Вони на мить притиснулись до стіни, але ледве ступили кілька кроків у напрямку штабу, як розбурхалося справжнісіньке пекло. Німецька артилерія обстрілювала майдан; вони побачили, як гупнула стіна наріжної кам’яниці, на мить стало темно, в горлі й легенях було повно піску. Коли курява спала, крізь руїни продирався польський танк. Він відступав на північ…

— Товаришу сержанте, — прошепотів один із солдатів, — майор наказував пристрелити фріца, якщо не встигнемо довести до штабу. Куля в лоб — і квит.

Становище було вже не таке безглузде, як небезпечне. Клосса охопила холодна лють. Могло статися те, чого він завжди найдужче боявся — смерть від польської кулі. Але він не міг примиритися з долею, бо ніколи досі не поступався без боротьби. До спини торкалося дуло автомата, руки йому веліли й досі тримати на потилиці. Якби він навіть і сказав їм, хто він насправді, чи повірять?

Сержант все-таки вагався. Видно було, що хлопець не перший рік на фронті і не любить чинити необачно.

— Може, встигнемо, — відповів він.

І вони пішли вперед. Артилерія змовкла, зате застрекотіли кулемети, зацвьохкали кулі, неподалік чулися вибухи гранат. Спорожніла вулиця могла будь-якої миті стати полем бою. Через місто відступали польські стрілки. Солдати зупинялися за заломами стін, ставали навколішки на кам’яних плитах і знову відходили в тил. Назустріч їм вийшли два солдати з протитанковою рушницею.

— Як бути? — спокійно сказав сержант. — Штаб уже, напевно, перейшов у інше місце. Не встигнемо.

Вони зайшли до найближчого під’їзду.

Клосс подумав, що сержант, по суті, мав рацію. Коли постріли на мить стихли, виразно долинув гуркіт моторів. У містечко входили німецькі танки. Треба було діяти. Він опустив руки і засунув їх до кишені.

— Хлопці, — сказав він по-польському, — вам все-таки доведеться відвести мене в штаб. Якщо він перейшов у інше місце, ми знайдемо його північніше міста.

— Ти говориш по-польському! — вигукнув сержант.

— А хіба мало фріців говорить по-польському? — зауважив той самий солдат, що знайшов у Клосса в чоботі вальтера. — Вмирати ж не хочеться, от і заговорив. Нічого зараз тягати його з собою!

— Це буде безглуздо, — Клосс звертався тільки до сержанта. — За це вас ніхто по голівці не погладить.

Недалеко вибухнув снаряд. Клосс відразу впізнав: стріляла німецька протитанкова гармата.

Сержант уважно дивився на нього.

— У мене наказ, — сказав він нарешті. — Адже вже фронт, чоловіче…

— Втече дорогою, — мовив той самий солдат і клацнув затвором автомата. — Ставай до стінки, фріце…

Клосс глянув на вулицю. Він бачив лише частину тротуару; там щомиті пробігали нові групи польських солдатів.

— Хлопці, — почав Клосс, — я…

Той не дав йому закінчити:

— Ти ж сам сказав: капітан Ганс Клосс.

Тепер не можна було зволікати; треба було штовхнути сержанта і вискочити на вулицю. Чи встигне? Шансів небагато, адже обидва солдати вистрелять, і котрийсь із них таки вцілить. Але в ту саму мить, коли Клосс уже приймав рішення, він побачив Новака, що біг посеред бруківки.

— Новак! — гаркнув він.

Той відразу зупинився і вбіг до під’їзду. Він важко дихав.

— Ой нене, — прошепотів він зовсім не по-військовому. — Я вже було втратив надію.

— Нічого сказати. Добре ти мене охороняєш!

Знов застрочили автомати, але раптом стрілянина вщухла. На вулиці вибухнула граната, вкривши їхні обличчя сажею. Не можна було гаяти й хвилини. Не було навіть часу вишпетити Новака.

Сержант і обидва солдати, нічого не розуміючи, виконали наказ старшого лейтенанта: повернули Клоссові зброю і документи. Потім Новак звелів їм зачекати в під’їзді. Обидва офіцери зайшли в будинок; навіть сюди долинув гул моторів.

— Зшивайся, — сказав Клосс. — Я залишаюсь. Доповіси, що документами Рінга цікавиться також американська розвідка. Вони вже, напевно, в замку, я спробую точніше визначити місце.

— Дозвольте мені лишитись, — прошепотів Новак.

— Дурниці. Ти подбаєш про сержанта і цих двох. їх треба відправити в тил. І щоб тримали язики за зубами.

— Єсть.

— А тепер швидко: як це було?..

Новак охоче розповів би детально, та лишалися лічені секунди. Тільки на ранок йому вдалося розшукати командира полку. Він прийшов разом із зв’язковим з батальйону, що тримав оборону на південній околиці міста. До передмістя вже підходили німецькі “фердинанди”, зв’язківці знімали лінію, командир полку і начальник штабу стояли, похилившись над картою, не звертаючи ні на кого уваги.

Нарешті його помітив майор:

— Ви ще тут? — закричав він. — Щоб через п’ятнадцять хвилин… Хочете попастись їм до рук?

Новак відразу доповів, що дістав наказ пояснити командирові полку завдання, з яким його сюди прислали.

— Треба було раніше, — сказав майор. — Тепер пізно. Я ні про що не хочу знати, у мене доволі своїх турбот.

Ніби на підтвердження цих слів перед штабом вибухнув снаряд. Почувся дзенькіт розбитих шибок, дим і курява наповнили кімнату, карти й папери полетіли на підлогу.

Майор вилаявся, і всі троє заходилися підбирати полкову канцелярію. Начальник штабу запихав документи в скриньку. Новак підняв з підлоги зім’яту карточку з записами. Він побачив кілька слів по-німецькому, але, перш ніж зрозуміти, прочитав їх: капітан Ганс Клосс… В аптеці Рінга переховується офіцер німецької розвідки — капітан ГансКлосс.

Новак відчув млість. Обіперся об стіл.

— Що це таке? — запитав він.

— Це? Ага… — майор махнув рукою. — Цікаво! Хтось підкинув донос. Папірець був прив’язаний до каменя. Приніс вартовий. Я наказав привести цього Клосса… а якщо не встигнуть…

Тут Новак втратив самовладання.

— Товаришу майор, — вигукнув він, — це… зрада!

— Що ви сказали? — командир полку пересунув кобуру на живіт.

— Цей Клосс, товаришу майор…

Майор зрозумів, у чім річ.

— Хай вам біс! Не могли раніше сказати? Біжіть, — крикнув він, — може, встигнете!..

Новак устиг. Цих кілька хвилин він не хотів би пережити вдруге. Він біг вулицею посеред бруківки, не чуючи вибухів снарядів і свисту куль. Хтось крикнув йому: “Лягай!”, хтось хотів його затримати… Коли він почув гуркіт моторів і снаряд бронетанкової гармати розбив стіну наріжної кам’яниці, він геть втратив надію… І саме тоді…

Клосса не цікавили Новакові переживання. Він відповів коротко.

— Гаразд. Тепер вшивайся.

Його цікавило тільки одне — донос. Анна-Марія Елькен діяла рішуче і, треба сказати, з її точки зору розумно. Вона мусила дійти висновку, що, коли сюди повернуться німці, Клосс буде для неї небезпечний. Клосс — як людина

Рінга. Він усміхнувся. Поєдинок з фройляйн Елькен дедалі дужче його захоплював.

— Вшивайся, — повторив Клосс, а потім додав лагідніше: — Постарайся вийти цілим з цього, я б хотів, щоб ти повернувся в штаб армії. — Це звучало не дуже переконливо, але Клосс не знайшов тепліших слів. Він знав, що на нього чекає не менш небезпечна гра, ніж відступ з польською армією на північ.

Клосс вийшов у під’їзд і виглянув на вулицю. Вона вже спорожніла. Новак і троє солдатів зникли за рогом. З хмари куряви й диму з’явився німецький танк.

“Нічого не вдієш”, — подумки мовив Клосс і рушив назустріч гренадерам останнього німецького фельдмаршала, який ще воював.

Місто мало вже інший вигляд. Зникли білі прапори, вікна були широко розчинені, на базарному майдані розвівався прапор із свастикою. Клосс у мундирі німецького капітана поволі йшов вулицею, якою ще кілька годин тому відступали польські стрільці.

На розі, неподалік від зруйнованої кам’яниці, лежав труп жінки. Клосс бачив, як у неї стріляли. Німецький полковник, з яким він розмовляв, сказав коротко: “Ершіссен”.[16] Вона не встигла зняти білого прапора. Есесівці зупинили машину і витягай її на вулицю.

— Ми повинні бути нещадними, — мовив полковник. — Досі ми були надто гуманні.