Десятого листопада вечірня преса повідомила про смерть Вейтона.

Сандер просив президента Асошіейтед Прес не дуже виставляти це повідомлення, і майже всі газети подали його посередині колонки. Поліція домагалася лише появи цієї замітки, але оскільки через якийсь час її треба було спростовувати, то краще не зчиняти довкола смерті Вейтона надмірного галасу.

У вечірньому виданні «Бостон Ньюс» з'явився такий «пасаж»:

«Знаменитий актор Філіп Вейтон

помер від інфаркту! Бостон, 9 листопада, вечір.

Сьогодні опівдні відомий актор Філіп Вейтон нагло помер у своїй віллі на серцевий приступ. Як пам'ятають наші читачі, починаючи від 6 листопада, він щодня одержував анонімні листи з погрозами, що його 12 листопада вб'ють у машині. Одержавши першого листа, Вейтон замкнувся вдома, підозріваючи все і всіх. У нього почалася важка депресія. Очевидно, саме ця депресія й привела до того, що в нього стався у чверть на дванадцяту під час читання преси серцевий напад зі смертельним кінцем. Поліція веде далі слідство, результати якого тримаються в найсуворішій таємниці.

Сорокарічний Філіп Вейтон розпочав акторську кар'єру у вісімнадцятилітньому віці в мандрівній трупі. 1920 рік приніс два-дцятитрьохлітньому акторові нечуваний успіх у поставленій у нью-йоркському Блакитному Палаці п'єсі «Контрабанда», модній у ті часи комедії про любов і бандитів. Відтоді почалася блискуча кар'єра Вейтона, дещо пригальмована 1935 року у зв'язку з його викликом до Голлівуду. Його дебют у кіно виявився невдалим. Вейтон розв'язав тоді газетну кампанію проти Джона Беррімора, обвинувачуючи його, що він перепинив йому шлях до успіху неетичними засобами. Відтоді щастя ніби одвернулося від Філіпа Вейтона, а численні створені ним театральні трупи не добилися успіхів. Зі смертю Вейтона Америка втрачає одного із своїх акторів, наділеного найбуйнішим темпераментом. На відміну від більшості своїх колег, найбільше достоїнство яких стиль, але які часто грішать холодом, Філіп Вейтон, і то найбезпосередніше, підкупав публіку своєю щирістю і непогамовністю. Уся преса його рідного міста Бостона висловлює щире співчуття сім'ї і близьким актора».

Інші газети теж подали з невеличкими змінами це саме повідомлення, надіслане з Асошіейтед Прес з проханням опублікувати без довгих коментарів.

Артур Джеллін прочитав цю замітку в тиші свого кабінету, коли встав о восьмій вечора. На душі в нього стало недобре. Ще напередодні містифікація здавалася йому цілком природною, але тепер, утілена в життя, вона трохи вражала. Думка про те, що повідомлення всіх вечірніх газет про смерть Вейтона неправдиве і що автор цієї брехні саме він, гнобила сумління Джелліна. Справу Вейтона капітан Сандер передав Артурові тепер цілком, під умовою, що той одинадцятого листопада до одинадцятої години скаже йому, хто автор анонімок або хто найпідозріліший. Привченого до тихого і спокійного життя Джелліна така відповідальність давила тягарем. Зі страхом він думав, що станеться, якщо дванадцятого листопада, незважаючи на всі його вжиті заходи, Вейтон буде вбитий. Зажурено згадував він дні, коли, нікому не відомий, спокійно працював собі над запорошеними, безособовими досьє в архіві.

Тепер життя навколо так і кипіло, кожна хвилина була на обліку, і Джеллін часто позирав на годинник, який методично й безповоротно пожирав час, відпущений йому до дванадцятого листопада. Зараз мав надійти сержант Метчі, посланий для посилення охорони до дому Вейтона. Ні двоє поліцейських, ні навіть сержант уже не здавалися йому достатньою охороною для Вейтона. Звичайно, того, хто ховається вдома, можна легко застрелити з револьвера. Але ж, крім того, існує багато інших способів убивства, починаючи від отруєних газом подушок. Подумавши про це, Джеллін затіпався в пропасниці.

Метчі появився в кабінеті годиною раніше, ніж було домовлено. Джеллін, за своїм звичаєм, виписував на аркушиках паперу неясності у справі Вейтона. Вгорі на кожній сторінці він писав одне питання, а під ним залишав чисте місце для відповіді. Зараз перед ним лежали три такі аркушики.

Питання. Чому посилають листи з погрозами?

Відповідь:

Питання: Чому саме 12 листопада і в машині?

Відповідь:

Питання: Чому загрожують Вейтонові? Ради матеріальної користі чи причина почуття?

Відповідь:

Якби він знайшов розв'язання однієї з цих загадок, то дістав би до рук відомості, які допомогли б йому розв'язати інші. На жаль, навіть маленький проблиск не освітлював мороку цієї таємниці.

Метчі, як це часто бувало, увійшов до кабінету галасливо, не скидаючи навіть капелюха. Проте цього разу його цілком виправдувала тривога, яка малювалася на його обличчі.

— У мене неймовірна новина… — гукнув він, спершись обіруч на стіл Джелліна. — Сьогодні ввечері Вейтонові послали чергову анонімку. Я пішов, як мені звелів капітан Сандер, на пошту, і там мені її передали. Ось подивіться… — Він простягнув Джелліну конверт. — Тепер вони присилають уже двічі на день… Подумати лишень: ще сьогодні вранці Вейтон здавався майже щасливим, бо не отримав щоденної порції погроз. Якби бідолаха знав, що ми перехопили аж два листи…

Артур узяв конверт, відкрив його і прочитав таку саму погрозу, як і в попередніх листах. Вейтон буде вбитий дванадцятого листопада в автомобілі. Посилач користувався тією самою манерою вислову, не міняючи навіть коми. Повторював ті самі слова, щоб вразити Вейтона ще дошкульніше.

Довгі дві хвилини Артур мовчки розглядав аркушик, що містив уже добре відомі йому слова.

— Ви знаєте, де вкидали цього листа? — спитав він по хвилі.

— Авжеж, — відповів Метчі. — Скринька номер 12, Олд Бромер-стріт, на міській околиці. Зрештою всі листи відправлені з передмістя.

— О котрій це було?

— Не пізніше, ніж о тринадцятій. Це остання можливість, Щоб лист було вручено ввечері того самого дня.

Джеллін устав і поклав конверт до кишені.

— Ходімо до доктора Прікоца. Треба негайно дослідити цього листа.

— Лабораторія вже зачинена, а доктор Прікоц удома.

— То подзвоніть йому, Метчі,— попросив Джеллін. — Хай він повернеться до лабораторії, а за цей час і ми туди доберемося… Від аналізу цього листа може залежати багато чого.

Вийшли. Метчі подзвонив до доктора Прікоца, і невдовзі всі троє зустрілися в лабораторії.

— Пробачте за клопіт, — сказав Джеллін, — але Вейтонові сьогодні прислали ще одного листа і треба, щоб ви якнайхутчіш порівняли його з іншими.

Адріан Прікоц узяв аркуш паперу, поданий йому Джелліном, і, оглядаючи його крізь лупу, порівняв з чотирма посланими раніше до Вейтона анонімками, які лежали тут же за склом.

— Цей лист од попередніх не відрізняється, — сказав він. — Оглянемо його тепер через проектор.

Він провів Джелліна і сержанта Метчі до темної кімнати. Підійшов до апарата, поставленого перед маленьким екраном, вклав туди аркушик і запалив лампу. На білій площині показалося багаторазове збільшення листа. Якусь хвилю Прікоц розглядав його, потім вийняв аркушик і вставив у проектор один з попередніх листів.

— Точно таке саме, — сказав він, звертаючись до Артура. — Та сама рука, той самий стиль, ті самі зміни, викликані бажанням приховати власний почерк. Вони відрізняються тільки папером, чорнилом і тим, що останнього листа написано десь десять— дванадцять годин тому… Попередні чотири аркуші, як я зазначав це у своєму звіті, мали той самий ступінь загусання чорнила, а це означає, що всі вони були написані водночас і тільки послані по черзі.

Обличчя Джелліна зненацька освітилося усмішкою.

— То ви кажете, що попередні листи були написані заразом, а цей останній ні?

— Це майже певно… Якщо тільки анонімник не користувався спеціальним чорнилом, яке в торгівлі зустрічається дуже рідко.

Як це траплялося не раз, Джеллін почервонів, але цього разу не з вродженої сором'язливості, а з утіхи. Подякував докторові Прікоцу і, сповнений завзяття, вийшов з лабораторії.