— Прошу нічого не чіпати. — І додав ще кілька слів невідомою мовою, і одразу ж Боб і Жан почали лупати очима, щипати себе за ніс і трясти головою.

Нічого не допомагало. Сон тривав. Літак сам запустив мотор, сам рушив з місця і після короткого старту сам злетів у повітря і помчав щодуху на північний захід. Пілоти, не ймучи віри своїм очам, дивилися, як важелі та педалі рухалися самі по собі.

Під ними розляглася пустеля, якою бігла прудка тінь літака. Спершу машина летіла низько, та раптом звилася вгору, і в Боба вирвався захоплений вигук: там, удалині, замиготіла пляма оази. Тоді хлопець, що сидів поруч, написав на аркуші блокнота дві літери “ЯТ”.

А літак приземлився неподалік містечка. Просто серед барханів.

Діти розстебнули паси. Хлопець сказав:

— Виходьмо. Вже Ят.

— Бобе, — шепнув Жан. — Зараз ми прокинемось і навкруг знову шаленітиме буря. Зараз прокинемось.

— Поки що підводься, — сказав Боб.

І вони вилізли з літака.

Діти, всміхаючись, утомлено, але привітно махали руками.

Хлопець ще вигукнув:

— Це вже Ят!

Потім вони засунули кришку кабіни. Знову заревів мотор, літак, набираючи швидкість, побіг рівною піщаною долиною і за кілька хвилин зник.

— Бобе, — сказав Жан, — за хвилину ми прокинемося, і це буде жахливо.

— Ні, — сказав Боб, — сон триває. Дивись-но.

Він вказав на бархан, що поріс сірою, вкритою пилом травою. А на вершині стояв, нашорошивши вуха, сірий маленький ослик.

Вони побігли до нього.

Ослик сполошився. Повернувся й зник за барханом. Та коли вони видерлись на гребінь, з їхніх грудей вихопився крик. “Сон” тривав.

За кільканадцять метрів перед себе вони побачили того самого ослика, двох верблюдів і здивованого негра.

— Що це? — вигукнув Боб.

— Це Ят, — відповів негр.

За двадцять хвилин Боб і Жан сиділи вже в кабінеті префекта, а радіостанція Ят передавала всьому світові дані про місцезнаходження “Дугласа-125”.

Однак префект позирав на своїх гостей з великою недовірою. Вже тричі він запитував, яким чином вони так швидко, та ще й під час бурі, подолали ті сто двадцять ікілометрів, що відділяли Ят від “Дугласа”, і не міг добитися відповіді. Обоє мовчали і тільки непевно переглядалися.

Нарешті той, що вищий, француз, пояснив:

— Здається, нас привезли сюди двоє дітей.

— Діти?! — вигукнув префект. — Чим?!

— Літаком, — прошепотів француз.

Префект одсахнувся. “Бідолахи, — подумав він, — щось з ними скоїлось”. Але лагідно всміхнувся і змінив тему розмови. Потім вийшов з кімнати і подзвонив до лікаря.

Боб і Жан сиділи в кріслах і безпорадно озирали один одного. Потім Боб труснув головою.

— Слухай, а може, то були марсіяни?

Жан розвів руками.

— Може, з Марса, може, з Венери, а може, взагалі нікого не було, — сказав він безсило. — Одне певно: краще про все це нікому не розказувати, бо втрапимо до лікарні.

— Ти так вважаєш? — замислився Боб.

А коли він хотів удруге висловити своє припущення, мовляв, це все-таки, мабуть, були марсіяни, і глянув на Жана, то не сказав більш нічого.

Бо Жан уже спав.

Коли ж за десять хвилин повернувся префект з лікарем, обоє міцно спали в кріслах. Лікар приклав пальця до губ.

— Хай сплять, — прошепотів він. — Вони відпочинуть і перестануть маячити.

Обидва згідно кивнули головами і вийшли з кабінету навшпиньки.

— Ну, діти, — закричав Як, — будьте здорові!

І дав свічку. “Дав свічку” — це значить злетів угору вертикально. Іці й Горошкові дух перехопило, світ став шкереберть, а всі троє за одну хвилину опинилися високо-високо над пустелею.

Отож Як підстрибнув на радощах.

Іка й Горошок теж були щасливі. Радість, відомо, кожен виявляє по-своєму. Один грає на фортепіано, а в іншого просто очі світяться.

Горошок щиро розсміявся, вигукнув “бувай здоровий!” і одразу ж сперся підборіддям на груди, бо під час тієї “свічки” відчув кольки у вухах.

Іці, тій на радощах передусім хотілося заплакати. Та оскільки під час подорожі дівчинка рюмсала вже двічі, що для неї було аж занадто, то втретє вона не могла собі таке дозволити.

Отож, замість уткнутися в носовичок, вона сказала дуже сердито.

— Знову “діти”? Чого ви присікались з отими “дітьми”? Діти у дитсадку.

Як аж затрусився од сміху.

— Ох! — закричав він. — Даруйте, товаришко. Я такий забудькуватий. Це — від старості. Старий я.

І тоді Іка бовкнула дурницю. Велику дурницю. Щоправда, усі троє нанервувалися, втомилися, але ж насмішка в голосі Яка була надто уїдлива. І все-таки вона не повинна б казати того, що сказала.

А сказала вона таке:

— Старі, то ви ще не старі. А от що застарілі, то це вже напевно.

І зразу їй стало дуже-дуже прикро. Вона чула, що червоніє, ніби варений рак. До того ж Горошок аж засичав спересердя і утнув таке, чого ніколи не бувало: ущипнув Іку за руку.

— Це нечувано! — сказав він. — Тобі й справді місце в дитсадку.

Та найгірше було те, що Як замовк. Летів дуже тихо. Перестав сміятися, підспівувати моторами, погойдуватись на льоту. Просто мовчав.

І тут нічого не можна було вдіяти — Іка, всупереч усім: своїм приписам, утретє заплакала.

— Я не хотіла, — схлипнула вона, — даруйте мені.

Але Горошок був невблаганний.

— Просиш пробачення? Запізно. Перше треба було все обміркувати.

Іка зайшлася ревним плачем. Точнісінько, як маля з дитсадка.

— Я не хотіла, — повторювала вона.

— Завжди треба обмірковувати… — почав гримати Горошок і гримав би й далі, коли б не Як.

— Зупинися, товаришу Горошку, — урвав він на подив веселим голосом. — Перший наказ: не муч ближнього свого!

Горошок замовк. А Як вів далі:

— А по-друге, товаришко Іко, я зовсім не образився.

— Ні? — схлипнула Іка.

— Ні.

— Справді?

— Справді.

Іка шморгнула носом і глянула на Горошка не дуже лагідно.

— І все-таки, — сказала вона трохи спокійніше, — я ще раз прошу пробачення.

— От і чудово, — засміявся Як. — Не скажу, щоб це приємно було… Ну, а зараз на честь примирення, може, р побавимося трохи акробатикою? Га?

— О, прошу! — закричав Горошок.

— Прив’язалися до крісел?

— Так.

— Ну… тоді увага.

Потім, значно пізніше, Горошок признався Іці, що коли б він наперед знав, що значить “побавитися акробатикою”, то ніколи б не сказав: “О, прошу”.

Як раптом очманів.

Він став поводитись, наче п’яна ластівка. Ластівка, котра все переплутала: де земля, де небо, де верх, де низ. І тривало це добрих кілька хвилин. Добрих? Гм-гм?

Перед кожною акробатичною фігурою Як оголошував її назву: свічка, бочка і так далі, і тому подібне. На правду казати, вони жодної з них не запам’ятали. Нема чого дивуватися. Адже вони ледь встигали помітити, де земля. А земля більшу частину тих “добрих” хвилин опинялася чи над головою, чи над лівим або правим крилом — і ні разу вона не була там, де велить природа, — під ногами!

Нарешті Як утихомирився, а земля повернулася на своє місце.

— Ух-х-х, — зітхнув Горошок.

— Добре, га? — запитав Як.

— Навіть занадто добре, — буркнув Горошок.

А що Горошок трохи збентежився, то Іка, навпаки, підбадьорилась і визнала за доречне розсміятися.

— Хі-хі, — сказала вона. — Це чудово.

— Може, повторити?

— Ні, ні! Дякую! — поспішно скрикнула вона.

Так поспішно, що Горошок тільки співчутливо похитав головою (хоч і сам трохи зблід), а Якові щось забулькотіло в моторі.

— Ну й на здоров’я, — сказав він. — До побачення, Африко!

Так, то був саме час прощатися з Африкою. Як звився високо-високо, і земля внизу поволі відсувалася назад. Все стало мале, дрібне й далеке. Легка імла, що здіймалася над морем, перемішала барви землі і неба. Море стало зелене, земля голуба, пустеля рожева. І те зелене-зелене море чимраз наближалося, ніби пливло назустріч їм величезною, на весь обрій, хвилею.

— До побачення, Африко! — сказали обоє.