— А яка ж від ліків шкода? — запитав я.

— А така, — відповів Невидимка. — Хтозна, можливо, саме для мене ліки виявляться шкідливими… А що, коли я сконаю, як піддослідна миша?

— Невже вам не можна вживати ніяких ліків? — розгублено запитав я.

— Ніяких! — категорично відрубав Невидимка.

Лише тепер я по-справжньому злякався. Адже загибель Невидимки від якогось нікчемного пірамідону була б непоправною втратою для мене і для людства.

І я з надією запитав:

— Невже нічого-нічогісінько не можна зробити?

Невидимка відповів:

— Твої наївні запитання, хлопче, мене смішать. Ха-ха-ха! Що ж тут зробиш? Сам бачиш, як я змінився. Був видимим, а зробився прозорим, як повітря. А що це означає з наукового боку? З наукового боку це означає, що біологічні сполуки мого тіла набули нової якості на невідомій органічній основі. Зрозумів? Ось чому реакція мого організму на звичайнісінькі ліки може виявитися жахливою. Ти тільки уяви: можливо, навіть від грама елементарного кальцексу може виникнути ланцюгова реакція і я вибухну, як атомна бомба! Трах-бах-тара-рах — і вибух зітре півміста на порох! Людство тобі такої катастрофи ніколи не подарує.

— Це ще тільки наукова гіпотеза, — вагаючись, зауважив я. — Можливо, ваш організм і не вибухне. Це ще треба перевірити на досліді.

— Так, можливо, і не вибухне, — погодився зі мною Невидимка. — Але хіба ти не припускаєш, що внаслідок сліпого експерименту з ліками моє тіло може втратити вагомість, як уже втратило видимість, і з першою космічною швидкістю ринути у космічний простір? Якщо я не згорю в атмосфері від тертя повітря, я неодмінно перетворюся в космічній холоднечі на крижану бурульку. Бр-р! Людство тобі цього лиха ніколи не подарує.

Від цілковитої безпорадності я навіть зажурився. Я дорікав собі за кволу фантазію. І все ж я раз у раз запитував себе, як допомогти Невидимці, хоч і не знаходив розумної відповіді.

І раптом мене наче осяяло.

— Знаю! — вигукнув я. — Знаю, що робити! Треба негайно повідомити про вас в Академію наук! От що! Академіки обов’язково врятують вас від усіх небезпек!

— Тс-с! — знову приклав Невидимка невидимий палець до невидимих губів. — Мій юний друже, я ціную твої турботи, але я боюся зустрітися не тільки з академіками, а й з кандидатами у кандидати наук. Якщо я з ними зустрінуся, я згорю, але вже не від тертя повітря, а від сорому.

— А чого вам соромитися? — запитав я і раптом збагнув: — Ага, розумію! Ви, мабуть, роздягнені, як і Невидимка у книзі Уеллса? Тоді одягніть будь-який костюм мого батька. Він вам нічого не скаже — для науки батько пожертвує усім.

— Не в тому річ, — прошепотів Невидимка. — Мені соромно відкрити вченим людям свою фатальну таємницю. А від них приховати її буде неможливо.

— Таємницю?! — схвильовано перепитав я.

— Так, таємницю, — відповів Невидимка. — Ця страшна таємниця не дозволяє мені спілкуватися з нормальними людьми.

— Це нічого, — заспокійливо мовив я. — Мені ви можете довіритися. Моя мати не раз казала, що я — ненормальна дитина.

— А ти вмієш тримати язик за зубами?

— Могила! — запевнив я Невидимку.

І тут Невидимка відкрив мені свою страшну таємницю.

Він сказав:

— Слухай мене уважно і дивись — нікому анічичирк. Під час останнього експерименту мене спіткало несподіване лихо — зникли усі мої записи разом з лабораторією. Принагідне я розповім тобі про це докладніше. Звичайно, записи можна було б поновити, якби не сталося найгірше: я загубив усі свої енциклопедичні знання. Вони геть повилітали у мене з голови. Ось чому у розмові з науковцями я був би безпорадний, як новонароджене щеня. Ті жалюгідні залишки, що втрималися у моєму спорожнілому черепі, не можна навіть назвати знаннями, настільки вони мізерні. Апчхи! Я пам’ятаю лише програми від першого до п’ятого класів. А вже від шостого класу знань у мене лишилося — аж моторошно згадувати про це! — лише за перше півріччя. А далі я нічого не пам’ятаю, наче хтось витер мої мозкові звивини гумкою. Ну, як я, знаменитий винахідник і дослідник, зустрінуся з ученими з такими ганебними знаннями? Згорю від сорому! Вчені на слово мені не повірять, їм докази давай!

Так, це було нечуване лихо.

Подумати тільки, людина зробила геніальне відкриття і забула, як саме вона його зробила! Мало того, ще й загубила свої записи, лабораторію та енциклопедичні знання. А вчені вірять лише переконливим доказам. А Невидимка усі свої переконливі докази посіяв. Хто ж тепер йому повірить, що це він зробив геніальне відкриття? Ясно — ніхто! Крім мене. Для мене досить вже того, що він невидимий. Все одно в його наукових записах я б нічого не втямив.

Я вголос подумав:

— Що ж тепер робити?

Невидимка у цілковитому розпачі ламав свої невидимі руки.

— Хіба я знаю, що робити? Єдиний мій порятунок — це знову сісти за парту і вчитися, вчитися, вчитися! Тоді я поновив би свої знання! Поновив лабораторію! Записи! Але де мені вчитися? Де та школа, в яку прийняли б учня, якого не видно на уроках. І взагалі, хто без переконливих доказів повірить у моє існування? Адже мій організм до того змінився, що я нічого не їм і нічого не п’ю. Він живиться самим повітрям… О, нещасний я винахідник! О, і ще раз о!

Намагаючись приховати свою нестримну і недоречну цієї миті радість, я запитав Невидимку:

— Невидимко, а ви знаєте, хто я?

— Ні, не знаю, — байдуже відповів він. — А хто?

Я врочисто сказав:

— Я — Толя Сливка, учень шостого класу. І, між іншим, якраз сьогодні починається друге півріччя навчального року.

— То й що? — похмуро мовив Невидимка. — Це тільки посилює моє безмежне горе…

— Як це, то й що?! — радісно вигукнув я. — Ми будемо вчитися вдвох, і ви поновите свої знання!

— Ура! — закричав щасливий Невидимка, і мені здалося, що він весело стрибає на невидимих ногах.

Та раптом його голос знову спохмурнів.

— Стривай, — запитав він, — а ти добре вчишся?

Я хотів було запевнити його, що я змалку круглий відмінник, але це було б з мого боку нечесно. Адже він щиро відкрив мені свою таємницю.

І я чесно признався:

— Та знаєте, у мене лише дві трійки і ще одна четвірка з поведінки…

— Ой, мені зле! — гірко сказав Невидимка. — Моє серце не витримає ще й цього нещадного удару…

— От побачите, — натхненно запевнив я Невидимку. — Віднині я не матиму жодної трійки і вчитиму вас точнісінько так, як нас навчають у школі! Якщо не вірите, я дам клятву.

— Не треба клятв! — з неприхованою вдячністю в голосі сказав Невидимка. — Мій юний і неоціненний друже, ти врятував мені життя і тепер рятуєш винахід, який належить усьому людству. Я — твій вічний боржник. А тепер давай, не гаючись, гризти граніт науки, щоб від нього не лишилося й крихти!

— Ура! — загорлали ми з Невидимкою.

Та раділи ми передчасно. Що наша радість була передчасною, ми з’ясували вже наступної хвилини, коли мій друг Невидимка сказав:

— А звідки ми будемо знати, добре я вчуся чи погано? Звідки я сам знатиму, добре чи погано я засвоїв урок?

Безумовно, мій невидимий друг мав цілковиту рацію. Адже людина сама себе контролювати не може. У цьому я на собі переконався. Ото, бувало, вивчу урок і вважаю, що все знаю. А коли мене викличуть відповідати, несподівано виявляється, що знаю я не все. А чому це так виходить? Тому, що я знаю те, що пам’ятаю, а що забув, того не знаю. І головне, я сам не знаю, чого не знаю, бо воно геть-чисто з голови повилітало і назад не прилітає. Виходить, що самотужки просто неможливо з’ясувати, чого ти ще не знаєш.

Для цього існують учителі. Вони знають все і тому легко виявляють, чого не знають учні. І позначають це цифрами п’ятибальної системи.

Звичайно, я сам міг би ставити Невидимці оцінки. Але це було б негарно з мого боку. У майбутньому мене неодмінно звинуватили б у тому, що я оцінював знання Невидимки необ’єктивно, що Невидимка був моїм улюбленцем. Я б і сам так подумав. Бо хіба ж можливо не поставити п’ятірку людині, яка була геніальним винахідником у минулому і буде геніальним винахідником у майбутньому?