Це — найкраще, що він міг придумати.

— Кушка вже ніколи не відвідає гестапо, — сказав Поллер, — а вас це не обмине.

Клосс зреагував одразу ж і різко:

— Ваш тон здається мені невідповідним. Не розумію також, чому Кушка…

Поллер відповів, граючись портсигаром:

— Його сьогодні витягли з Одри. Постріл у потилицю. Тепер ви розумієте? Отож прошу зараз же розповісти мені, за яких обставин ви зустрілися з Кушкою.

Клосс вийняв з кишені пістолет.

Грався ним, удаючи, що не помічає переляку Поллера. Гестапівець зсутулився на кріслі, тепер безборонний, бо свою зброю уже сховав у кишеню.

Клосс присунув і собі крісло, сів навпроти Поллера. Зброю подав йому, і аусвайс[13] Кушки кинув на стіл.

У певних ситуаціях найкраще говорити правду: зрештою, мусить говорити правду, адже ж Поллер… Отож розповів, що вчорашній вечір провів в однієї молодої пристойної дами. Детально повторив казочку Лізи; той Кушка, пояснив гестаповцеві, хотів її застрелити з помсти. Він мав дозвіл носити зброю…

— Напевне, фальшивий, — сказав Поллер.

Клосс знизав плечима.

— Можливо, — мовив у відповідь. Потім пояснив, чому відпустив Кушку. Сьогодні зайшов сюди, власне, для того, щоб відвести його в гестапо і детально з’ясувати справу.

Клосс говорив і водночас спостерігав за Поллером: чи вірить йому гестапівець? Клосс розумів, що гра тільки-но починається. Однак обличчя Поллера залишалося непорушним. Він слухав Клосса не задаючи запитань. Нарешті сказав:

— Ну що ж, оскільки Кушки немає, то в гестапо доведеться поїхати нам удвох.

Потім звернувся до Гелени:

— А ви не маєте права без дозволу виїжджати із Вроцлава. І якщо собі щось пригадаєте…

Кабінет Поллера був такий же, як і всі кабінети в цій інституції. Великий стіл і коньяк у заскленій шафі. Портрет фюрера і портрет “вірного Генріха”. Два крісла й невеличкий табурет — дзиґлик біля дверей. Клосс сидів у кріслі й поглядав на той табурет. Поллер тримався так, як і можна було сподіватися. Спочатку погрожував, твердячи, нібито Клосса можна запідозрювати в убивстві Кушки. Обер-лейтенант у відповідь на це засміявся, а потім зажадав, щоб Поллер зв’язався з генералом Ебергардтом і перевірив його, Клосса, особисті дані та лояльність. Поллер негайно ж замовив телефонну розмову, і Ебергардт, цей стопроцентовий пруссак, давній офіцер абверу, що ненавидів гестапо, звичайно, виспівав літанію похвал і домагався, щоб вроцлавська поліція зараз же відчепилась од його співпрацівника. Клосс, увесь час спостерігаючи за реакцією гауптштурмфюрера, дійшов висновку, що Поллер анічогісінько про нього не знає. Ліза, видно, нічого не повідомила, а може, вона взагалі не винна?

Поллер грався сигарою.

— Вся ця історія, — сказав він, — досить-таки дивна. Ви були останньою людиною, яка бачила Кушку.

Клосс вирішив атакувати Поллера.

— А чому цей залізничник так зацікавив вас, а не кріпо?

Поллер продовжував гратися сигарою.

— Ви, однак, допитливий, пане Клосс, — сказав він.

— Я — офіцер абверу, а ви граєтеся зі мною, мов кіт з мишею. Підкидаєте мені провокуючі запитання, забуваючи, що такими справами я й сам займаюся щодня.

Поллер засміявся.

— Як це розуміти? Як пропозицію допомоги?

— Яким би це способом я міг вам допомогти? — Клосс знизав плечима. — Я тут проїздом, ваші смітники розгрібати не збираюся. І взагалі — в чому, власне, справа?

Та Поллер, звісно, не мав наміру говорити. Якщо й не підозрівав Клосса, то все-таки не збирався ділитися своїм успіхом з офіцером абверу.

— Я не думаю про допомогу в розслідуванні, — зауважив Поллер. — І все ж розраховую на допомогу. — Помовчав і за хвилю додав: — Як звати жінку, в якої ви провели ніч?

Клосс давно сподівався почути це запитання; стурбувало його навіть, що поставлене воно так пізно. Поллер повинен був з цього починати, а якщо не почав, то, виходить, знав. Вирішувати потрібно було негайно. Клосс засміявся.

— Чи ви завжди пам’ятаєте імена жінок, гостинністю яких користувалися, пане Поллер? Правду кажучи, ім’я не є найголовнішим у жінки.

— Та звичайно, звичайно, — засміявся і Поллер. Проковтнув це він, одначе, досить звично. — І все ж так чи інакше, ім’я треба таки встановити, Клосс.

— Спробую зараз пригадати… Це було недалеко від Лессінгсбрюке… Її звати Ліза… — Клосс пильно стежив за Поллером. Знає він чи не знає? Казати чи не казати?

Розв’язувати цю проблему, однак, не довелось. Хтось постукав у двері. Клосс почув знайомий голос і на порозі побачив Лізу. Схопився з фотелю, а вона спокійно доповідала:

— Пане гауптштурмфюрер, я принесла передруковані рапорти… — Потім помітила Клосса, а можливо, тільки удавала, що помітила лише тепер. — О, Гансе, як ся маєш? Я й не думала, що тут тебе побачу. — Прозвучало це цілком природно.

Поллер зареготав. Потішався він весело.

— О, то ви знайомі… Розумію, розумію… Дякую тобі, Лізо, сьогодні ввечері ти вільна і, якщо домовилася з обер-лейтенантом…

— Домовилася, — сказала Ліза. — Ти не забув, Гансе?..

— Не забув. — Клосс був лютий на себе. Дав захопити себе зненацька, мов якийсь шмаркач. Запалив цигарку і не глянув більше на Лізу, коли виходила з кабінету. Зате одразу ж напосівся на Поллера: — Це вона. Чому ж ви її не попитаєте? Чи, може, вона вже розповіла, і ви, все знаючи, водили мене за ніс, як дурника?..

— Спокійніше, Клосс, — засміявся Поллер. — У нас, в гестапо, свої методи.

— Чував про них.

— Я не про те, що ви маєте на думці. Не про вибивання зубів. Бовдурів для цієї роботи тримаю на прив’язі і спускаю їх тільки коли-не-коли, однак не дуже розраховую на них. Дію інакше, Клосс Я люблю інтелігентних противників.

— Яке відношення має це до мене?

— Якщо ви зустрінетеся з цією Лізою, прошу придивитися до неї. Не забудьте, про що питає, що її цікавить. Можливо, цікавиться настроєм в армії або якоюсь іншою інформацією.

— Але ж вона працює у вас?

— Ну той що? Часом ви, Клосс, скидаєтесь на інтелігентну, а часом — на наївну людину.

“Зустріч закінчилася внічию”, — подумав Клосс. Потім зробив висновок, що перший раунд виграв, проте, Поллер… Жодної інформації… Відомо тільки, що Ліза працює в гестапо… Але чи значить це, що вона працює на гестапо?

І все-таки розв’язка наближалася. Всі, хто брав участь у цій грі, повинні були діяти, причому діяти швидко. Клосс просто з гестапо поїхав до органіста; петляв, звичайно, по Вроцлаву, заплутував сліди, але не був цілком впевнений, що це йому вдалося. Чи Поллер наказав стежити за ним? Гестапівець був би ідіотом, якби не зробив цього. І все ж, скидалося на те, що за Клоссом начебто ніхто слідом не йшов. Невже гауптштурмфюрер був цілком упевнений в своїх відомостях?

В органіста чекав на Клосса рапорт Артура, вкладений, як завжди, у тайник під статуєю святого Антонія. Шеф групи доповідав про свої останні рішення. Для Клосса рапорт Артура був цілковитою несподіванкою: Артур твердив, що, згідно з вказівкою Центру, він скасував наказ про ліквідацію Лізи Шмідт. Горст Кушка намагався виконати вирок самовільно. Саме тому Артур зліквідував Кушку, за яким стежив увесь вечір. Тепер переконаний, що Ліза Шмідт не винна, а провокатором був саме він, Кушка. Таким чином, група знову чиста і може діяти далі. Артур просив нового завдання і зв’язку з Центром.

— Бачиш, — сказав органіст, — я ж завжди говорив, що Ліза не підведе.

— Ти знав, що вона працює в гестапо?

— Знав, — підтвердив той. — Це — величезне досягнення групи.

Органіст по-справжньому тріумфував. Рапорт Артура зміцнив його віру в невинність Лізи. Тепер чекав підтвердження Клосса, що група чиста і може знову встановлювати зв’язок з Центром, оскільки провокатора Кушку вже знищено. Але в Клосса така розв’язка викликала підозру. Він відчував, що гра з гауптштурмфюрером Поллером не закінчується, що ще тільки наближається останній раунд і цей раунд буде найважчим. Детально аналізував становище, увесь час бачив перед собою обличчя органіста і його очі, які не були схожі на очі сліпого.