Вона виконала наказ. Я цього аж ніяк не сподівався.

Що ж, вона дружина полковника. Мабуть, звикла виконувати накази.

Я зайшов до вестибюля й почекав, поки стихли її кроки на сходах і зачинилися двері до її спальні.

Тоді кинувся до телефону.

— Карле Юргене, це Мартін. Негайно пришли сюди свого Ев'єна. А сам їдь до Крістіана. До нього ближче. Я прийду, як тільки зможу… як тільки сюди прибуде Ев'єн…

Карл Юрген ні про що не спитався. Ну й робота в людини! Тебе будять серед ночі, і ти маєш бути готовий братися До діла.

Я стояв у вестибюлі, чекаючи ка Ев'єка. Час від часу я несамохіть мацав торбу в пазусі. Я відчув її під пальцями, але ще дужче відчував, що піжама мокра, адже криги на торбі вже розтанула.

Не знаю, скільки я отак простояв. Мені здавалося, що цілу вічність. Але тепер я думаю, що, мабуть, не більше як хвилин десять. Ев'єн напевне гнав машину, багато перевищуючи дозволену швидкість — вісімдесят кілометрів на годину.

Йому не довелося дзвонити: я стояв у відчинених дверях,

— Ви в піжамі, доценте Бакке?

— Тепер же ніч, — відповів я. — Слухайте, Ев'єне, побудьте тут у вестибюлі, але поки я повернуся. Але тихо. Я візьму пашу машину, бо моя стоїть у гаражі.

— Ви ж у піжамі, доценте Бакке.

А й справді. Схопивши з гачка своє зимове пальто, я вискочив надвір. Я покладався на сержанта Ев'єна. І аж натиснувши на педаль зчеплення, я помітив, що я босий. Ет, поїду так!

Карл Юрген не тільки звик до найнесподіваніших телефонних дзвінків серед ночі — він, мабуть, і спав одягнений. Бо коли я влетів у відчинені двері помешкання свого брата, які добре зачинив за собою, вони вже обидва чекали на мене.

І обидва були одягнені як на парад.

Я зупинився біля порога, мружачи очі на світло й на саму кімнату.

В ній було щось знайоме і водночас щось нереальне. Господи, яка та кімната після полковникової була сучасна, яка зручна й розкішна!

Я не знав, який у мене був вигляд, але міг уявити собі, хоч обличчя Правосуддя та Медицини були цілком незворушні.

— Сідай, — мовив Крістіан. — Я принесу тобі чогось випити.

Я сів. Карл Юрген узяв плед і накинув мені на плечі.

Крістіан приніс питво — чарку нерозведеного віскі. Я випив її одним духом. Я два місяці не пив нічого міцного, і віскі обпекло мені нутро вогнем.

Крістіан і Карл Юрген дивилися на мене й чекали. На мить я забув, чого приїхав сюди. 292

— Мартіне, — почув я по-лікарському діловитий голос Крістіана, — ти що, в істериці?

— Може, воно так і здається, — відповів я, — але істерики в мене немає. Вже немає. Проте була. Так, була. Через нікчемну гілляку кошлатої ялини. А тепер вже минулася. Але я не мав часу одягтися. Я приніс тобі щось, Карле Юргене.

Я розстебнув піжаму, витяг торбу й поклав п на стіл.

— Торба на шитво панни Лунде, — мовив я.

Мушу визнати, що я почував себе, як Архімед тієї миті, коли він вигукнув своє «Еврика!».

Карл Юрген якусь мить дивився на торбу, тоді простяг руку, підняв її і підніс до світла. Крістіан також дивився на торбу. Крига на ній розтанула, і тепер вона скидалася на мокру ганчірку.

— Відбитки пальців… — мовив я.

— їх тут немає. На матерії рідко залишаються відбитки пальців. А ця ще й довго мокла. Як ти її знайшов, Мартіне?

Я розповів як.

— Ти молодець, Мартіне.

У мене було таке почуття, як у того собаки, що приносить своєму господареві газету. Якби я мав хвоста, то помахав би ним. Карл Юрген був скупий на похвалу.

— І вона була порожня?

— Зовсім порожня. Обмотана навколо гілляки. А книжки… — мовив я.

— Книжки?.. — підхопив Карл Юрген. — Книжки стоять на полиці в домі полковника Лунде. Той, хто забрав торбу, поскладав їх на місце. Вони стоять на полиці зі збірками поезії.

— А відбитки пальців?.. — знов сказав я. Карл Юрген хвилину подумав.

— На книжках полковника Лунде є відбитки пальців усіх членів родини, — мовив він.

— Крім Люсі, вона не читає поезії.

— Але витирає з них порох, правда? І вибиває книжки. Ги сам розповідав, яка там усюди чистота й лад.

Так, — відповів я. — У тебе немає сигарети, Крістіане? Я… я свої забув… Він глянув на мене.

— Тебе морозить, Мартіне?

— Трохи, — відповів я.

Іди до моєї спальні, знайди собі якесь убрання й одягнися. А сигарету отримаєш, коли повернешся. Але спершу стань під гарячий душ.

Під гарячий душ? Тепер, серед ночі?.. Ага, правда. Я ж не в домі полковника, а в помешканні Крістіана. Вода була як окріп.

Я зайшов до Крістіанової спальні. До спальні з шафою уздовж цілої стіни, з телефоном на нічному столику біля широкого низького ліжка, з килимом на цілу підлогу.

Я витяг кілька шухляд, відчинив кілька дверцят шафи й одягнувся. Навіть зав'язав краватку. Від вбрання ледь тхнуло лікарнею. Я повернувся до вітальні.

Мені дали сигарету й ще чарку нерозведеного віскі. Крістіан і Карл Юрген не випили нічого. Не з принципу, а з професійних міркувань.

— Чому…

Карл Юрген усміхнувся. Але я не здався.

— Чому вбивця різець викинув, якщо то був різець, а торбу ні?

Карл Юрген хвилину подумав.

— Ми не знаємо, чи знайдемо знаряддя злочину. Думаю, що знайдемо. Досвід показує, що, як правило, ми його знаходимо. Буває, що злочинець мусить поспішати, тому кидає свою зброю. Але буває й так, як пояснював Крістіан: зброя стає символом злочину. Кидаючи зброю, символ злочину, злочинець наче перекреслює свій вчинок…

— А як же торба на шитво? — запитав я. — Чому її не викинули або не сховали? Чому вона така важлива? Різець… і торба на шитво. Наче такі різні речі. Одна з них, різець, має в цій справі цілком конкретне, моторошне призначення. А торба, навпаки, — начебто невинна річ… Чого її забрано? Чого вона така важлива для когось?..

— Не знаю, — відповів Карл Юрген. — Не знаю, чого вона така важлива. Та видно, що важлива, коли хтось не поледачився піти по неї на цвинтар, а потім так хитро сховати її. Якби вона була в домі полковника Лунде, ми б її знайшли. Ми його ретельно перетрусили.

Я згадав, як Ев'єн і Стен за чотири години перевернули в домі все догори дном.

— А горище? — запитав я. — Воно, мабуть, величезне. Двоє людей не могли б за чотири години перешукати його. Чому торбу не сховали на горищі?

— її не сховали на горищі чи десь-інде в будинку з однієї причини. Треба було поспішати. Комусь спала блискуча думка обмотати її навколо гілляки за вікном.

— А чому її не спалили?

Я невиразно відчував, що мої запитання наївні. Принаймні починалося з наївного «чому».

— Ми б дізналися про це. Ми взяли на аналіз попіл з кожної груби. Попіл з тканини легко визначити. Крім того, якщо тканина горить, то довго чути дим з неї, а той, хто забрав торбу, знав, що ми наступаємо йому на п'яти.

— Або їй, — сказав Крістіан.

Це були перші слова, які він сказав за цей вечір, не рахуючи, звичайно, його лікарських зауважень про мій стан.

— Одне мені не зрозуміло, — сказав я. — У домі… в домі всюди мир і злагода. Просто гармонія, та й годі. Ніхто нікому не скаже поганого слова. Кожне робить своє діло, скрізь панує взірцевий лад, а щоб підтримувати його, потрібен час. Полковник Лунде ходить на службу, а ми решта залишаємось удома. Я навчаю Вікторію, вечори ми просиджуємо у вітальні. Перед полуднем, коли ми з Вікторією кінчаємо свою науку, я вибираюся на прогулянку в товаристві двох дам. Тобто або з панною Лунде й Люсі, або з Вікторією і Люсі, або… є й інші комбінації. Я хочу сказати, що ніколи не залишаю двох дам разом. Бо ж я повинен наглядати за…

— Отже, коли ти вибираєшся на прогулянку з двома, третя залишається вдома?

— Інколи вони йдуть зі мною всі три.

— Добре, але з однією ти не гуляєш ніколи?

— Ні.

— І часом котрась із них залишається вдома сама? Я ковтнув віскі.

— Ну так, три мінус дві буде одна.

— Отже, та одна, що залишається вдома, може без жодних перешкод податися на горище?