“Старого схвилювали не попадання снарядів у Місяць, а космічний пил на місячних скелях… Невже снаряди, постріли — все це не потрібне? Так, для науки, певно, ні. А для чого ж?”

Якась важлива думка, яка ще не оформилася в слова, виникла в мозку Вебстера… Але його вже торсав збуджений Х’юз:

— Ну, Герман, зараз треба влаштуватися де-небудь на ночівлю, а завтра — на завод. Початок зроблено, тепер будемо розгортати діло!..

Тієї ночі багато астрономів на західному узбережжі Америки, в Австралії, Океанії, Індонезії, на Філіппінах, на Далекому Сході Радянського Союзу і Китаю спостерігали й сфотографували два спалахи на Місяці біля кратера Платона, викликані не то падінням величезних болідів на Місяць, не то раптовим вибухом якогось захованого в кратері вулкана…

— Скажіть, Рендольф, тільки відверто, ви хотіли б війни?

Машина мчала безлюдним шосе, підминаючи під себе сіру смугу бетону. Обабіч дороги пропливали жовто-зелені пейзажі каліфорнійської осені: скошені поля кукурудзи, спустілі виноградники, поодинокі сосни на піщаних горбах, пальмові гаї. Подекуди було видно будиночки фермерів.

Гори синіли далеко позаду. У відкриті віконця машини било свіже прохолодне повітря. Нежарке сонце висіло над дорогою.

Вони розмовляли про різні дрібниці, коли раптом Вебстер без будь-якого зв’язку з попереднім поставив це питання.

— Відверто? — Х’юз був трохи спантеличений. — Гм… бачите, колись казали: поганий той військовий, який не мріє про битви… Так. Але це казали в ті наївні часи, коли найжахливішим видом зброї були гармати, що стріляли ядрами. Тепер не той час… Якщо сказати відверто, то я не від того, щоб спробувати оцю війну, до якої ми з вами готуємося: війну в космосі, фантастичну, велетенську битву ракет і снарядів, війну баз на супутниках і астероїдах. Це був би непоганий варіант. Земля вже тісна для сучасної війни, але там, у просторі, ще можна помірятися силами…

— Але ж ви, звичайно, розумієте, що такий варіант нереальний. Війна неминуче звалиться на Землю, навіть якщо її почати в космосі… І чи маємо ми право?..

Х’юз помовчав, потім заговорив роздратовано:

— Дивні питання ви ставите, Герман! Чорт візьми, ви стаєте слиньком! Ви, хто стільки зробив для нашої сили й могутності…

Якийсь час вони їхали мовчки. Вебстер бездумно дивився на дорогу. Мимо пролітали високі пальми. Генерал закурив і втупив погляд у спину водія.

— Коли кажуть про нашу силу, про нашу ядерну могутність, — знову почав Вебстер, — я не можу позбутись думки, що всього цього могло й не бути…

Х’юз швидко повернувся до нього, сидіння заскрипіло під його важким тілом.

— Так, так, — продовжував Вебстер. — Адже відкриття, якому ми зобов’язані існуванням ядерної бомби, — це величезна випадковість в історії науки. Ви, звичайно, знаєте історію відкриття радіоактивності? Анрі Беккерель, вчений не стільки за покликанням, скільки за сімейною традицією, під враженням щойно відкритих ікс-променів і світіння в розрядних трубках хотів знайти щось подібне в світних мінералах. Мабуть, він і сам гаразд не знав, чого шукав, а такі досліди, повірте мені, майже завжди приречені. Це надзвичайна випадковість, що з величезної колекції фосфоруючих мінералів, зібраних його батьком, він вибрав саме солі урану; ймовірність такого вибору становила не більше ніж одну соту. Ще більшою випадковістю було те, що в кишеню, де лежав пакетик із солями урану, він поклав закриту фотоплівку… Коли б не такий дивний збіг, ми могли б не знати про радіоактивний розпад ще років із сорок-п’ятдесят. А всі подальші відкриття були продовженням цієї випадковості. Фізик Резерфорд — не рівня Беккерелю! — зовсім випадково виявив, що атоми складаються з електронних оболонок, порожнечі і ядра. Ган і Штрассман не менш випадково відкрили поділ ядер атомів урану і довго не могли зрозуміти, що ж це таке? Так виникла атомна бомба… Але ж усе це було відкрито передчасно. Ні загальний рівень науки, ні технічний рівень, ба навіть самі люди ще не були готові до приборкання й використання цієї нової гігантської сили. І вийшло так, що людство скористалося примітивною, грубою, варварською формою цієї сили — атомним вибухом… Але ж усього цього могло й не бути. Історія розвивалася б так само, з усіма її революціями, війнами, переворотами, комуністичним табором. Що сталося б тоді?..

— Бог знає, що ви кажете, Герман! — різко перебив його генерал. — Виходить, що головна зброя, з допомогою якої ми ще можемо тримати наш світ у покорі, а ворогів у страху, дісталася нам випадково? Так, по-вашому? Ні, Герман! — голос генерала прозвучав патетично. — Бог, а не якийсь там сліпий випадок, вклав до наших рук цю могутню зброю, щоб ми підняли її над світом!

Вебстер стиснув плечима. Вони замовкли і мовчали цілу дорогу, аж доки попереду не з’явилися приземкуваті корпуси Нью-Хенфорда, огороджені колючим дротом.

Вузенькі вікна в товстих стінах, що виходили назовні майже нарівні з землею, пропускали мало світла, тому в мезотронних цехах двома ланцюжками під стелею горіли лампи.

Уздовж стін пролягали товсті труби ртутепроводу. Відростки від них тяглися до химерних чорних пристроїв, що складалися з ребристих циліндрів, коробок і труб. До них підходили дроти й штанги дистанційного управління. Ці пристрої двома рядами вишикувались на всю довжину цехів, точнісінько повторюючи один одного. Цех сповнювало тихе гудіння трансформаторів.

Біля пультів мезотронів схилилися зосереджені люди в білих халатах. На генерала Х’юза, Вебстера і супроводжуючого їх Вебстерового помічника, літнього інженера Свенсона, шведа з молочно-білим обличчям і вогняно-рудою шевелюрою, майже ніхто не звертав уваги. Генерал мимохідь оглядав мезотрони, задавав дріб’язкові питання. Було помітно, що його не дуже цікавить усе це. Вебстер обернувся до Свенсона, який шанобливо простував за ним.

— Ну, розкажіть, що нового, Свенсон!

— Нового, сер? Майже нічого… Тепер виробляємо щотижня приблизно по десять оболонок для снарядів. З них, на жаль, більша частина йде в брак, сер. Самі знаєте…

— Так, так, — кивнув Вебстер. — Все, як і раніше.

— Робимо деталі для нових мезотронів. Скоро буде готовий ще один, — вів далі Свенсон. — Ага, ось іще: дуже капризують старі мезотрони, сер. Просто з ніг збиваємось біля них, все лагодимо… А найбільше отой, сер, — він показав рукою на другий у лівому ряду меотрон, — “два-біс”.

— А-а, один із перших! І що з ним?

— Незрозуміло, сер! То відбуваються якісь дикі стрибки вакууму в камерах, то різні мікроспалахи… Мезонний пучок коливається. Важко зрозуміти, в чому справа, сер. Ви ж самі знаєте, що коли ці проклятущі машини зіпсуються, їх неможливо відремонтувати…

Свенсону, мабуть, хотілося до кінця вилити наболіле, але вони вже дійшли до дверей другого виходу.

— Так. Тепер покажіть вашу продукцію, Герман, — сказав генерал.

— Зараз… — кивнув Вебстер. — Ось що, Свенсон, звеліть, щоб вимкнули цей “два-біс” і розкрили. Я сам його огляну.

— Добре. Буде зроблено, сер, хвилин через двадцять…

Вони вийшли на заводське подвір’я. Сонце сяяло в ясному блакитному, як і вчора, небі. Проміння його відбивалося від фарфорових гірлянд на високовольтних трансформаторах підстанції. Асфальтовими доріжками електрокари везли чорні блискучі деталі з нейтріуму.

— Що це? — генерал показав на білий з трубами резервуар, який височів ліворуч.

— Ртуть.

— Багато її там?

— Резервуар вміщує близько двадцяти тисяч тонн, але зараз він заповнений наполовину, не більше.

— Ого! У нас величезні запаси, майже весь світовий видобуток за рік!..

— Завдяки вашим піклуванням, генерале, — з прихованою іронією сказав Вебстер.

Молоденький низький на зріст солдат, що стояв біля входу на склад, виструнчився, коли вони наблизились. Вебстер натиснув кнопку в стіні. Важкі сталеві двері повільно розсунулися. Професор і генерал зайшли всередину й почали спускатися вниз бетонними сходами.