— Звідки, тітонько?

— З острова Монте К’яра, — сказала герцогиня–вдова, ніби йшлося про цілком природну річ. — Отже, ми домовились: Олімпія прийняла запрошення, а ви її туди супроводжуватимете.

Цього разу юний кардинал розлютився насправді.

— Тітонько, чи ви усвідомлюєте, хто я такий? Як кардинал я стою лише на дві сходинки нижче від самого Бога, відразу після папи; і я маю їхати непроханим гостем до якогось невідомого пройдисвіта, підозрілого графа, мабуть, спритного шахрая, про якого нічого не знаю, крім того, що

він уміє майстерно підлестити таким, як ви, шанолюбним жінкам?

— Якщо вже ви згадали про ті сходинки, — сказала герцогиня–вдова, — то пригадайте, будьте ласкаві, що Ісус Христос стояв на найвищій з усіх можливих сходинок, одначе ходив, і без запрошення, у гості. Та поговорімо відверто. Йде мова про те, що нам при нашому скрутному становищі треба заприязнитись з людиною, яка має надмір усього, чого лише може бажати людина, за винятком шляхетності, яка, в свою чергу, є тим єдиним, що у нас залишилось. Ясно як Божий день, що ця рюмса Олімпія була для нього лише приводом, щоб налагодити з нами стосунки, і ми не маємо права вибити його м’ячик в аут. Таке ми не зробимо. Ви поїдете на острів Монте К’яра з Олімпією під тим приводом, що вже давно збиралися здійснити туди місійну подорож.

Юний кардинал занімів.

— Місійну подорож? — вигукнув він, прийшовши до тями.

— Так, ви не помилилися, місійну подорож.

— Шановна тітонько, — мовив юний кардинал, — хоча я, незважаючи на свій високий церковний сан, надто мало розуміюся на всьому, що стосується нашого святого віровизнання, але все ж таки знаю, що місійну подорож здійснюють до жовтих китайців, до негрів у чорну Африку чи до індіанців у Америку, але не на острівець, який донедавна належав папі і віддалений лише на кілька морських миль від італійського узбережжя.

— Кому він належав раніше, це несуттєво, бо він був безлюдним, — заперечила герцогиня–вдова. — А зараз на ньому повно люду, якому граф, кажуть, щедро платить, але не більше; їхні духовні, релігійні потреби він задовольнити не може. Зверніться до них з промовою і запитайте, чого вони потребують, може, священика чи новий храм, то ваша справа. Я вже розмовляла про це з вашим побожним секретарем, патером Люго. Він цілком погодився зі мною — нехай, каже, Illustrissime їде в місійну подорож, може, це його відверне від клопотів. Що вас турбує, Джованні?

— Нічого, тітонько, я не знаю, що це спало патерові Люго на думку.

— Приємно чути. Ну, готуйтеся в дорогу.

Так і сталося: сильна енергія герцогині–вдови Діани й могутній організаційний талант таємничого графа ді Монте К’яра злилися в єдине благодатне й чудово діюче ціле. Отож за неповну годину юний кардинал Джованні Гамбаріні сів у єдиний пристойний екіпаж, що залишився у герцогській стайні після згаданих вище народних гулянь, викликаних утечею герцога Петра із Кукані, і вирушив у напрямку Ріміні відразу за величезною подорожньою колимагою Прекрасної Олімпії.

Як було передбачено, коли вони наблизилися до Ріміні, назустріч їм виїхало двоє слуг графа ді Монте К’яра і провели їхні карети до особистої графської стайні за його особистим доком. Там на них накинулася зграя слуг і служниць, які вочевидь жадали, аби їм дозволили розпрягти, нагодувати, напоїти, вичистити шкребницями, тобто забезпечити усім необхідним їхніх коней, пообмітати й помити їхні карети; кардиналові і співаччині речі, її арфу й клавесин підхопили інші слуги й з любов’ю і дбайливістю перенесли на палубу галери «Буцентаврус», пречудового судна, всуціль покритого золотом і вишуканим різьбленням, з двадцятьма п’ятьма веслами з кожного боку і двома щоглами з трикутними латинськими вітрилами.

Прекрасна Олімпія тримала себе з кардиналом холодно й стримано, адже, добре знаючи світ і людей, підозрювала, що вчора він подарував свого персня напідпитку і що сьогодні супроводжує її під смішним приводом місійної подорожі лише задля того, щоб позбавити свого подарунка, наприклад, примусити висловити святенницьке прохання і обміняти дорогоцінного персня на стебельце соломи з ясел новонародженого Христа чи якесь подібне безглуздя, як з нею недавно вчинили після гала–концерту в римській віллі кардинала Сціпіона Боргезе. Громада ж записала Олімпії цю пригоду в актив, твердячи, буцімто цей обмін відбувся за безпосередньої ініціативи Олімпії, отож вона мала з цього добру рекламу, але реклама ця, хай йому дідько, була з біса дорогою. Тому Прекрасна Олімпія подорожувала у своїй пузатій кареті сама, навіть не запросивши кардинала пересісти до неї і скласти їй товариство. Оскільки ж на палубі галери вона вже не могла перешкодити йому підійти до себе, то поводилася як свята Доротея: перебирала чотки й міркувала; справді ж бо ніхто в цілій Італії, за винятком коханого чоловіка, відомого майстра Карло Тесті, навіть у гадці не мав, що її життя не легке, а навпаки, вельми обтяжливе, і вона, божественна співачка, мусить добре крутитись, щоб трималося купи все, що стосується її ремесла: її слава, її голос, її бездоганна репутація, легенда про її красу, її репертуар, а її гроші щоб знаходилися в безпеці.

Попутний вітер був такий сильний, що пливли без весел. Море грало швидкими, але плавними хвилями; вітер віяв у напрямку морської течії, тому море не хвилювалось. За якісь півгодини легкого й приємного плавання на обрії з’явилася спочатку хмара птахів і лише потім стало видно туманну пляму, що з кожною миттю набувала все чіткіших і чіткіших обрисів і яку люб’язний лоцман назвав мандрівникам метою їхньої подорожі, гаванню острова Монте К’яра.

З’ясувалося, що чутка, завдяки якій ця гавань виросла до таких колосальних розмірів, що гавані Венеції і Генуї поруч з нею виглядали ніби човнові станції, хоча й перебільшувала, як завжди, але зовсім не безпідставно, бо розміри гавані, збудованої на навітряному боці острова, справді були такими, що туди можна було вмістити весь флот

Англії, яка на той час ставала королевою морів: три величезні моли, що розходилися променями, кожен з яких з моря захищала кам’яна вежа, а на березі могутня башта, що стриміла між високим подвійним муром, який відокремлював гавань від самого острова. З заходу гавань закривала циклопічна дамба з мурованими бійницями через кожні три–чотири кроки, так що здаля вона нагадувала вигнутий хребет алігатора. Під захистом цієї штучної затоки на якорі стояло сорок, а може, й більше суден різної величини й класу, від малих спритних вітрильників, які звали пінас–ками, і галер, що рухалися з допомогою весел, як судно «Буцентаврус», що саме привезло юного кардинала Джованні Гамбаріні та Прекрасну Олімпію аж до тисячотонної плавучої фортеці, котру називали королівською; вона стояла на якорі біля лівого крайнього молу — загальновідомо, що могутня Англія на той час мала шість таких морських чудовиськ, які тут, у порту Монте К’яра, були представлені лише одним–єдиним екземпляром, що мав назву «VENDETTA», себто «Помста». Таким же одиноким, як королівська «VENDETTA», був величезний галеас «VERITAS», тобто «Правда»: цю гігантську галеру, як і звичайну галеру, рухали п’ятдесятьма веслами, але такими великими й важкими, що веслувати на кожному з них мусило восьмеро галерників. На краю дамби стояла висока вежа, яку називали лянтерною[6] або маяком, що світила вночі в морську далечінь для допомоги й остороги кораблям, що пливли морем. Як розповів кардиналові Гамбаріні люб’язний лоцман, усередині цієї вежі не було нічого, крім сходів на чотириста двадцять сходинок; вони вели до величезного круглого ліхтаря, шедевра склоробства, радіусом у сорок і заввишки в п’ятнадцять ліктів; усередині ліхтаря було тридцять ламп.

Коли вони підходили до причалу, юний кардинал, щоб заімпонувати байдужій Прекрасній Олімпії, звернувся до балакучого лоцмана з суворим зауваженням:

— Мені здається, що ваш пан має свій власний військовий флот.

Люб’язний лоцман був вражений.