— Я боюся, — прошепотіла вона.

— Будь мужньою, кохана, — відповів Клосс. — Бомбардують віадук, а може, вокзал, а не місто.

Але вона тільки похитала головою, бо не могла йому сказати, що думає не про літаки.

Грета була розлютована. Передусім через зіпсовану новорічну ніч. Щоправда, за годину вони вернулися нагору, тільки без Бруннера, який кудись завіявся під час нальоту, однак розвага вже не клеїлася. Всі робили вигляд, наче нічого не сталося. Шнайдер пригадав віденські вечірки з чаєм, хотів розвеселити їх співом, але це не дуже помогло. Всі знали, що в їхнє життя, в життя людей, які нещодавно володіли майже цілою Європою, вкралося щось нове. Хтось наважився зіпсувати їм зустріч Нового року, і вони не могли перешкодити цьому.

“Де наша зенітна артилерія?” — думав Шнайдер, хоча і знав, що, очевидно, артилеристи мають наказ не розсекречувати своїх позицій перед очікуваним великим наступом радянських військ.

“Я казав, скільки разів я казав, що це безглуздя”, — із мстивим задоволенням міркував собі Брох.

Хоча господар вечора, обер-лейтенант, чи, власне, вже капітан, Клосс гаряче вмовляв лишитися і завів навіть патефон з роздобутими десь платівками останніх берлінських наймодніших пісеньок, всі з полегшенням зустріли пропозицію Едити Лауш розійтися.

Отже, зіпсована новорічна ніч була першою причиною Гретиної люті. Другою — холод, що стояв у їхній кімнаті. Служниця-полька, що мала натопити, не з’явилася сьогодні, на додачу вкравши у Грети дві банки консервів. Едита хотіла протопити в грубці, але виявилося, що скінчилося вугілля. Не задумуючись, вона порубала табурет, на якому стояв умивальник. Умиватись можна й ставлячи миску на столі, але тепла вистачило тільки на той час, поки вони готувалися до новорічного вечора. Зараз у кімнаті знову було страшенно холодно, крізь шпари у вікнах дув вітер. Вони лежали на своїх ліжках, клацаючи зубами, накрившись усім, що було в домі, але жодна не могла заснути.

Тільки тоді, коли Грета запропонувала, щоб Едита перейшла на її ліжко, вони, закутавшись двома ковдрами, трохи зігрілися. Кілька хвилин ділилися враженнями про вечір, Едита ще раз подумала: як добре, що ніхто не завважив, як Бруннер упустив чарку. Коли б Грета щось помітила, Едита мусила б їй придумати якусь брехню, бо правда застряла б їй у горлі.

“Чи я не помиляюся?” — міркувала Едита. Це питання мучило її вже кілька годин.

Коли вони верталися з Гансом, Брох із Гретою і Шнайдером пішли вперед, щоб, як сказав приземкуватий капітан саперів, дати закоханим можливість розповісти про все, їй хотілося розказати йому про Бруннера, про незвичайну підозру, яка закралася в ній, але навіть йому не змогла цього викласти. Почала було щось казати, але замовкла, не договоривши фрази, а на Рапсове наполягання кинула, що розповість йому іншим разом, що хотіла заінтригувати його, що прагнула, аби він з нетерпінням чекав зустрічі. Клосс нічого тоді не відповів, тільки міцно обійняв її, й Едиті почало здаватися, ніби й не було восьмирічної перерви в їхньому знайомстві, що вони попрощалися вчора, зустрілись сьогодні і тепер зустрічатимуться щодня.

“Я божевільна, — мовила сама собі Едита, — сентиментальна ідіотка, але не зможу думати про нього інакше, як з ніжністю”.

Вона, певна річ, завважила, що подобається йому, і завважила також, що він якийсь трохи інший, ніж той, з ким попрощалася влітку тридцять шостого року; замість запальності, нескінченної зливи слів — присягання в почуттях, які діяли на неї так, що довго вночі не могла заснути, — ласкавий жест, потиск руки, турботливі обійми. “Просто він подорослішав, — думала Едита, — змужнів. Окрім того — війна. Вона всіх нас міняє”. Не відомо чому пригадала свою попередницю, про яку вранці говорила Грета. Грета тоді на диво вдало зауважила: “Ми всі від цього хворі…” Чи Ганс теж хворий? Вона не раз приглядалася до нього за весь вечір — спокій, ретельно зважені рухи, нічого таємничого, про що казала Грета. Чи лишилося в нього щось від того, про що вони згадували з усмішкою, щось від тої юної пригоди з часу канікул? Коли він почав розповідати про своє навчання в Гданському політехнічному інституті і згадав про атмосферу тих днів, їй хотілося спитати його, хто та особа, через яку вона не дістала відповіді на останній лист, але втрималася. Едита Лауш вже не тринадцятилітня дівчинка, що зачитувалася сентиментальними романами й потайки переживала перше кохання. Вона — доросла жінка, рік тому пережила смерть коханого чоловіка. Знала: те, що єднало її колись із п’ятнадцятилітнім хлопчиськом, може бути якимось місточком до нового зближення і більше нічим, що коли вона хоче Ганса, то мусить його жадати таким, яким він є тепер, забути про того п’ятнадцятилітка. Адже один раз вона вже забула його. Півроку життя з Рудольфом, що так безглуздо вкоротив собі віку (з допитів, які їй потім вчинили, вона збагнула, що її Руді, який ні разу протягом того півроку не заїкнувся їй про політику, мав якусь причетність до змови проти фюрера), дало їй можливість забути про перше, ще майже дитяче захоплення. Коли сьогодні вранці Грета назвала прізвище обер-лейтенанта Клосса, її тільки здивував цей, здавалося б, незвичайний збіг обставин, а дарчий напис на фотокартці зворушив швидше сентиментальну Грету, ніж її. І тільки коли з-за дверей кімнати, до якої вона зайшла з Гретою, вийшов чоловік, який мовив. “Едито”, — відчула, що серце мало не вискочило в неї з грудей.

Грета розмірено дихала, згорнувшись у клубок, притулившись до неї, як дитина.

“Я хотіла б мати дитину, — подумала Едита, — хотіла б, щоб вона була схожа на Ганса”. — І ця думка її розсмішила.

— Боже, — промовила вона вголос — я навіть не спитала його — може, він одружений?

Почула або здалося їй, що почула, якесь шарудіння за вікном. “Певно, повернулася служниця-полька”, — подумала Едита крізь сон і вирішила, що віддасть Греті свої консерви, аби оберегти цю бідну залякану жінку від звинувачення в крадіжці. І тоді почула брязкіт розбитої шибки, а за мить розітнула тишу автоматна черга.

Грета, враз пробудившись, сіла на постелі й почала істерично кричати. Едита схопилася, силкуючись пригадати, де вона почепила ремінь з кобурою, пошкодувала, що не тримає пістолет під подушкою, як та не відома їй жінка, яка захворіла на нервовий розлад. Але поки знайшла зброю, почула за вікном важкі кроки, вигуки патруля і грюкіт у двері.

— Хвилинку, — спокійно мовила Едита, накинула на плечі пальто, взула чоботи і тільки тоді підійшла до дверей. Кілька переляканих сусідів, одягнених нашвидкуруч, так само, як вона, ввірвалося до кімнати, хтось із них почав ще з порога:

— Я лікар. Кому тут допомогти?

Інший увімкнув світло. І тоді Едита побачила: її ліжко, на якому мала спати і з якого втекла до Грети, боячись холоду, було навскіс посічене кулями. Вона захиталася, при цьому встигла ще подумати: “Мене хтось-таки хотів убити”, — а потім побачила схилене над собою обличчя мужчини, який говорив, що він лікар.

— Вам уже краще, панно Лауш? Нічого не сталося, просто ви зомліли. Нормальна реакція. Шок.

Першого січня Клосс прокинувся пізно, поголився, з’їв яєчню з грудинкою, підсмажену Куртом, поговорив з ним про вчорашню гулянку. Хлопцеві пощастило — він проспав наліт, пригорнувшись до своєї рослої Маргарити; приніс шматок шоколадного торту, щоб пан обер-лейтенант (“пан капітан”, — виправив він, йому вже було відомо, що Клосса підвищено в чині) покуштував. Клосс з’їв торт, похвалив дівчину Курта за кулінарні здібності. Ординарець обмовився, що хоче з нею одружитися, звісно, після перемоги, — швидко додав він і поглянув на Клосса, ніби хотів дізнатися, коли ж настане ця перемога. Потім поділився з капітаном черговою порцією пліток, що ходили між ординарцями. Клосс завжди уважно слухав їх, бо вже не раз йому доводилося черпати таким чином цінні відомості.

— Бандити знову напали вночі, — сказав Курт. — Стріляли в дівчат.