— Що трапилося? — запитав доктор Гартунг.
— Мій пояс… звукові хвилі… я нічого не розумію…
— Швидше підпережіться шматком електричного шнура. Тільки швидше, бо не можна, щоб апарат працював вхолосту.
Гартунг витяг блокнот з кишені. Не відводячи очей од вимірювача, він потягся рукою до кишеньки на грудях за своїм автоматичним олівцем і подумав:
“Треба негайно записати напругу. Ми повинні…”
Але кишенька виявилася порожньою. Це перервало його думку, і доктор невдоволено наморщив лоба.
“Куди я подів свій олівець?” Він ще раз пошукав у кишені, потім підійшов до стола, відсунув убік папери. Автоматичного олівця і там не було.
Тале ще раз, але знову безуспішно, пошукав на підлозі пряжку від свого ременя. Гартунг втретє помацав кишеньку на халаті і шукаючим поглядом обвів приміщення лабораторії.
— Будь ласка, візьміть мій, — запропонував інженер і подав йому свій пластмасовий олівець.
Доктор Гартунг почав був писати, але знову на його обличчі з’явилось невдоволення. Він роздратовано дивився на кінчик олівця.
— Чортзна-що! — пробурмотів Гартунг, — Тут немає металевого кінчика, який тримає грифель.
Тале розгубився. Зморшки вкрили його чоло.
— Наконечник?.. Та що це коїться?!
Гартунг розсердився не на жарт.
— Справді, якийсь нещасливий день! Спочатку ви мало не загубили штанів, потім кудись подівся мій чудовий срібний олівець, і, нарешті, ви мені даєте олівець, яким не можна писати, бо на ньому немає металевого наконечника.
Він сердито покрутив головою і знову пробурмотів:
— І куди я його запроторив? Вимкніть апарат! — гукнув він нарешті і нервовим рухом потягся за сигаретами.
Пачка була порожньою.
— Будь ласка, колего Тале, візьміть у секретарки олівець і заразом принесіть дві сигарети. — Доктор Гартунг дістав з портмоне гроші і передав їх інженерові. Тале тугіше зав’язав електричний шнур, який правив йому тепер за пояс, і вийшов з лабораторії. За кілька хвилин він повернувся.
Доктор Гартунг сів на низенький стілець і задумливо стежив за пасмами сигаретного диму, які, плавно коливаючись, тяглися до відкритої кватирки і зникали, розчинившись у повітрі за вікном.
Тале знову почав поратись біля ультразвукового передавача.
— Я поки що увімкну, — звернувся він до Гартунга.
Той мовчки кивнув головою.
Лабораторію сповнило низьке гудіння трансформатора високої напруги. Трубки передавача нагрілись, і Тале почав пильно слідкувати за екраном. Раптом він пригадав, що не повернув Гартунгу здачу за сигарети. Щоб потім не забути, він дістав дрібні гроші з кишені штанів і поклав їх на край дослідного столика.
Екран знову засвітився. Підійшов доктор Гартунг. Широко розкритими від подиву очима він дивився на монети, що лежали край столу. Сигарета вислизнула з його пальців.
— Колего Тале, — через силу видавив він з себе, — монети… — Гартунг кинувся до генератора. На його очах монети перетворювались у купку порошку з металевим відблиском.
Гартунг потер пальцями скроні, на хвилину заплющив очі і знову відкрив їх.
— Чи я не збожеволів часом?.. Цього не може бути! Монети… вони розсипалися!
Інженер стояв, відкривши рота, і не міг вимовити ні слова.
— Вимкніть! — наказав доктор Гартунг. — Ні, стривайте, залиште все так! — одразу ж змінив свій наказ.
— Кусок металу!
Гартунг похапцем відкрив скриньку з інструментами і схопив плоскогубці. Тремтячою рукою одсунув убік пластини. з штучного матеріалу і поклав плоскогубці під промінь ультразвуку. За кілька секунд вони перетворилися в сірий порошок.
— Вимкніть! — тихо звелів Гартунг і важко сів на стілець. — Це перший ступінь холодного плавлення металів! Ви тільки уявіть собі, Тале! Плавити сталь, алюміній, мідь, не підвищуючи температури! Без тепла робити їх рідкими! Боже мій, я не можу повірити власним очам! Це ж моя довголітня мрія!
Раптом він згадав про срібний олівець. Гартунг вивернув кишеньку халата і висипав на долоню блискучий порошок.
— Ось подивіться, цей порошок тільки що був моїм улюбленим олівцем. Металевий наконечник вашого пластмасового олівця зараз у такому ж стані. Пряжка від вашого пояса теж розсипалась порохом тут десь по підлозі.
Гартунг схопився з стільця.
— Колего Тале, прошу вас, увімкніть знову апарат, треба повторити дослід.
Поїзд “Летючий Гамбуржець” зупинився з ледь відчутним поштовхом. Гамбурзький головний вокзал. Відчинилися двері. Потік пасажирів затопив перон і швидко поплив до виходу. Біля газетного кіоску зупинився молодий чоловік у світлому плащі і низько насунутому на очі капелюсі. Він непомітно озирнувся. Постоявши трохи, молодий чоловік попрямував на привокзальну вулицю. Зробив кілька кроків в одному напрямку, потім, ніби змінивши рішення, кивнув шоферові таксі, неголосно назвав вулицю і сів на заднє сидіння. Перед першим кафе, що трапилося по дорозі, наказав зупинитися, розрахувався і зайшов у нього. Але як тільки таксі поїхало, вийшов з кафе і попрямував вулицею. Йому впала в очі вивіска англійського бюро подорожувань. Молодий чоловік зупинився недалеко від неї, біля великої вітрини магазину, і почав розглядати різнобарвну виставку товарів. Він став так, щоб скло вітрини, як дзеркало, відбивало все навколо. Кілька хвилин, не обертаючись, стежив за потоком перехожих. Потім наблизився до входу в бюро, натис мідну ручку широких дверей і зайшов усередину.
З м’якого шкіряного крісла підвівся високий худорлявий чоловік і, привітно посміхаючись, пішов назустріч гостеві.
— Я хотів би побачити містера Діксона, — сказав молодий чоловік у світлому плащі. Моє прізвище Паркер.
Худорлявий пригладив пальцем вузенькі вусики, що прикрашали його верхню губу:
— Пробачте, пане, містер Діксон зайнятий зараз дуже важливою бесідою і…
— Я зачекаю, — перебив його молодий чоловік.
Худорлявий злегка вклонився.
— Хвилинку, прошу вас.
Потім зняв телефонну трубку і натиснув кнопку.
— Містер Діксон? Вас хоче бачити пан Паркер. Сказав, що зачекає. Добре. Слухаю. — Він знову повісив трубку.
— Пане Паркер, містер Діксон просить вас, — і показав чемним жестом на темні двері. Паркер коротко постукав і зайшов.
— А, головний інженер Гансен… пробачте… Паркер. — Широкоплечий чоловік, що сидів за письмовим столом, подав йому м’ясисту руку, не підводячись з-за стола. — Я дуже радий вас бачити.
Почувши слово — “головний інженер”, Гансен помітно пожвавішав. Задоволена посмішка промайнула на його устах. Підвівши голову трохи вище, ніж завжди, він вклонився містерові Діксону. Потім поставив портфель на підлогу, поклав на м’який стілець плащ та капелюх і сів у одне з крісел біля стола.
Діксон вийшов із-за стола і сів у друге крісло напроти. Він відкрив невеличку коробку з темними сигарами, що стояла на столі, взяв одну, і, зручно вмостившись у глибокому кріслі, запропонував Гансену. Той подякував і закурив сигарету. Потім витяг з кишені маленький коричньовий пакуночок і простягнув його Діксону.
— Зліпок, — поволі додав Гансен.
В очах Діксона спалахнули вогники. Він розірвав пакуночок, узяв з стола лупу і почав уважно розглядати крізь неї восковий зліпок секретного ключа.
— Гм, дуже вдало, блискуче. А як справи з відомостями про останні винаходи, які стосуються апарата?
На дряблому обличчі Діксона з’явився вираз нетерплячки. Його подвійне підборіддя майже закривало шию, і здавалося, що голова сидить просто на плечах.
Гансен розвів руками.
— Мені ще не вдалося рознюхати подробиці. Я знаю тільки, що за допомогою недавно сконструйованого приладу можна перетворювати тверді метали на порох. Думаю, що найближчими днями зможу передати вам точніші відомості.
Діксон голосно засопів носом, нижня губа його одвисла і витяглась уперед, чоло вкрилося дрібними зморшками. Він витяг бумажник і передав Гансену листа.
— Від дослідного відділу “Електрік компані”, — підкреслив з легкою посмішкою. — Прошу прочитати.
“…Ми вітаємо вас, містер Паркер, з нагоди вашого призначення на посаду головного інженера…”
