За тюремний шпиталь був підвал без вікон з побіленими стінами. Три сінники, прикриті коричневими ковдрами, кривий стіл із шприцами й іншими медикаментами — ось і всі меблі. Зайшовши до камери, Елерт з фон Ворманном почули важке хрипле дихання чоловіка, що лежав, дивлячись у стелю. Тільки це єдине ліжко було зайняте. Лікар в есесівському мундирі і накинутому на нього білому халаті повернув до них голову.

— Агонія, — пояснив він.

— Дайте йому якийсь укол, — наказав Елерт, а побачивши, що той знизав плечима, додав: — Дайте йому укол, щоб він міг говорити. Мерці мене не цікавлять.

Лікар з розмаху всадив голку в кволу руку пораненого.

— Голка не стерильна, — буркнув він.

— Тепер це не має значення, — відповів полковник і нахилився над конаючим. Очі пораненого на мить ожили. Він глянув на Елерта, потім стулив повіки.

— Де я? — спитав він по-французькому.

Фон Ворманн швидко переклав, але Елерт знаком наказав йому замовкнути. Поранений здригнувся; він водив руками по ковдрі, стуляючи й розтуляючи пальці, ніби чогось шукав.

— Нічого не вийде, пане полковник, — промовив лікар. Елерт повернувся, пошукав чогось на столі, відкоркував одну з пляшок, понюхав.

— Спирт? — запитав він, а коли лікар кивнув головою, додав: — Спробуємо це. Люблю прості методи.

— Це для нього смертельно, — сказав лікар. — Кожна крапля рідини…

— Влийте йому це в горло. Яка різниця — раніше на дві години чи пізніше?

Ерік повернувся і хотів вийти. Полковник схопив його за плече.

— Хвилинку, лейтенанте Ворманн, вам треба вчитись. Це й є наша справжня робота, а не те, що ви робили в Мюнхені. А може, вам не подобаються мої методи?

Ворманн глянув йому просто в очі.

— Ні, пане полковник.

— Ну й не треба, — відповів Елерт. Він підійшов до лікаря й допоміг йому розтулити затиснуті зуби пораненого. Спирт, булькаючи, полився йому в рот. Чоловік захлинувся, через силу хапаючи повітря. Але так і не розплющив очей.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — проскандував Елерт над його вухом.

— Зюзанна любить їх тільки восени, — прошепотів поранений. А за мить додав: — Вона шле тобі свіжу партію.

Він розплющив очі і раптом зрозумів: сталося щось погане. Побачив схилені над собою голови трьох осіб у німецьких мундирах, обличчя його перекосила гримаса страху й ненависті. Полковник вхопив пораненого за плечі і міцно струснув.

— Кажи, для кого цей пароль? — верескнув він. — Житимеш, коли скажеш. Ти й так сказав багато. До своїх ти вже тепер ніколи не повернешся — вони тебе знищать… — Елерт відчув, як обм’якло в руках тіло пораненого, і раптом з огидою відпустив його.

— Ходімо, — звернувся він до фон Ворманна.

— Я ж казав, — промовив лікар в есесівському мундирі і потяг ковдру, накриваючи нею обличчя чоловіка, якому недосвідчений хірург лишив усмішку, помітну навіть зараз.

У машині Елерт запалив сигару й випустив дим прямо в лице лейтенантові.

— Запам’ятайте, лейтенанте, що для мене ви просто Ворманн і ніяких “фон”. Ясно? Опріч того, я був би дуже задоволений, якби ви облишили носити оцю гидоту, — він показав на монокль, який Ерік нервово поправив. Елерт замовк, чекаючи відповіді лейтенанта. — А що стосується цього пароля, — сказав він по паузі, — то забудьте про нього. Я подбаю про це сам. Особисто скуштую сам, — посміхнувся він, — смак каштанів на майдані Пігаль. Ви зрозуміли, лейтенанте Ворманн?

— Так точно, пане полковник.

Але Ерік не збирався забувати цього пароля. Він збагнув, що йому трапилася щаслива нагода, можливо, єдина в житті, щоб довести цьому грубіянові, хто з них кращий офіцер абверу. Він знав у обличчя всіх людей Елерта, цих горе-служак, що тинялися по місту; навіть сліпий легко впізнав би й здогадався б, що саме їм Елерт наказав звертатися до всіх офіцерів довколишніх гарнізонів з повідомленням, що найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль. Вони діяли безглуздо й грубо. Дійшло до того, що навіть його, фон Ворманна, зачепив якийсь темний тип, назвавши слова пароля.

— Іди геть, ідіоте, — спокійно відповів йому лейтенант, — і більше не навертайся мені на очі.

Проте сам Ерік не втрачав надії, яку йому посилало провидіння, тим паче, що після недавньої пригоди коло в’язниці, під час якої чудом уцілів, він увірував у те, що ним, Еріком фон Ворманном, опікуються небесні сили.

Той, хто ніколи до цього не знав лейтенанта фон Ворманна, зустрівшись із ним зараз, міг би присягтися, що це незвичайно товариський чоловік, хлопець-друзяка. Він відвідував довколишні гарнізони, охоче зав’язував розмови, частував вином і коньяком, не забуваючи при цьому натякнути кожному з своїх випадкових знайомих про незвичайний смак каштанів із знаного паризького майдану.

Навіть коли він поїхав провідати свою сестру, Беніту фон Ворманн, посередню співачку кабаре, яка звеселяла життя офіцерам Гавра, і застав у неї якогось полковника Тіде, то не забув сказати пароль, коли вони лишилися наодинці. І, певна річ, марно. Полковник Тіде, так само, як і інші, нічого не зрозумів, і йому довелося пояснювати, що не каштанами славиться майдан Пігаль і довколишні вулиці.

Проте фон Ворманн не втрачав надії зустріти людину, яка відгукнеться на пароль, а тоді… Що тоді — він ще й сам до пуття не знав. Ясно, що до Елерта він уже напевно не побіжить — цей опецьок поцупить у нього з-під носа ласий шматок.

О ні, фон Ворманн не такий простодушний. Коли поталанить знайти людину, яка відповість на пароль, то він спробує проникнути до ворожого табору і тільки згодом піднесе Елертові на блюдечку готову справу.

А може, зробити інакше? Становище на фронті не таке вже й добре, і зайва патріотична ревність навряд чи принесе користь. Якщо єфрейтор програє війну…

Все це, одначе, нагадує колотіння масла з трави, якої корова ще не з’їла. Передусім треба знайти того, хто відповість, що тітка Зюзанна любить каштани тільки восени.

Він замовив ще одну чарку коньяку і раптом здригнувся. В казино заходив, шукаючи очима вільного місця, незнайомий фон Ворманнові капітан військово-повітряних сил. Ерік жестом запросив його до свого столика.

Льотчик був у чудовому настрої. Та й не дивно — його нещодавно перекинули сюди із Східного фронту, і він не приховував своєї радості.

— За ваше здоров’я, лейтенанте фон Ворманн, — підняв він тост. — Тільки у Франції людина знає, що живе — і вино, і дівчата. Повірте мені, — він нахилився до фон Ворманна, — у тій проклятій Польщі страшно було навіть носа виткнути на вулицю.

— Ви давно приїхали з Генерал-губернаторства? — запитав Ерік.

— Десять днів тому я покинув глухий закуток, де прожив рік, але навіть не спромігся запам’ятати його назви. Скористався з тижня відпустки, але ви, певно, знаєте, що в Парижі тиждень — це майже нічого. Наш фюрер, звичайно, має рацію, що це моральна гниль, але, — він цмокнув язиком, — варто спробувати цієї гнилі.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — промовив Ерік, уважно дивлячись офіцерові у вічі.

— Каштани? — здивувався льотчик. — Ви любите смажені каштани? Я куштував раз, але це страшенна гидота, і а коли вже зайшла мова про майдан Пігаль…

— Знаю, знаю, — перебив його Ерік. — Мені вже час. — Він відчув утому й нехіть.

Клосс хвилювався. Йому хотілося якнайшвидше дістатися до Сен-Жілі. Адже Центр повідомив про його приїзд, і там хтось на нього чекає. Якщо він знову втратить зв’язок… Краще про це й не думати. З ним таке вже двічі траплялося, він знав: це найгірше, що може спіткати розвідника.

Хоч завжди діяв самотньо, але думка про те, що існує хтось, кому потрібна його інформація і від кого він дістає накази й повідомлення, робила цю самотність не такою нестерпною. Коли ж він опинявся без зв’язку і діяв навмання, його роль як розвідника втрачала сенс. Звичайно, Клосс і далі робив так, як велів обов’язок, натренована пам’ять працювала безпомилково, фіксуючи все, що може знадобитися для Центру, але незмога передати цього своїм, розуміння того, що надто важливе сьогодні повідомлення завтра може стати непотрібним, це дужче ускладнювало роботу Клосса.