Жанна спритно звільнилася від його обіймів і, присилувавши себе, ніжно погладила капітана по шершавій щоці.

— Ми мусимо поговорити про деякі справи, капітане. Для цього я дозволила вам лишитись.

— А я гадав… — зітхнув він і облизав язиком губи.

— Я б на вашому місці не втрачала надії, — розсміялася вона, — але справи перш за все. — Жанна відчинила велику шафу з дзеркалом, дістала з полиці загорнутий у газету купон квітчастої матерії. — Я привезла спеціально для вас із Парижа. Подобається?

— Ви мені подобаєтесь, — він жадливо поцілував її руку.

— Скільки років вашій дружині? — присадила вона капітана.

— За сорок.

— Вона худа чи гладка?

— Значно огрядніша за вас.

— Ну, тоді матерія їй сподобається. Повинні бути ще Й духи. Які вона любить?

— Ті, що й ви.

— О, це коштуватиме дорожче, але для вас, певна річ, у мене відкрито кредит. Ви ще звідси не від’їжджаєте?

— Ну, що ви! У мене тут роботи ще на півроку. А коли б ваша ласка, я лишився б тут назавше. — Він спробував знову обійняти її.

— Що ви, капітане! — спинила його Жанна. — Ви, як і кожний справжній мужчина, страшенний брехун.

— Жанно, — прохрипів він, нахиляючись до неї.

Вона непомітно для нього натисла черевиком кнопку дзвінка, сховану під килимом. Пересилюючи огиду, дозволяла себе цілувати. Коли, нарешті, з’явиться та Марлена?

Та ось у двері постукали, і на порозі з’явилася огрядна служниця.

— Мадам, привезли рибу.

— Проведи пана капітана, — сказала Жанна, поправляючи волосся.

— Завжди нам щось перешкодить. До завтра, Жанно.

Стомлена Жанна впала на крісло, чекаючи, поки за ним зачиняться двері. Потім підійшла до вікна і, переконавшись, що капітан саперів нарешті пішов, піднялася нагору.

Генрі відчинив двері, перш ніж вона встигла постукати. У зубах він тримав чорну погризену люльку.

— Ну що? — запитав він.

— Небагато, — відповіла Жанна, — роботи тут у них щонайменше на півроку. Вона підійшла до умивальника, вмилася. — Дай мені цигарку, — звернулася вона до чоловіка в мундирі організації Тодту, який похмурий сидів край вікна. — Ти бачився з ним? — спитала його, коли давав припалити.

— Жан-П’єр провалив справу, — пояснив Генрі. — А тепер карається.

— Що значить провалив? — здивовано спитав Жан-П’єр. — Я його знайшов — молодий. Щоправда, той мав бути обер-лейтенантом, а цей тільки лейтенант, та ніхто більше в Сен-Жіль не приїхав, я перевірив.

— Він не відповів на пароль? — здогадалася Жанна.

— Я назвав пароль не тому, кому треба було. Якщо він здогадався, в чому річ…

— Ти гадаєш, що він помітив?

— А дідько його знає, такий собі дженджик з моноклем. А серйозний — страх. Навіть не посміхнеться. Я хотів йому розказати, що роблять дівчата на Пігаль, але він дав мені зрозуміти, що його це не тішить. І взагалі він не хотів зі мною говорити.

— Мені здається, що Жану-П’єру треба покинути Сен-Жіль принаймні на деякий час, — збентежилася Жанна.

— Ні, — сказав Генрі, — це неможливо. Завтра ми повинні напасти на тюрму. Вони будь-якого дня можуть вивезти звідти Марка. Якщо ми не зробимо цього завтра, — він постукав люлькою об краєчок столу, — може бути запізно. А для цього нам потрібен Жан-П’єр, його мундир, його документи, його знання німецької мови. Ясно?

— Атож, — відповів Жан-П’єр, — я мушу лишитись. Зрештою, ми, можливо, надаремне хвилюємось. Той фон Ворманн не скидався на дуже розважливого чоловіка.

— Гаразд, — закінчив Генрі. — Тепер давайте поговоримо про завтрашній день. — Він поклав на стіл коробку сірників. — Це мерія, — пояснив він. — Тюремні підвали знаходяться з боку Рю де ля Републік. Ти поїдеш на машині, — звернувся він до Жана-П’єра, — сюди, — і поклав сірника біля коробки…

Лейтенант фон Ворманн з приємністю думав про завдання, яке він поставив перед собою після розмови з Елертом. Спершу роль, яку Ерікові визначив полковник, не дуже сподобалася, але по кількох спробах, щоправда, невдалих, гра його захопила.

А все почалося вчора ввечері, зовсім несподівано для Еріка. Користуючись тим, що дощ ущух, він пішов прогулятися аж до кінця бульвару, туди, де вулиця переходить у звичайну, обсаджену платанами дорогу, а замість розкішних вілл і пансіонатів стоять біленькі хатки з порозвішуваними на подвір’ях рибальськими сітями. Повертаючись, він подумав, що непогано було б випити чарочку коньяку, тому й звернув з бульвару на Рю де ля Републік, де ще могла бути відчинена якась кав’ярня.

Саме тоді все й почалося. Під’їхала якась машина, з воріт мерії хтось вистрелив, а з школи, що стояла поруч, вибігли солдати.

Коли почалася стрілянина, Ерік, на превеликий подив собі, не злякався, навпаки — зацікавився. Він здогадався, що тутешні бандити пробують увірватися в ворота мерії, де, як він уже знав, містилася в’язниця, витяг з кобури пістолета, з якого ще не стріляв від початку війни, зняв запобіжник і побіг до мерії.

Вибігши з-за рогу, він побачив у світлі ракети вантажну машину, що саме рушила, і чоловіка, який намагався скочити в кузов. До нього було не більше десяти метрів. Фон Ворманн кілька разів вистрелив і з задоволенням помітив, що чоловік, котрий уже вчепився був за задній борт кузова, падає обличчям на бруківку. З машини стріляли також — та жодна куля не зачепила Еріка. Проте свідомість того, що по ньому стріляли, приємно збуджувала фон Ворманна.

Він побіг до групи солдатів, що схилилися над пораненим, наказав його перевернути і при світлі кишенькового ліхтарика впізнав обличчя чоловіка, який учора підсів непроханий до його столика і просторікував про якісь каштани на майдані Пігаль. Чоловік був ще живий, тому фон Ворманн наказав віднести його до ближнього тюремного шпиталю. Він трохи побалакав з лікарем у мундирі штурмфюрера СС, а потім, зловтішно радіючи в душі, вирішив розбудити шефа й доповісти йому про подію. Одначе Ерікові довелося розчаруватись — Елерт ще не спав. Із склянкою коньяку в руці він вивчав якісь документи, розкладені на письмовому столі.

— Сідайте, — мовив він, не чекаючи офіційного рапорту.

Його вже повідомили по телефону про напад на в’язницю, а оскільки це був перший такий випадок у цьому місті, то Елерт дійшов висновку, що хтось із заарештованих востаннє французів є видатним діячем підпілля, коли заради нього партизани одважилися напасти на тюрму в самісінькому центрі міста. Він намагався знайти підтвердження свого здогаду у розкладених перед собою персональних справах в’язнів, але не міг. Елерт уважно вислухав рапорт фон Ворманна, жодного разу не перебивши його, що приємно здивувало лейтенанта. Тільки тоді, коли фон Ворманн скінчив, Елерт запитав його:

— Ви гадаєте, що в цього типа вдасться щось випитати?

— Його тяжко поранено, пане полковник. Я вцілив йому в голову і в груди, а хтось із солдатів випустив йому чергу в живіт. Тюремний лікар, з яким я розмовляв, сумнівається, що він виживе.

— Він непритомний?

— Атож. — Фон Ворманн стенув плечима. — Можливо, протягне ще дві—три години.

— Отже, ви кажете, пане Ворманн…

— Моє прізвище фон Ворманн, пане полковник.

— Прошу не перебивати, лейтенанте Ворманн. Отже, цей тип видався вам підозрілим ще вчора і пішов до пансіонату “Ле Труа”. Що ж, дані збігаються. А як звучала ця фраза? Повторіть, будь ласка.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

Полковник зняв телефонну трубку.

— Машину негайно! — крикнув він. А потім звернувся до фон Ворманна. — Поїдемо разом побалакати з тим вашим Ормелем.

— Даруйте, пане полковник. Коли я згадав про пансіонат “Ле Труа”, ви сказали: “Дані збігаються”. Чи повинен я це розуміти, як…

— Ви нічого не повинні розуміти, мій дорогий Ворманн. Для цього тут я. А ви — для того, щоб виконувати мої накази.

Хто знає, чи це кинуте мимохіть дорікання не спричинилося до того, що Ерік фон Ворманн вирішив повести гру на свій страх і риск. Він багато дав би, аби вдалося втерти носа цьому пихатому грубіянові.