Джеллін, слухаючи цю тираду, виголошену не дуже приязним тоном, почервонів. Залізна логіка акторового розумування обеззброїла його, і він забелькотав слова перепросин. Але, вийшовши з вітальні, він сказав сержантові Метчі:

— Викличте з поліції двох механіків, і хай вони добре оглянуть машину Вейтона. Я волів би, щоб у ній не знайшлося якоїсь годинникової бомби або пошкодження, через яке Вейтон скрутить собі в'язи, коли йому заманеться кудись поїхати.

— Слухаюсь! — відповів Метчі радо: ще б пак, Джеллін запропонував йому щось нове. Він ще не знав: в Артура заготовлено дещо замашніше.

— Це, Метчі, не все. Сьогодні ввечері ми знов опівночі зустрічаємося в пивному барі Клей 3. Цього разу, не так як востаннє, я буду пунктуальний. Ви розкажете мені про результати огляду автомобіля Вейтона.

— Слухаюсь! — козирнув Метчі.

Наближалася десята, коли Артур подався в бік поліційного централу на умовлене побачення з Сандером. Дорогою він усе думав, що ж схилило полковника Енсайкоу до мовчання. Де капітанового кабінету він прийшов знервований і пригноблений

— Ви прийшли вчасно, — сказав Джелліну капітан Сандер. — Я саме послав по полковника.

Через хвилину двоє поліцейських привели полковника Енсайкоу. Коли обидва охоронники вийшли з кімнати, Сандер показаі полковникові на стільця і сказав ґречно:

— Сподіваюся, що ви все добре обдумали і не змусите мене вдаватися до засобів, якими мені не хотілося б користуватися?

Енсайкоу похитав головою.

— Пане Сандер, — сказав він, — уже двадцять років я жебраком скитаюся по світу лише через те, що вирішив залишитися вірним своїм ідеалам. Я порвав з моїми земляками, коли помітив, що вони стають терпимішими до нового режиму в Росії, а я вважаю це за зраду царя-батечки. Я терпів голод і холод, а коли даху над головою нема, заснути іноді важко. Ви бачите самі, як я одягнутий, і ось уже двадцять років у моїй кишені не лежало більше, ніж півдолара. Усе це, щоб зберегти вірність ідеалам. Отож ви повинні зрозуміти: якщо я зарікся, що більше нічого не скажу, то й не скажу нічого, без огляду на засоби, яких ви вживете, намагаючись зламати мене. Якщо ви не вірите, то робіть так, як ви вважаєте своїм правом і обов'язком. Але повторюю ще раз: я вам не скажу нічого.

Він говорив спокійно і діловито. Просто не вірилося, але можна було побоюватися, що навіть тортури не змусять цю людину зламати слово честі.

Капітан Сандер вхопився за голову і зойкнув розпачливо:

— Як же це так, щоб ви не розуміли: дотримання слова убивці не має нічого спільного з уявленням про честь? Ну який такий гонор велить вам стати на бік того, хто за тридцять шість годин уб'є свого ближнього?! Поясніть мені це!

— Це справа мого сумління, — відповів полковник.

— Це ваше останнє слово? — спитав капітан Сандер.

— Останнє,— підтвердив Енсайкоу.

Обличчя капітана Сандера набрало холодного, офіційного вигляду. Він узяв телефонну трубку.

— Пришліть мені тих сімох працівників, призначених мною.

Навіть не глянувши на полковника, він звелів двом охоронникам вивести його з кімнати. Через хвилину в кабінет увійшло семеро людей. То були молоді, енергійні, здорові мужчини. Капітан привітав їх посмішкою.

— Сідайте, хлопці,— сказав він. — Йдеться про справу Вейтона. — Далі він коротко виклав їм усю історію аж до зустрічі з полковником Енсайкоу. — А тепер, — вів він далі,— треба довідатися від полковника, хто ж саме просив його кидати листи. Візьміться за це. Що можна, а чого не можна, ви знаєте. Робіть що хочете, але завтра вранці я мушу знати це прізвище. Даю вам одну раду: ви вдайтеся до хитрощів, силою тут не візьмеш. Я переконаний: він швидше дасть себе вбити, але не заговорить. Словом, проведіть допит третього ступеня, але інтелігентно. Завтра, о восьмій ранку, мені треба знати прізвище і подробиці, пов'язані з цією особою. За результат дізнання відповідаєте головою. В разі невдачі ніяких преміальних, ніяких нагород. До роботи! Семеро чоловіків вийшли, взявши під козирок. Блідий Джеллін силкувався щось сказати, але хвилювання і пошана сковували йому вуста. Залишившись наодинці з капітаном Сандером, він ледве пробелькотав:

— Але ж, пане капітан, хіба ви можете таке допустити? Тільки в середньовіччі…

Сандер підвів голову.

— Не плутайтесь у мене під ногами, Джеллін, а середньої віччю дайте спокій, гаразд?

Цей несподіваний тон і тверді слова неабияк вразили Джелліна. З кабінету капітана він вийшов геть зламаний. У поліції він працював чотири роки, але ніколи ще з ним не поводилися так грубо. Коли він опинився надворі, наближалося до одинадцятої, і зустріч з Метчі мало не вилетіла йому з голови. Згадав про неї о пів на дванадцяту, коли він уже півгодини снував по вулицях довкола парку Клобт, поринувши в глибоку задуму.

До пивного бару Клей 3 він подався пішки. Той випростаний на повен зріст чоловік, який енергійно ввійшов у заклад, уже нічим не скидався на скромного й сором'язливого Артура Джелліна. Обличчя його випромінювало силу і впевненість. Причиною цієї зміни стало відкриття. Джеллін знав уже всю правду. Побачивши Артура, Метчі подумав, що той напився, але одразу ж змінив свою думку, почувши сказані енергійним тоном і рішучі слова:

— Ну як, машину оглянули?

Сторопілий Метчі, сторопілий, може, уперше в житті, відповів поквапливо:

— Нічого не знайдено. Мотор працює як годинник, так само як усе інше. Ми знімали навіть сидіння, але нічого не викрили.

— Гаразд. Ходімо тепер до бару.

Ті самі офіціантки в коротких спідничках, той самий оркестр. Макх'ю впізнав їх одразу і поспішив назустріч, на його обличчі грала іронічна посмішка.

— Здоровенькі були. Я вже чекаю вас. Наближається дванадцята, правда? Сідайте, будь ласка. Вам потрібна якась інформація?

— Так, — відповів сухо Джеллін. — Скажіть, серед одвідувачів сьогодні є якийсь театральний імпресаріо?

— Хвилинку, зараз подивлюся, — мовив Макх'ю, окидаючи поглядом залу. — Так, є двоє… Феремптон і Лодері… Ви що, хочете поклопотатися за Вейтона? Шкода часу. Вони не візьмуть його навіть з доплатою.

— Годі, пане Макх'ю, — урвав його Джеллін. — Покличте по черзі кожного з цих добродіїв. Я хочу задати їм кілька питань.

Макх'ю завагався, потім сказав з усмішкою:

— Добре. Я зараз пришлю до вас Феремптона. Пиво подавати?

Метчі кивнув головою.

Луїс Феремптон, відомий режисер і спадкоємець, за його власними словами, славетного Зігфельда, підійшов через хвилю до їхнього столика.

— Я Артур Джеллін з центрального управління поліції,— відрекомендувався Джеллін, — хотів би узнати від вас деякі подробиці, які стосуються Філіпа Вейтона.

— Будь ласка, — відповів Феремптон ґречно. — Я порвав з ним усі стосунки рік тому, коли публіка почала нудитися великим Вейтоном і його гримасами а-ля Джон Беррімор.

— Він не залишився у вас у боргу? Може, у вас ще якісь невирішені справи, які треба залагодити в найближчі дні, скажімо, дванадцятого?

Ферємптон похитав головою.

— Він мені винен дві тисячі доларів, але не дав би мені ні одного цента, якби я спробував їх стягти.

— Запевняю вас, — втрутився Джеллін, — ви можете розмовляти зі мною, як з братом. Якщо у вас якісь інтереси, про які поліція знати не повинна, то, далебі, все залишиться між нами. Я хочу тільки знати, чи є у вас якісь справи, які мають бути влаштовані дванадцятого або пізніше, і це все.

— Присягаюсь вам: нічого такого й близько нема, — відповів, жваво жестикулюючи, Феремптон. — У житті я вчинив чимало дурниць, але ніколи більше я не хочу мати справу з Вейтоном.

— А чому ж так? — спитав Джеллін. — По суті, Філіп Вейтон великий актор. Імпресаріо заробили на ньому чимало.

— Так, — відповів Феремптон. — Заробили. Але ось уже два роки, досить йому вийти на сцену, як це закінчується фіаско або майже фіаско. Він ще пиндючиться, але вже заслуговує тільки жалю.

Джеллін попрощався з Феремптоном і, поки Метчі цмулив великий кухоль пива, поринув у задуму.