— Військовий флот? Навіщо б його милості пану графові, наймиролюбнішій людині на світі, був потрібен військовий флот? Та й чи бачить ваша Еміненція на палубі якогось з його кораблів бодай одну–єдину гармату, бодай одну–єди–ну одиницю вогнепальної зброї?
— Я особа духовна і далека від військових справ, — сказав юний кардинал Джованні Гамбаріні. — Але не такий далекий від справ цього світу, щоб мене могли переконати, що галеас, який стоїть он там, або цей трищогловик — торговельні судна. І знаю також, що корабельні гармати не виставляють, щоб стріляти в небо, в мирний час їх ховають у трюм.
— Знання вашої Еміненції про військовий флот, — зауважив люб’язний лоцман, — як видно, такі глибокі й значні, що ваша Еміненція напевно поінформована також про існування піратів, які так загрожують усім торговельним суднам, що жоден з торговельних кораблів у наш час не виходить у відкрите море без двох–трьох бойових караблів для охорони; я сказав бойових, а не військових, бо ці судна саме б’ються, але не воюють. Його милість пан граф справді володіє кількома такими бойовими кораблями, але щоб тут були військові судна, де там, на жаль, чи то пак, Боже борони, навіть думки про це немає.
Юний кардинал, заколисаний підлесливою балаканиною люб’язного лоцмана, вирішив перейти до ближчої собі духовної теми.
— А як тут з побожністю? — запитав він.
— Ми всі дуже побожні, — запевнив люб’язний лоцман. — Там, біля першого молу, ваша Еміненція може побачити капличку, до якої наш священик під час великих штормів водить процесію і просить Господа, щоб він угамував свій гнів.
— У вас тут є священик? — здивувався юний кардинал.
— Так, у нас є священик, його милість пан граф піклується про все, — відповів люб’язний лоцман з виразом очевидності, підкріпленої великою, безмежною повагою до таємничого майстра стилістики й корабельної справи.
«Буцентаврус» причалив до середнього молу, в місці, явно призначеному й приготованому для нього, бо там на них чекав юнак в окулярах, обличчя якого видалося юному кардиналові знайомим, та дівчатка у білих сукенках, що чемно стояли півколом. Коли Прекрасна Олімпія, яку супроводжував юний кардинал Джованні Гамбаріні, залишала палубу галери, дівчатка засипали її повними пригорщами квітів з плетених лозових кошичків, що висіли в них на зап’ястях, і заспівали хором строфу зі знаменитої пісні Лоренцо ді Медічі «Про скороминущість», що до сліз зворушило славетну співачку. Юнак в окулярах, який представився гостям як Альберто Мачісте, колишній секретар банкіра Тремацці у Страмбі, а нині особистий секретар його милості графа ді Монте К’яра, допоміг Прекрасній Олімпії сісти в розкішні ноші зі слонової кості й ебенового дерева, оздоблені яскравим шовком, і галантно вибачився перед його Еміненцією, що обов’язки секретаря, зокрема обов’язок подбати про комфорт славетної співачки, перешкодять йому послухати майбутню очікувану всіма остров’янами з гарячим нетерпінням промову його Еміненції.
— Яку промову? — здивувався юний кардинал.
— Перепрошую, — сказав Мачісте, — за неточний вислів. Я мав на увазі апостильське послання чи просто проповідь вашої Еміненції.
«Maledetto!»[7] — жахнувся подумки юний кардинал.
— Яку проповідь? — запитав він уголос. Альберто Мачісте вдав, ніби не почув питання.
— Про все інше подбає наш пан священик, якого з дозволу вашої Еміненції я представляю, отець Маріо Шімек. Отець Маріо подбає про вашу Еміненцію, а я маю честь якнайпокірніше попрощатися з вашою Еміненцією.
Одним рухом своєї організаторсько’ правиці він підкликав священика, що аж дотепер стояв віддалік, а сам пішов разом з служителями порту, які несли ноші з Прекрасною Олімпією та її речі і,в першу чергу, клавесин і арфу.
— Всі віруючі вже зібралися, — сказав юному кардиналові отець Маріо. Це був кремезний чоловік, гарно заокруглений з усіх боків, з сліпучими зубами, що яскраво виблискували на брунатно–мідному обличчі відомого ненажери й пияка. — Звістка про те, що ваша Еміненція зібралася здійснити місійну подорож на острів Монте К’яра, поширилася мов блискавка і викликала у всіх безмежну радість і невимовне хвилювання. Я на власні очі бачив грубих чоловіків, які плакали від радості, і жінок, що обіймали своїх немовлят, зі сльозами примовляючи: «Твоє життя, дитя моє, буде радісним і плідним, адже воно отримає благословення його Еміненції кардинала Гамбаріні».
Як уже згадувалося, юному кардиналові не подобалося, що вчений аскет Люго звертався до нього Illustrissime замість ваша Еміненція, однак тепер, наслухавшись цього останнього титулу, він так само не відчував задоволення, оскільки мав хоча й безглузде, але невідступне відчуття, що обидва ці мізерні хробаки, юнак Мачісте й отець Маріо, глузують з нього.
— Немовлятам я дам благословення охоче, — сказав юний кардинал, коли вони швидко рушили молом на набережну. — Але той юнак в окулярах сказав, що тут від мене чекають якоїсь промови чи проповіді, а це мені, правду кажучи, не дуже підходить, бо я не готовий до цього, та ще й почуваю легке нездужання.
Патер Маріо усміхнувся на всю ширину свого брунатного з м’ясистими устами і підборіддям обличчя.
— Ваша Еміненція жартує і цим підтверджує обгрунтованість чуток про свій праведний характер. І святий Андрій почував легке нездужання, коли висів на хресті, але ж проповідував і проповідував, і перед смертю навернув на віру істинну тридцять тисяч поган. Звичайно, моїх парафіян не треба навертати, адже всі вони визнають Істину, і через це дехто з них з подивом запитував мене, мовляв, навіщо ваша Еміненція задумала місійну подорож до них, добрих християн, але я заспокоїв їх, пояснивши, що ваша Еміненція, певна річ, хоче ще посилити їхню і так сильну віру.
«Maledetto», — вдруге подумав юний кардинал і сказав:
— Правду кажучи, я перш за все хотів би познайомитися з графом ді Монте К’яра.
— О, безперечно, і його милість пан граф горить нетерпінням привітати такого високого гостя, як ваша Еміненція, — відповів патер Маріо. — Але він настільки уважний до прагнень і бажань своїх підлеглих, що поки що не хоче порушувати запланованого перебігу місійної подорожі вашої Еміненції.
Ідучи досить швидко, вони набагато випередили на молі ноші з Прекрасною Олімпією та служників з її речами. На безлюдній набережній стояла літня жінка у гарній чорній сукні, гаптованій золотом, з обличчям, закритим густою вуаллю, а за нею шестеро смаглявих кавалерів віком від п’ятнадцяти до двадцяти–п’яти років, які своїм неспокоєм і жвавими рухами нагадували роздратованих чистокровних жеребців. Вони то виблискували білками очей і білістю зубів, то одночасно доторкувалися до засунутих за широкі пояси мечів чи пістолів, ніби їм весь час хтось загрожував; це була, очевидно, мавританська княгиня, що подорожувала інкогніто зі своїми шістьма синами, про яку граф ді Монте К’яра згадав у своєму листі і яка тепер прийшла подивитися на приїзд Прекрасної Олімпії. Граф ді Монте К’яра не брехав.
Отець Маріо відчинив бічну бронзову хвіртку у вежі, що захищала середній мол, і відійшов убік, даючи дорогу юному кардиналові. Коли ж юний кардинал пройшов склепінчатим коридором і побачив нутро острова Монте К’яра, то вельми здивувався, бо з того, що він сподівався побачити, не побачив нічого; оскільки ж, як твердять кваліфіковані і вчені психологи, людина бачить і сприймає лише те, що знає і що сподівається побачити, тож ми будемо недалекі від істини, стверджуючи, що юний кардинал не побачив анічогісінько і що він потребував кілька довгих хвилин, аби ця абсолютна мізерність набула в його свідомості вигляду похмурої, голої, кам’янистої й піщаної місцини, завдовжки у дві милі, на якій росли лише поодинокі покручені дерева, схожі на сосни, і низькі вперті кущі з цупким м’ясистим листям. На протилежному, східному березі острова стриміли дві високі скелі, об які з гримотінням і гуркотом гупали високі хвилі прибою. Птахи, що кружляли над островом, коли до нього підходила галера, кудись зникли. А серед тих покручених сосен і кущів з м’ясистим листям де–не–де можна було побачити дощані хатини і зруби різної величини, від маленьких, мов шпаківні, аж до широких низьких будівель, схожих на тимчасові стайні; чудовий замок з мідним дахом і фасадом, облицьованим білим мармуром, як уже згадувалося, а навколо пустка.
