— Зачекай мене тут, — кинула вона Горошкові.
— А ти куди знову?..
Але Іка вже не чула питання.
Вона сміливо зайшла до будки і зняла трубку. При цьому вона повернулася спиною до дверей і не глянула на Горошка, який недвозначно постукав себе пальцем по лобі.
— Алло, — сказала Іка. — Говорить Іка. Я шукаю малого Яцка Кілара. Алло!
У трубці щось затріщало.
— Алло, — повторила з притиском Іка. — Я шукаю трирічного Яцка Кілара, що сьогодні опівдні загубився на вокзалі. Алло, алло!
У трубці знову затріщало, потім заторохтіло, загуло, зарипіло, і, нарешті, долинув хрипкий, дуже простуджений голос:
— Ну, що там треба? Читати не вмієш? Не бачиш, що я зіпсований?
Одначе Іку це зовсім не бентежило.
— Даруйте, — вперто відповіла вона, — але в нас надзвичайний випадок. Сьогодні вранці тут загубився трирічний хлопчик, і дорослі досі його не знайшли. А тепер уже вечір, пізно й холодно, і дощить.
— Що дощить, я знаю краще за тебе, — перебив її телефон. — Терпіти не можу вологи, кабель у мене залило. Тим-то я й не працюю.
— Але той хлопчик… — утрутилась Іка.
— Я уже чув, — не дав їй скінчити телефон. — Що тобі треба?
— Чи не могли б ви дати нам довідку? — спитала Іка.
— Довідки дає нуль три, — знову перебив її телефон.
— То яка ж з вас користь?! — гукнула Іка, вішаючи трубку. — Сором вам!
Але перш ніж вона встигла повернутись і вийти з кабіни, автомат задзвонив так настирливо, ніби ніколи в житті й не псувався.
З сердитими іскорками в очах Іка взяла трубку.
— Алло, — сказала вона, — що вам треба?
Цього разу голос був куди ввічливіший.
— Моя люба, — сказав він, — не варто так нервуватися.
— Слухаю, — сухо відказала Іка.
— Я вважаю, — дедалі лагіднішав голос, — що хоч довідки дає нуль три, проте…
— Я й сама знаю, що таке нуль три, — гостро урвала Іка.
— Проте, — не припиняв голос, — спробую щось для вас узнати. Не вішай трубки й чекай. Добре?
— Добре.
Двері кабіни тихо рипнули. Увійшов Горошок. Він уже не стукав себе пальцем по лобі.
— Ти кому дзвониш? — спитав він люб’язно.
Іка зміряла його іронічним поглядом.
— Збираю довідки. Тихо!
Вона міцніше притисла трубку до вуха, бо трубка озвалася.
Спочатку говорив перший, уже знайомий голос:
— Алло, алло! Це телефон з вокзальної зали, кабіна третя. Хто з колег знає, як згубився сьогодні вранці трирічний хлопчик? Алло, алло! Це телефон третьої кабіни. Чи не бачив хто хлопчика на пероні, в залі чекання, в ресторані?
А потому почали втручатися інші, далекі голоси:
— Алло! Це ресторанний телефон. Тут такого не було.
— Алло, алло! Говорить автомат із зали чекання. Хлопця в нас уже шукали. Однак, наскільки нам відомо, тут його не було.
— Алло! Це комутатор служби руху. Ми сьогодні, як завжди, оглянули перони. Надто пильнували за третім пероном, де зупиняється краківський поїзд. Як відомо, саме цим поїздом і приїхав хлопчик, який загубився. Повідомляємо, що згаданий хлопчик не вийшов з перону.
— Як так? — крикнула Іка. — То де ж він тоді?
— Алло! Прошу не перебивати, — вів той же голос. — Наші відомості точні. Хлопчик, що загубився, не виходив з перону, тобто не зайшов до вокзалу. Можна припустити, що він або й досі на пероні, або ж виїхав з нього іншим поїздом.
— Ой лишенько! — прошепотіла Іка. — Яким поїздом?
— Що там? — хвилювався Горошок. — Що там, Іко?
Але Іка знаком наказала йому мовчати. Голос комутатора не змовкав:
— Увага! Увага! Тільки-но отримано повідомлення з приміської телефонної мережі. Телефон чергового по станції в Трушеві помітив схожого хлопчика в товаристві двох дорослих на Трушівському вокзалі. Стривайте.
Трубка на хвилину замовкла, а тим часом у двері кабіни постукали. Кілька людей, побачивши, що Іка розмовляє по телефону, стали в чергу, а перший — літній, дебелий чоловік з сердитим обличчям — стукав у шибку.
Але тут знову озвався голос комутатора:
— Увага! Як повідомляє Трушів, ці особи зараз у буфеті вокзалу. Хлопчик спить на лавці, чоловіки п’ють пиво і розмовляють. Увага! Увага! Увага! Як повідомляє телефон вокзальної міліції, зовнішність одного з них майже збігається з прикметами відомого шахрая Євстахія Кужевика, описаними в оголошенні. Правда, у нього є вуса, яких ще вчора Кужевик не мав. Розмову закінчено. Дякуємо.
— Це я дякую! — закричала Іка. — Красно дякуємо!
Вона вибігла з кабіни і потягла за собою Горошка крізь вокзальний натовп. Горошок розумів, що зараз не час розпитувати.
Вони вискочили на вулицю, на вітер і дощ. Капітан стояв на своєму місці, у довгому ряді автомобілів. Коли Іка й Горошок добігли до машини, дверцята, як і раніше, самі відчинилися, як і раніше, спалахнули фари і засвітилися прилади.
Поруч у великому розкішному автомобілі дрімав, прихилившись до шибки, водій. Побачивши, що капітан з двома дітьми на передньому сидінні рушав сам по собі з місця, водій спочатку витріщив очі, а потім став протирати їх кулаками.
Коли ж, нарешті, він очутився, автомобіль уже зник. Водій знизав плечима.
— Чого тільки не насниться людині, — пробурмотів він і знову задрімав.
А Капітан уже вихопився на вокзальний майдан. Іка скоромовкою переказувала все, що вона почула по телефонній мережі. Горошок і Капітан уважно слухали.
Наприкінці Іка несміливо сказала:
— А ще мені розповіли, ніби один з тих людей, що з: ними хлопчик, скидається на якийсь… о… опис прикмет з якогось оголошення. 3… оголошення про розшук… Горошку, що це означає? Прикмети з оголошення? Що це таке?
— Це… — почав Горошок. — Це означає… — повів він і знову затнувся. — Це такий… — сказав і замовк.
Тоді зареготав сам Капітан. Так зареготав, що аж загальмував. А потім, коли вони знову рушили повним ходом і коли за вікнами замигтіли перші дерева обабіч приміського шосе, пояснив уже цілком поважно:
— Прикмети — це зовнішність людини: які в неї очі, волосся, зріст тощо. Їх повідомляють тоді, коли немає фото. А оголошення про розшук — це така об’ява, а точніше, — звернення до людей з проханням допомогти знайти якогось злочинця. Тепер зрозуміло?
— Так.
— А яке ім’я того… з оголошення про розшук?
— Євстахій Ку… Ку… Кужевик, — пригадала Іка. — Тільки той не мав вусів, а цей має.
Запала мовчанка. Капітан мчав уже темним блискучим гостинцем до Трушева. Мигтіли дерева, дощ спливав по шибі.
Горошок неспокійно засовався на сидінні.
— Справа серйозніша, ніж я гадав, — сказав він.
— Атож! — підтвердив Капітан за хвилину і спитав: — Який у вас план?
— Це треба обміркувати, — сказав Горошок.
І всі почали обмірковувати. Капітан плавно минав повороти і зразу ж по тому брав найбільшу швидкість. Інколи він легко здригався під боковими подмухами вітру. Захоплений швидкістю, він усіма своїми циліндрами співав якусь басовиту автомобільну мелодію, пісеньку, де йшлося про швидку їзду, далекі дороги, шосе серед гір й приморські биті шляхи.
Аж от Іка підвела голову.
— Я маю один план, — проказала вона несміливо.
— Добрий план! — сказали разом Капітан і Горошок, коли Іка закінчила свою розповідь.
В залі для чекання, а точніше, в буфеті Трушівської станції, було порожньо, тихо й нудно. Тут зупинялися лише поїзди приміських ліній, сформовані з старих вагонів, що повільно котилися повз маленькі станції. Гамірно у Трушеві бувало лише тричі на день: уранці, коли відходив поїзд до Варшави, а потім, коли прибували варшавський післяобідній та варшавський вечірній поїзди. А решта часу? От саме тоді й було порожньо, тихо й нудно. Троє або четверо людей у буфеті ніколи не зчиняли галасу, і буфетниця могла спокійно плести на спицях теплі шкарпетки для своєї на диво численної родини.
Цього разу ніхто не заважав їй робити своє діло. Післяобідній варшавський поїзд прибув дві години тому, і майже всі пасажири давно вже пішли із станції. В буфеті зосталися лише двоє чоловіків з маленьким хлопчиком, які чекали вечірнього поїзда до Кусьмідрова. Хлопчик уже з годину спав на лавці, а дорослі замовили по доброму кухлеві пива і весь час про щось шепотілися.