Друг підвівся на всі шість ніг, і з його нерозтуленого рота вирвалося якесь гарчання.

— Що це ти приволік? — запитав здивований Капітан. — У космосі знайшов?

Граматик мовчки відкинув забороло на скафандрі й, не відповідаючи на Капітанове запитання, повідомив:

— Усе в порядку. Неполадки в подачі пального усунено. Дозатор не пошкоджений.

І кинувся розв’язувати лантух. Тільки тепер Капітан помітив, що це не лантух, а скафандр — щоправда, благенький, потертий. Хтось був у скафандрі, але обличчя його не можна було розгледіти. На шоломі і всіх металевих частинах біліла густа паморозь.

Граматик підняв забороло в незнайомця. І на Капітана глянуло ніби й знайоме і водночас якесь нелюдське обличчя. Пришелець з інших світів? Чи, може, пірат? Губи й ніс темно-синього кольору, щоки білі-білі, волосся розкуйовджене, піднялося сторчма, очі заплющені, западини навколо очей зелені.

— Капітане, швидше закип’яти молока.

Доки Капітан порався з молоком, заправляв його маслом та червоним перцем, набирав у гумову грушу, щоб знову не сталося таке, як з вишневим узваром, Граматик тим часом розсунув змійку на скафандрі пришельця, скинув шолом з голови і взявся розтирати йому щоки, груди, робив штучне дихання.

Удвох вони розважили йому зуби, і Граматик став потроху, щоб той не захлинувся, вливати в рот гаряче молоко з маслом і перцем. Губи й ніс незнайомця почали бліднути, щоки взялися ледь помітним рум’янцем, очні яблука під повіками заворушилися.

— Незнайко! — з жахом прошепотів Капітан, приглядаючись до обличчя непроханого гостя. — Де він тут узявся?

Граматик здвигнув плечима.

— Дочапав я до камери з пальним, — став розповідати він. — На Землі ступив чотири кроки — і все, а тут, у космосі, не так воно легко та й страшпувато. Насилу відчинив люк, заглядаю: а там якась мара на дозаторі сидить. Хочу крикнути: “Хто такий?” — і не можу, мовби хто за горло мене схопив. Усе-таки підповзаю ближче, приглядаюся: та це ж Незнайко. Аж я зрадів, сам не знаю чого… Отож він дрімає на дозаторі, а батареї в його скафандрі зовсім сіли, у камері холод, і він — як бурулька…

— Ой, пече! Ой, вогонь у роті! — раптом забелькотів Незнайко, якому Граматик і далі вливав молоко з маслом та перцем. — Дайте води, бо згорю!

— Тепер уже не згориш, — докинув з відчутним роздратуванням Капітан, — хоч небагато бракувало до того.

— Де я? — запитав Незпайко, розплющивши такі знайомі їм, ніби перелякані очі й роздивляючись довкола себе.

— Ти на космічному кораблі. Зараз ми робимо другий навколоземний виток, — відповів йому Капітан. — А от як ти потрапив сюди, про це розповіси вже сам. Незнайко знову заплющив очі.

— Розумієш, — усе ще не міг заспокоїтися Граматик від пережитого, — найважче було витягти Незнайка з камери. Люк невеликий. І спершу треба було якось прив’язати його до себе, щоб не випорснув у космічний простір. Я ж не думав, що там може бути Незнайко, мотузка запасного з собою не взяв. Відв’язав я мотузка від себе — обережно, щоб кінець, ще чого доброго, не висмикнувся з рук. Далі прив’язався вже коротше. І почав прив’язувати Незнайка, кілець на його скафандрі нема, от я і так, і сяк — ніяк не можу просунути мотузок попід ним. Не знаю, як він тільки втиснувся в цю камеру. Нарешті таки обв’язав його. Але й це ще не все. Став витягати, а він, скоцюрблений, не пролазить в отвір, хоч ти сядь та й плач…

На лобі, носі, щоках у Незнайка виступили різко окреслені червоні плями, які поступово стали розповзатися по всьому обличчю, втрачаючи свої контури та бліднучи.

— Насилу витяг. А потім у вхідний люк став запихати його, не можу, нема в що ногами впертися. Здогадався: спочатку я сам заліз у шлюзову камеру, а потім його затягнув…

Незнайко зовсім розігрівся й прийшов до тями. Злякано переводив очі то на сердитого Капітана, то на заклопотаного Граматика. Не знав, як обізватися, з чого почати.

— То як ти потрапив на корабель? — запитав Капітан, коли побачив, що той очуняв і хоче сказати щось.

Незнайко ще покліпав трохи очима, а далі розповів усе, як було, нічого не втаюючи й не викручуючись.

Йому дуже подобається море. Колись він уже був із мамою на Чорному морі в Скадовську. Він тоді хворів на бронхіт, і мама возила його туди, щоб полікувати… Від Херсона вони їхали катером по Дніпру до Голої Пристані, а потім — автобусом… Ох, як гарно пахне море — сіллю й камкою! А вода там яка тепла, особливо на дитячому пляжі, — наче купіль! Плюскаєшся, загоряєш…

На Морі Ясності, мабуть, ще краще. Звичайно. Там, очевидно, й небо не захмарюється, і штормів не буває. На те воно й Море Ясності. Бо коли вони були в Скадовську, то цілий тиждень ішов дощ, море штормило, було якесь непривітне, сіре. Недаремно Чорним його називають. А на Морі Ясності, зрозуміла річ, такого не повинно бути.

До того ж вони збираються висадитися на острові — на кратері Ліннеї. А на острові як же чудово! Він коли був у Скадовську, то їздив з мамою на острів Джарилгач. Яке там повітря чисте, яка вода голуба, а як хвилі шурхотять по піску! І коли вони відкочуються, то на березі залишається стільки гарних черепашок! Одна від одної краща! І йому так захотілося привезти для природознавчого музею черепашок з Моря Ясності, що він вирішив полетіти разом з ними на Місяць.

Отож учора ввечері, після того як пішов від Капітана й Граматика, він довантажив у камеру ще п’ять кілограмів пального, а ті десять, які мали бути про запас, не мав уже куди діти, бо тоді його ноги не помістилися б.

— Отже, ніякого запасу пального в нас нема, — похмуро відзначив Капітан.

Потім він повечеряв добре, щоб не скоро їсти закортіло, одягнув старий навчальний скафандр і заліз у камеру з пальним. Сяк-так примостився і навіть заснув. А прокинувся від страшенного гуркоту. Його так причавило, що ні рукою, ні ногою не міг ворухнути. Потім віддало. Але стало дуже холодно. І він знову задрімав.

Доки Незнайко розповідав, Капітан дедалі більше супився та хмурив брови, Граматик усе змотував конопляний мотузок, а пес час від часу видавав звуки, подібні до гарчання.

— На Місяці нема води, — нарешті не витримав Друг, який усім, що сталося, був спантеличений не менше, ніж Капітан чи Граматик. — Місячні моря, як і океани та затоки, — це великі безводні, пустельні рівнини, всіяні великими та дрібними кратерами.

Незнайко знав, що пес не вміє жартувати, але все-таки перевів запитливий погляд спочатку на Граматика, а потім на Капітана, але хлопці мовчали, зайняті своїми невеселими думками. Що тепер вони будуть робити?

— А навіщо ж тоді ці безводні рівнини на Місяці назвали морями? — розгублено видавив із себе Незнайко.

Граматик подивився на Незнайка.

— Слова іноді вживають у переносному значенні. Наприклад, поворот річки або дороги називають коліном за подібністю до нашого коліна. Але ж це не справжнє коліно. Був колись Чумацький шлях — дорога, якою чумаки їздили в Крим по сіль. Це справжній шлях. Але ж Чумацьким Шляхом наші предки назвали і скупчення зірок у небі. Це вже не справжній шлях. Але в ньому є якась подібність до дороги, бо тягнеться через усе небо. На Місяці вчені помітили великі темні плями, формою подібні до земних морів, і їх теж назвали морями — за подібністю. Через те на Місяці є Море Дощів, Море Вологості, Море Хмар, хоч там нема ні дощів, ні вологи, ні тим більше хмар. Зрештою, зі слів, вжитих у переносному значенні, з часом виникають омоніми.

— Омонімами називаються слова, однакові звучанням, але різні значенням, — доповнив Граматикове пояснення Друг.

— Виходить, місячне море — не справжнє, а тільки омонім, — розчаровано пробурмотів Незнайко.

— Не море — омонім, а слова — омоніми, — поправив його Граматик. — Ми кажемо: море, але це можуть бути два різні слова. Перше: море на Землі, у якому є вода, і друге: море — темна безводна пляма на Місяці. Вимовляються ці слова однаково, але вони мають різне…