— Злочинець міг непомітно підійти до входу в лабораторію № 1 тільки через запасний вихід фотокімнати. Через двері інших лабораторій не можна вийти непомітно. Отже, йдеться тільки про цей запасний вихід. У тому, що двері фотокімнати відчинялись, я цілком переконаний. Крім того, Гансен підтверджує це. Таким чином, міг ще хтось третій… або…
Комісар Бергер обірвав думку на півслові, схопив телефонну трубку, набрав потрібний номер:
— Говорить Бергер. Колего Вендлер, треба негайно зняти відбитки пальців і сфотографувати їх. Так, так, на металі. Візьміть, будь ласка, з собою все необхідне.
За кілька хвилин поліцейська машина промчала по місту і зупинилася біля воріт радіозаводу. Комісар Бергер і доктор Вендлер пройшли на завод. В просторих цехах уже зупинялися машини. Останні робітники виходили з воріт — сьогодні була субота і робочий день закінчувався о дванадцятій годині дня. Бергер і дактилограф доктор Вендлер попрямували в лабораторію № 1, де ще працювали професор Веге і доктор Гартунг. Усі інші відділи були вже закриті.
Комісар Бергер пояснив, що вони хочуть ще раз перевірити запасний вихід з фотокімнати. Професор Веге оддав їм ключі від другого відділу. У фотокімнаті Бергер почав докладно вивчати ручку дверей запасного виходу.
— Ось тут треба зняти всі відбитки пальців.
Доктор Вендлер, не гаючи гасу, почав працювати. Через пульверизатор він обприскав ручку спеціальною рідиною, почекав кілька хвилин, поки відбудеться процес проявлення, потім таким же способом наніс інший розчин. Поволі проявлялися папілярні лінії. Після цього Вендлер два-три рази сфотографував електронним фотоапаратом відбитки пальців.
Працівники карного розшуку попрощалися з обома вченими і поїхали у комісаріат.
Коли доктор Вендлер приніс проявлені знімки, комісар Бергер почав уважно розглядати їх через сильну лупу.
— Я так і думав! — вигукнув він. — Відбитки моїх пальців. Я оглядав двері — значить, відбитки моїх пальців мусять бути. Гансен твердить, що він також виходив через ці двері. Але його відбитків не видно. Думаю, що пташка в клітці! Ми звикли розшукувати злочинця по відбитках його пальців, а в даному випадку якраз усе навпаки, докторе! Саме відсутність відбитків допомагає нам викрити злочинця. Гансен відчиняв двері, але не тоді, коли була пожежа і він хотів іти в сховище, а раніше, причому він був у рукавичках.
Знову помчала по вулицях поліцейська машина.
Гансен тільки хотів узяти чемодан, щоб назавжди залишити свій дім, коли почув скрип автомобільних гальм біля будинку. Обережно підійшов до вікна і глянув крізь тюльові гардини на вулицю. В ту ж мить відскочив убік, наче його хльоснули батогом. Обличчя враз налилося кров’ю.
З машини вийшли чотири поліцейських і двоє в цивільному. Гансен дивився вниз, не маючи сил зрушити з місця. Комісар Бергер з двома поліцейськими зайшов у палісадник. Тоді до Гансена повернулися сили. Він кинувся до дверей, обережно відсунув засув, безшумно повернув ключ у замку і щодуху збіг сходами до чорного ходу. На бігу почув, як відчинилися парадні двері. Гансен гарячково натиснув на ручку дверей. Замкнено! Рясні краплі поту вкрили чоло. Куди тікати? На мить застиг, витяг з кишені пістолет, клацнув запобіжником. І раптом почув, як хтось стукає в двері його кімнати, торгає дверну ручку.
— Пташка вже вилетіла, — почув Гансен голос комісара Бергера. — Треба виламати двері.
У відповідь на ці слова забряжчав метал. Комісар Бергер перший вбіг у кімнату. Побачивши на столі чемодан з речами, зрозумів усе. Бергер помітив у попільничці не згаслий ще сигаретний недокурок.
— Хвилину тому Гансен був тут, — промовив комісар з досадою. — Він бачив, як ми під’їхали. Негайно обшукати будинок. Злочинець не міг далеко втекти!
Гансен чув, як по його кімнаті ходять люди. Його мозок працював гарячково, шукаючи виходу. “Вікно в прихожій!” — блискавкою майнула думка. Гансен збіг по сходах ще нижче.
Вікно виходило у сад за будинком. Воно було відчинене. Гансен легко стрибнув на підвіконня, схопився обома руками за ринву, скотився вниз. Великими стрибками перебіг сад. Висока дротяна огорожа заступила йому шлях.
Поліцейські обшукували будинок. Хазяїн і хазяйка, вже літні люди, розгублені стояли в прихожій. Комісар Ьергер швидко збіг сходами і кинувся до відкритого вікна. На білому підвіконні було ясно видно чіткий слід гумового каблука. Комісар хотів покликати своїх колег, але в цю мить побачив чоловіка, який перелазив через дротяну огорожу саду.
— Стій! Ні з місця! — крикнув комісар. Він пізнав Гансена. — Стій! — гукнув ще раз Бергер і вихопив з кишені пістолет.
Гансен не обертався. Він уже біг через сусіднє подвір’я. Пролунали один за одним чотири постріли. Кулі просвистіли над головою Гансена і вдарилися об стіну сусіднього будинку. Комісар Бергер разом з поліцейськими вискочив на вулицю.
— Собаку-шукача! — крикнув він своєму помічникові.
За секунду з поліцейської машини по радіо передали наказ комісара прислати собаку-шукача. Коли поліцейські підбігли до дротяної огорожі, Гансена вже ніде не було. Він наче крізь землю провалився. Привезли собаку Гассо. Провідник попустив поводок. Собака взяв слід. Опустивши морду до землі, сторожко піднявши хвоста, він біг по слідах Гансена. Собака перевів переслідувачів через два городи, потім перескочив через невисоку кам’яну огорожу І зупинився біля вузенького струмка.
— Хай йому чорт! — вилаявся комісар Бергер і додав голосніше: — Далі, очевидно, біг по воді. Але він не втече від нас!
Обшукали обидва береги струмка, і собака знову взяв слід. Тепер він біг вузенькою стежечкою, яка вела до лісу. Пробігши метрів п’ятсот, собака раптом ліг на землю і почав чхати і терти лапою морду. Найсуворіші команди не допомагали. Собака не хотів брати слід.
— Тут щось не так…
Провідник не договорив до кінця. Сутінки густішали, і щоб добре оглянути стежку, він мусив засвітити кишеньковий ліхтарик. Нарешті провідник підняв невеличкий плескатий камінь і понюхав його.
— Я так і знав. Ось маєте, — звернувся він до комісара Бергера і показав йому камінь.
— Цей молодчик… — і він чхнув кілька разів, — засипав свої сліди якимось порошком. Пахне, наче перець, причому дуже сильно.
Комісар Бергер нічого не відповів і побіг до поліцейської машини, яка їхала трохи позаду.
— Негайно викликати машину “V”, — наказав він водієві.
Дорогоцінні хвилини минали даремно. Комісар, не відриваючись, вдивлявся потемнілими від нервової напруги очима в поступово зникаючий у темряві ліс. Густий туман піднімався з сусідніх лук і сірими пасмами оповивав високі смереки.
— Туман — це добре, — звернувся Бергер до свого помічника. — Він перешкоджатиме йому швидко бігти.
В цей час підійшла, нарешті, спеціальна машина “V”. Жовте світло двох протитуманних фар прорізало густий морок. Велика закрита машина зупинилась недалеко від групи людей, які чекали її. Мотор тихо гудів.
Комісар Бергер відчинив задні дверці і піднявся в кузов. Привітавшись з колегою Вальнером, який сидів на невеличкому металевому стільці біля радіопередавача, змонтованого разом з інфрачервоним телевізором, коротко з’ясував суть справи. Вальнер кивнув головою на знак того, що все зрозуміло, і увімкнув інфрачервоний телевізор. Цей апарат дозволяв бачити місцевість у цілковитій темряві і при густому тумані на відстані близько трьох кілометрів так ясно, наче вдень. Загудів трансформатор, передаючи струм високої напруги на інфрачервоний телевізор. Зверху, на критому кузові машини, були змонтовані приймально-передавальні антени, які оберталися навколо своєї осі, посилаючи в усі напрямки інфрачервоні промені. Машина була обладнана також ультракороткохвильовою радіостанцією.
Бергер пильно вдивлявся у великий екран, що містився у верхній частині апарата і світився зараз блідорожевим світлом. На ньому можна було розрізнити невиразні, розпливчасті обриси стовбурів великих дерев Вальнер навів різкість. Екран посвітлішав, і на ньому з’явилися чіткі зображення дерев і кущів. За допомогою цього апарата можна було спостерігати ліс в глибину краще, ніж неозброєним оком у ясний день. Невидиме інфрачервоне проміння проникало крізь будь-які перепони, туман теж не перешкоджав йому. На кузові машини поволі оберталися приймально-передавальні антени. На екрані пропливли куші ялівцю, потім з’явилася далека лісова галявина, на ній спокійно паслися дві козулі. Комісар Бергер часто дихав. Його нерви були напружені до краю. Чи знайдуть вони втікача? Він не міг зайти далеко. Раптом Бергер здригнувся і подався уперед до апарата. На екрані з’явився силует людини, яка бігла по галявині між деревами.
