— Дурниці. Невинних людей не затримують на словацько-угорському кордоні.

— Туга за інтернованою в Угорщині родиною…

— Пані Ірміно, — докірливо промовив Гайбель. Його тішив цей торг.

— Ну, гаразд, але я лише посередниця, а граф справді не може заплатити більше восьми тисяч і ста доларів. Повірте на слово, що мені з цього? Я хочу помогти чоловікові, що скніє в розпачі. Він так кохає свою дружину! Аристократія може завжди знадобитися, вона ще не втратила своїх впливів.

— Не будемо дріб’язковими, — закінчив Гайбель. — Хай буде вісім і сто п’ятдесят доларів.

— Ви немилосердний, — сказала Ірміна. Підійшла до секретера, відчинила маленьку шухляду й подала Гайбелеві пакетик.

— Я певен, що рахувати не треба, — мовив він. — Графиня вийде на цьому тижні, але, слово честі, пані Ірміно, я це роблю тільки задля вас.

— Постараюсь дістати вам такий годинник, — усміхнулася пані Кобас. — Тепер трапляється інколи придбати справжній витвір мистецтва за центнер картоплі.

— А я дістану для вас флакон духів з самого Парижа, — відповів Гайбель і поцілував їй руку.

В цю мить до кімнати зайшов Бруннер.

“Цей неотеса ніколи не навчиться добрих манер, — подумав Гайбель, — міг би принаймні постукати”.

— Де ви лишили свого приятеля Клосса, ви ж мали привести його з собою? — Пані Кобас, здавалося, анітрохи не збентежилась.

— Пані Ірміно, схоже, що Бруннер хоче зіпсувати мені вечір службовими справами, — встряв Гайбель.

Пані Кобас зрозуміла: їх треба залишити наодинці.

— Що трапилося? — буркнув Гайбель, коли Ірміна вийшла.

— Я змушений був заарештувати дантиста.

“Ідіот чи зрадник?” — подумав Гайбель, дивлячись на Бруннера. Три години тому почали стежити за будинком. номер тридцять два па головній вулиці. Один з найкращих Гайбелевих агентів на кличку Вольф після трьох місяців пронюхування виявив, що в місті під чужим прізвищем мешкає видатний діяч комуністичного руху. Коли він довідався про його адресу і можна було терпеливо чекати, доки в тенета попадуть люди, зв’язані з більшовицькою агентурою, Бруннер, права рука Гайбеля, не завдавши собі навіть клопоту попередити про це шефа, заарештовує дантиста, який, можливо, досить цікава постать, але якого й так можна було прибрати до рук, а заодно викрити мережу зв’язків цього типа, який, мабуть, не припиняв своєї діяльності; не виключено, що він є зв’язківцем або ж має пряме відношення до тієї невловимої радіостанції, що не дає Гайбелеві спати.

— Що це значить “змушений”? — спокійно запитав він. — Чи вам, Бруннер, остогидло тихе життя в цьому містечку? А може, ви нудьгуєте за російським морозом? Хто вас учив так працювати? Заарештовувати, постеживши всього три години, — це зовсім неграмотно1

— Послухайте, — урвав його Бруннер. — Не було іншого виходу. Мої хлопці побачили сліпого музиканта, який цигикав щось у подвір’ї коло цього будинку. Сиділи в сторожці, і сторож пробалакався, що сліпий приходить сюди двічі або й тричі на день. І в ту ж мить йому кинули монету. Саме з того вікна — ви знаєте, з якого. Хлопці назирці пішли за ним, як було наказано, щоб побачити, куди ж він подасться, бо Руге слушно запідозрював: папірець, в який загорнуто монету, може бути запискою. Але поводир, що ходить із сліпим, запримітив, що, за ними стежать. Він витяг з кишені гармоніста якийсь папірець і, вдаючи, що припалює сліпому цигарку, спалив записку. Руге вирішив, що чекати більше нічого. Я вчинив би так само.

— Якщо це сталося на вулиці, не слід було чіпати дантиста.

— Те щеня втекло від них, пане оберштурмбанфюрер. Вскочило до якоїсь брами, а там, певно, був вихід на іншу вулицю, бо тільки його й бачили. Від записки лишилася одна фраза, точніше, частина її: “Я-23 повідомляє, що транспорт 123 бронетанкової диві…” Тепер ви розумієте, що не було іншого виходу. Те щеня, напевне, його попередило б. Ми, звичайно, не могли чекати, поки зникне дантист.

— А музикант? Він, певне, од вас не втік? А може, ваш Руге дозволяє втікати й сліпим?

— Як тільки почали стріляти в поводиря, він щось крикнув йому, а коли Руге підбіг, сліпий був уже мертвий. Перекушена ампула з ціаністим калієм спотворила йому обличчя…

— Ходімо, — сказав Гайбель. — Мусимо з’їсти кашу, якої ви наварили.

Пані Ірміна Кобас не затримує їх, не нагадує навіть Гайбелеві про свою приятельку графиню, а Бруннерові — про обіцянку привести симпатичного обер-лейтенанта Клосса.

— Годі й казати, — промовив Гайбель, грюкнувши дверцями “мерседеса”, — добре відзначилися ваші йолопи Дозволили втекти хлопцеві й сліпому! Ви ж, мабуть, збагнули, Бруннер, що цей сліпий зухвало втік од нас.

Бруннер мовчав, знав свого шефа, знав, що будь-яка відповідь може тільки дужче роздратувати оберштурмбанфюрера Гайбеля.

Клосс не міг зосередитися. Він вдивлявся у шахівницю, але замість того, щоб обмірковувати черговий хід інженера Майєра, який сидів навпроти нього, мимоволі намагався підсумувати сьогоднішній день. Передусім — нарада у Гайбеля. Його не дуже захоплювала перспектива, що доведеться відсидіти кілька годин у повному цигаркового диму кабінеті шефа гестапо, та ця на перший погляд звичайнісінька собі нарада перевершила всі сподівання. На ній він довідався про небезпеку, яка нависла над загоном, що охороняв радіостанцію, а з Гайбелевого натяку виходило, що СД має агента в самому загоні або десь поблизу від нього. Клосс вирішив будь-що попередити Філіпа. Агента поблизу радіостанції треба позбутися, навіть якщо довелося б і розформувати увесь загін. Адже тільки завдяки радіостанції його ризикована робота має якийсь сенс. Отримана інформація надходить до штабу, а там, долучившись до інших матеріалів, вивіданих з різних джерел, допомагає уявити справжнє розташування сил, а часом і наміри ворога. Інколи радіостанція просто необхідна, наприклад сьогодні: якщо йому вдасться випитати в Майєра, коли саме закінчиться випробування зразка танка із зміцненою бронею, він мусить це негайно передати Філіпові. Танки будуть швидко демонтовані, щонайдовше тільки одну добу вони лежатимуть на заводському складі, потім вирушать далі. Може, до Протекторату, може, в басейн Руру. Тільки на той час масове бомбардування з повітря може знищити всі зразки разом з документацією. Опівночі черговий вихід в ефір, отже, лишиться ціла доба для приготування нальоту, навіть коли б випробування й закінчились сьогодні. Повинні встигнути. Рік праці штабу науковців під керівництвом інженера Майєра піде прахом, може, навіть він сам загине — заводський готель міститься над складами.

Клосс нічого не має проти Майєра. Цей мужчина, якому ледь перевалило за сорок, із згорбленою, як у шістдесятирічного діда, спиною викликає в нього не антипатію, а навпаки — довіру, йому вже, певне, остогидла війна, можливо, він і не належить до партії нацистів, але ж працює на них, і це важливо. Його талант слугує війні, бодай би сам Майєр і ненавидів її, зміцнює фашизм, бодай би Майєр і не був фашистом.

— Ваш хід, обер-лейтенанте.

— Я думаю, — відповів Клосс. — Загнали ви мене в скрутне становище, мушу втратити фігуру.

— Зізнайтеся, Клосс. Ви й не думали про шахи. Ви витали в думках десь далеко-далеко… Родина?

— Майже, — відказав Клосс. Його вразила проникливість цього виснаженого чоловіка з тремтячими руками.

— Годі вже, — мовив Майєр, складаючи фігури. — Мені теж важко зосередитися, а колись, здається, добре грав.

— Ну що ж! Після сповненого успіхів дня… Генерал був захоплений. Коли все буде гаразд, ваш танк за кілька місяців перестане бути зразком. Ви повинні бути щасливі, Майєр.

— Був би, якби знав, що він наблизить кінець війни хоча б на один день.

— Ви хотіли сказати, — Клосс усміхнувся і простяг інженерові пачку цигарок, — хотіли, певно, сказати, “якщо мій танк наблизить хоч на день нашу перемогу”?

— Хіба кінець війни вже не означає перемоги?

— Ви маєте рацію, Майєр. Кінець війни може означати тільки нашу перемогу.