче в цьому домі навіть повітря стало чистіше. Я без жодних труднощів знов занурився в гармонійний життєвий плин родини Лунде, який міг сколихнути лише Карл Юрген зі своїми логічними висновками та Крістіан зі своїми химерними міркуваннями.

Тепер я вже не був певний, що Люсі справді така незадоволена своїм життям, як вона казала. Коли вона забувала про свою роль небезпечної спокусниці, то ставала просто милою господинею. Інколи я чув, як вона співала. А співала вона справді гарно, хоч так і не змогла переконати в цьому Норвезьку оперу.

Панна Лунде дедалі більше нагадувала мені класичну тітку в домі своїх родичів.

Вікторія долала науку під моїм керівництвом, час від часу скоса позираючи на мене. В її зелених очах під чорною гривкою з'явився новий Еираз. Видно було, що вона снує якісь думки, — я здогадувався, які саме. Поцілувавши її, я сказав, що не мав з того ніякого задоволення. Я добре знав дівчаток такого віку. В мене було сотні таких учениць. І я пам'ятав їхні записочки — зворушливі освідчення в коханні, які я інколи знаходив у зошитах з контрольними. Пам'ятав, як авторки тих записочок червоніли й скоса позирали на мене, коли я другого дня приходив до класу. Що ж, невеличке захоплення Вікторії не зашкодить. Воно трохи розважить її.

Полковник Лунде йшов із дому й повертався в той самий час, хвилина в хвилину. Я міг по ньому наставляти годинник.

Я завжди був байдужий до військової справи. Я знав лише, що вона потрібна. А тепер раптом зацікавився нею Тільки як чистого наукою. Часом увечері я заглядав у його фахові журнали чи книжки або він сам починав пояснювати мені те, що читав. Це був для мене цілком незнайомий світ — і, виявляється, він не обмежувався самою муштрою та зміною варти о десятій нуль-нуль вечора, як я собі уявляв. Ллє мої уявлення ґрунтувалися па власному досвіді військової служби, — а я ніколи не був добрим солдатом. Часом ми ввечері грали в бридж. Як я й сподівався, найкращим гравцем виявився полковник Лунде.

Бувши в гарному настрої, я вирішив навчити їх грати в покер. Ніхто не був прикро вражений моїм наміром. Найкраще в покер грала Люсі. Цього я вже ніяк не сподівався. Я полюбив свою незатишку кімнату з ялиновою гіллякою за вікном, що стала моєю приятелькою, з краєвидом на зимове Осло.

Ввечері місто скидалося на шмат чорного оксамиту, на якому, щоб потішити око, хтось розстелив разки перлин і самоцвіти.

Удень воно лежало внизу, мов якесь іграшкове місто, розкинувшись на всі боки, навіть забравшись на пагорби навколо Екеберга.

— Я зроду не бачив такого гарного краєвиду, — якось сказав я Вікторії.

— А якби ти побачив краєвид з башти над горищем! — відповіла вона.

Над горищем?

Я ніби прокинувся зі сну.

Адже це був чудовий привід. Чудовий і цілком природний.

— А можна поглянути звідти на місто, Вікторіє? Вона згорнула книжки.

— Ходімо.

З горища ми з Вікторією вузькими крученими сходами відразу піднялися на башту. На східцях висіла павутина із заплутаними в ній здохлими мухами. Зі східців низенькі двері вели просто на невеличкий помісток із флагштоком.

Ми трохи постояли там, милуючись краєвидом. Він і справді був чудовий. Варто було вибратися на ту чудернацьку башту. Але мене раптом перестав цікавити краєвид.

— Навіщо ця башта, Вікторіє?

— Не маю уявлення. Мабуть, для флагштока… Хоч ми маємо флагшток у саду. Може, щоб будинок був показніший?

Здається, тоді, на зламі сторіч, усі так будували. Правда ж? Башти, різні оздоби, високі фундаменти, щоб усе здавалося показним.

— Правда, — погодився я.

Ми знову злізли на горище.

То була мрія, а не горище. Мрія для режисерів, що знімають фільми жахів. Для таких, як Гічкок. Той, хто ходив по ньому вночі, аж ніяк не боявся темряви. Я б навіть не повірив, що таке горище десь є, — хіба що, як я вже сказав, у фільмах Гічкока.

Кутки й закамарки, односхилий дах із двома віконцями, скрині, полиці, павутина, старий дитячий возик, валізки, порох, навіть стоячий вішак, швацький манекен на тринозі та іржава клітка для папуг.

— Боже, Вікторіє, тут, видно, протягом двох поколінь ніхто не прибирав! Хіба таке дозволяє пожежна охорона?

— Проти тітки Марти безсила й пожежна охорона, — відповіла Вікторія.

— Отже, це тут, на цьому горищі, прабабуся Лунде щось заховала?

— Так.

— Важко його буде знайти, коли воно й справді тут є.

— Авжеж. А надто як не знаєш, чого шукати.

В обидвох кінцях горища висіли електричні лампочки під скляними абажурами. Крім того, світло пробивалося лише крізь маленькі віконця. Це ще дужче підсилювало враження нереальності. Ціле горище здавалось велетенською театральною декорацією. Я згадав «Дику качку». Якби Ібсен показав нам горище, воно б мало такий вигляд, як це. Згадав я і Гедвіг. Я глянув на неї — тобто глянув на Вікторію.