Це була важка розмова. Зараз, коли він поволі йшов у напрямку аптеки Рінга, минаючи німецькі танки і транспортери, йому здавалося, що найгірше вже позаду. Полковник з бронетанкової дивізії, до якого його привели есесівці, не належав ні до легковірних, ні до простодушних. На його сухому, кам’яному обличчі прусського офіцера годі було щось прочитати. Він зустрів Клосса, ніби тільки на нього й чекав.

Зараз, коли Клосс ще раз перебирав у пам’яті минулу розмову, він був навіть певний: полковник щось про нього знав. Він перевірив документи Клосса і потім багато розпитував: куди Клосс виходив з оточення, які ворожі частини зустрічав дорогою, чому залишився в Бішофсфельді. Клосс відповідав коротко й чітко-. Виявилося, що полковник служив колись у сто сімдесят п’ятій дивізії і добре пам’ятає її офіцерський склад. Вони кілька хвилин говорили про Бруннера.

— Значить, ви не знаєте, що з ним сталося? — запитав полковник.

Клосс подумав, що він і сам хотів би про це знати. А втім, він сподівався, що Бруннер не встигне дістатися до штабу армії Шернера…

— Не знаю, — відповів Клосс. — Ми з ним разом не виходили з оточення.

Найважче було з’ясувати, як йому вдалося вирватися з рук поляків. Клосс твердо дотримувався принципу: він завжди старався, щоб його слова якомога більше відповідали фактам. Він знав, що полковник може допитати когось із будинку Рінга, якщо він цього ще не зробив… Тому він докладно розповів про свій арешт, сказав, що йому вдалося втекти в ту мить, коли снаряд влучив у наріжний будинок.

— Вам пощастило, — пробурмотів полковник. — Як ви гадаєте, хто міг вас виказати?

Його цікавила Анна-Марія Елькен. Певна річ, він не сказав, що знав це прізвище, але велів Клоссові назвати всіх, з ким він зустрічався в будинку Рінга. Кожне слово в цій розмові здавалося значущим. Одне було дивним, що командир фронтової частини вимагає такого детального докладу. Нарешті полковник сказав, що направить Клосса в штаб з’єднання. Тільки тоді капітан наважився запитати про становище на фронті. Пруссак глянув на нього скляним поглядом.

— Немає ніякого становища, — буркнув він. — Уже немає. Прошу оформити документи і їхати в штаб.

Клосс одержав мундир, поголився. Коли він подивився в дзеркало і побачив себе знову в тому самому мундирі, йому здалося, що він дивиться на когось незнайомого. Адже він був твердо переконаний, що ніколи вже більше не гратиме цієї ролі, і ось знову… А втім, мундир лежав незграбно, був широкий, і чоботи муляли.

Есесівці з транспортерів не віддавали йому честі, вдаючи, що не помічають армійського офіцера. Вони поглядали на північ, звідкіля долинала безнастанна артилерійська канонада. Здавалося, що тепер стріляли ближче, ніж годину тому. Скільки часу це ще триватиме? Тиждень? Два? Цього цілком досить, щоб кілька разів загинути, а Клоссові не хотілося вмирати напередодні перемоги.

Він зупинився перед будинком Рінга. Кого він застане в квартирі аптекаря? Чи заявилася вже в командуванні частини людина полковника Рінга? А що з Анною-Марією?

Вхідні двері були відчинені. Намагаючись ступати як-найтихіше, він пройшов по коридору. З великої кімнати, яку називали їдальнею, долинали голоси Берти й Інги. Хтось із них завів патефон… Звучав партійний гімн “Хорст Вессель лід…”.[17] Стерта платівка зробила кілька обертів і замовкла.

— Чому зняла? — почувся голос Берти.

— Дай мені спокій.

— Ти не радієш?

— Не знаю, — відповіла Інга. — Мені здалося, що хтось увійшов. Може, Анна-Марія?

— А ти б хотіла, щоб Клосс?

Значить, фройляйн Елькен ще не повернулась… Клосс натиснув на ручку дверей, що вели в її кімнату. Вони не були замкнені на ключ, та тут і не замикали дверей.

Клосс заглянув у шафу, потім помітив сховану за тахтою валізу. Легко відкрив її відмичкою з свого набору.

Швидко переглядав усе всередині — він сподівався знайти щось таке, що остаточно підтвердило б його підозру і виключило б можливість провокації. Білизна, косметичні прибори, “Майн кампф”, бляшанка з кавою… Валіза була без подвійного дна. Клосс почергово оглядав кожну річ. Звичайно, найуважніше косметичні. Розкручував оправи губної помади, оглядав гребінці, відкривав флакони з одеколоном. Нічого. Оглянув також бляшанку з кавою. Він знав методи польської і німецької розвідок, з американцями він досі не зустрічався, в усякому разі, йому не довелося ще вести гри проти них. Простукуючи “Майн кампф”, Клосс впустив додолу бляшанку з кавою. Вона викотилась на середину кімнати. Піднімаючи її, він уже здогадувався… Бічна стінка легко відійшла, відкриваючи тайник…

“Не дуже надійне місце” — подумав Клосс.

Він побачив тоненьку плівку мікрофільму. Ясна річ, вона вимагала детальнішого вивчення, але й на око можна було переконатись, що на ній були знімки якихось промислових конструкцій. Клосс нагнувся над валізою, щоб усе знову вкласти так, як було, коли враз рипнули двері. Він різко обернувся, але не встиг вихопити пістолета… Зрештою, він і сам не був упевнений, чи була в цьому необхідність. На порозі стояла Анна-Марія Елькен у мундирі штурмфюрера, цілячись у нього з пістолета.

— Сховай цю іграшку, — байдуже сказав Клосс.

— А ти вже встиг доповісти, га? Ти думав, що я дозволю себе зловити, як ідіотка?

— Я захоплений твоєю сміливістю, — признався він тепер цілком відверто. — Відколи ти працюєш на янкі?

“Вистрелить чи ні? Так, напевно вистрелить”. Секунди тяглися, як гума, а становище здавалося безнадійним.

Клосс бачив руку Анни-Марії, палець на куркові, і…

Цієї самої миті зненацька відчинилися двері, і він побачив Інгу. Дівчина сильним ударом вибила в Анни-Марії з руки пістолет. Він упав додолу.

— Я чула, — прошепотіла Інга, через силу переводячи віддих, — чула, як ви сказали: “Працюєш на янкі”.

— Дякую, Інго, — пробурмотів Клосс і підняв пістолет. Він глянув на Анну-Марію. Йому так і кортіло сказати: “Бачиш, що ти наробила, ідіотко?”

— Я врятувала вам життя, — мовила Інга, явно важачи на подяку. — Яка я рада, що вас відпустили поляки.

— Я втік, — промимрив Клосс. Він бавився пістолетом Анни-Марії і не зводив з неї очей. Але що сказати Інзі. Що вони жартували… Звичайно, вона не повірить. До того ж Анна-Марія грала відкритими картами.

— Гітлерівська гадюка, — прошепотіла вона, дивлячись на Інгу. Та не звертала на неї уваги.

— Ви поводитесь так… ніби… — Інга замовкла. — Адже вона хотіла вас убити!

Це була свята правда, ця дівчина врятувала йому життя.

“Ну й ідіотське ж становище”, — подумав Клосс і поцілував Інгу в щоку. Вона зашарілася.

Цієї миті почувся гул мотора — перед будинком зупинився автомобіль. Інга кинулась до вікна.

— Дядя! — вигукнула вона.

Ні, це вже було занадто, навіть для Клосса. Американська агентка, дівчина з гітлерюгенду, що врятувала йому життя, і, нарешті, цей досвідчений лис з абверу, якого непросто обдурити. В голові промайнули тисячі думок, але жодна з них нічого не була варта.

Інга вибігла з кімнати, залишивши двері відчиненими. Анна-Марія сіла на тахту і попросила цигарку. їй уже принаймні було все одно. Це її остання гра.

Клосс стояв на дверях. Він чув розмову Інги з Рінгом. Тон цієї розмови був не дуже сердечний, хоч напочатку пан полковник намагався навіть бути чемним.

— Як поживаєш, Інго? Я повернувся раніше, ніж гадав. — Він нагнувся до неї, щоб поцілувати. Дівчина сахнулася.

— Не підходь до мене!

Рінг щиро здивувався.

— Ти збожеволіла? Що сталося?

— Ти стріляв у стару Марту!

Через прочинені двері Клосс побачив обличчя Рінга. Полковник був справді здивований. Він мовчав.

— Скажи, — повторила Інга, — ти стріляв у Марту?

— Вона жива?

— А ти не знаєш? Адже ти наказав добити її цієї ночі.

— Он як. — Рінг знову хотів покласти руку на плече дівчини, але Інга раптово відсахнулась. — Усе гаразд, — додав він. — Я тобі потім поясню. Будь розважливою дівчиною…