— Хелло, колего! — привітав антипода Едвард. — Зовсім недавно я й гадки не мав про твоє існування. Нас розділяє величезна відстань. І ще ідеологія. Щось на зразок електричного заряду. Хтось із нас негативний, а хтось позитивний. І якщо ми повернемо ключі, то автоматично знищимо себе й інших. Ми покладемо початок загальній анігіляції. Адже якщо в нашому ядерному світі зіткнуться ракета і антиракета, Макклорі і Антимакклорі, US і SU, то все земне перетвориться в ніщо. Тебе, колего, ця перспектива тішить?

— Так само, як і тебе.

— Не тішить, значить. Тебе, очевидно, як майбутнє більше влаштовує комунізм.

— Угадав.

— Чи не надто ідеально?

— Ти неоригінальний. А втім, півсотні років тому твій батько торочив, мабуть, те ж саме.

— Дзуськи. З моїм старим ти б чудово порозумівся, блідолиций брате мій. Він мрійник на зразок тебе. І завжди мене шпетить. За всіма ознаками твій повинен тебе хвалити.

— Мій? У сорок першому він загинув під Москвою.

— Ах, так! Вибач. Адже ти мій антипод. А якщо мій батько живий…

— Так. Життя і смерть. Світло й темрява… Одвічне протистояння світла й темряви.

— Не пояснюй. Але тільки не вважай, що раз я сиджу в цьому підвалі, то ти світло, а я — пітьма безпросвітна.

— Майбутнє покаже.

— Комунізм, звичайно?

— Ти можеш запропонувати щось краще?

— Час покаже.

— Боїшся зізнатися навіть собі самому?

— В чому?

— Не прикидайся. Вашу національну мету ще не придумали.

— Особисто я хочу небагато: спокою. Тут для цього ідеальне місце. Мені вже набридло бути баластом.

— Як це розуміти?

— Щасливе невідання! Ти навіть не знаєш, що значить бути зайвим.

— Так, звичайно. Зате зараз ти для людства вельми потрібний.

— Так само, як і ти.

— Службою ти хоч задоволений?

— У цій армії все ж таки краще, ніж у притулку Армії Спасіння.

— Хіба ти не одружений?

— На щастя.

— Чому на щастя?

— Я знайомий з одним молодим батьком сімейства. Різновид домогосподарки. Горщики, пелюшки, соски.

— А я тим часом щасливий, хоч і одружений. Мені зараз важко уявити своє життя без двох найдорожчих для мене людей.

— Хто вони?

— Дружина й дочка.

— Ти щасливий. Тобі можна позаздрити. У тебе все просто, все ясно, все по поличках: телевізор, сім’я, квартира, майбутнє.

— Хіба все це складно? У тебе є дівчина?

— Дівчина? Тут я боюся зізнатися навіть собі. І тобі, природно, теж.

— Зізнаєшся. І собі, і мені, природно, теж.

— Твоя правда. Від тебе нічого не приховаєш.

— Розкажи мені про свою дівчину.

— А ти здатний уявляти?

— Я слухаю.

— Уяви собі людину освічену, безпосередню. Навіть розумну. В усякому разі я про неї такої думки. За свідченням своїх друзів, вона допитлива, енергійна, багато читає,

захоплюється спортом, непогано розбирається в мистецтві, в техніці. До політики байдужа.

— Чому?

— Нам з колиски втовкмачують: тобі випало щастя жити в найвисокорозвинутішій, найдемократичнішій, наймиролюбнішій країні “вільного світу”, де найвищі хмарочоси і найвищий “стандарт оф лайф”. А за “залізною завісою” існує інший, ворожий, комуністичний світ, підступний і зовсім нецивілізований. Антисвіт. І людині, про яку я тобі розповідаю, це патякання остогидло. Вона чесна, і цим вона мені подобається. Але іноді я її ненавиджу. Дуже часто виявляється, що ця людина нездатна розібратися ні в самій собі, ні в своїх почуттях, ні в тому, що і хто її оточує, їй страшенно кортить випробувати все на світі, щоб нарешті знайти себе.

— А скільки років цій людині?

— Двадцять вісім.

— Ми з нею ровесники.

— Ти про кого це?

— Ясна річ, про твою дівчину. Адже ти про неї розповідаєш?

— Звідки ти взяв? Я хотів спочатку розповісти про себе…

Едвард ще спав, коли хтось поклав блакитного конверта на його тумбочку. Прокинувшись, він одразу помітив листа. Він все ще не звик до життя під землею і, прокидаючись, довго не міг збагнути, де він і яка зараз пора — день, ніч, ранок, вечір? Він з подивом витріщився на низьку стелю, на картярів, що вічно не спали, на постійно увімкнені лампи денного світла і взагалі на все те нове, що відтепер його оточувало.

Потягуючись і мружачи очі від яскравого світла, він, не поспішаючи, розпечатав конверта і почав читати.

“Томмі, любий, здрастуй…”

Едвард розгублено подивився на адресу:

“Армія Сполучених Штатів

Поштова скринька В-345/07

Томасу Ф. Кеннану”.

Лист, адресований мерцю… Сонливість і млявість миттю зникли.

“Томмі, любий, здрастуй!

Чому ти так довго не пишеш? Замість твоєї відповіді мені знову надіслали назад твого листа із безліччю якихось безглуздих штампів. Чому “Адресат вибув”? Що з тобою? Можливо, тебе перевели на інше місце? Чи це просто поштове непорозуміння? Що сталося? Що, Томмі, поясни!!! Я не знаходжу собі місця: ти мовчиш, а всі зараз страшенно стривожені, всі говорять про війну.

Я згадую нашу останню зустріч, і мені в серце закрадається неспокій. Ще тоді ти видався мені пригніченим, чи: мось незвичайно схвильованим.

Пишу тобі вночі. Вся тремчу від страху і важкого передчуття. Я бачила тебе в кошмарному сні. Ти прийшов у мій сон із невимовно жахливого мороку. Змучений, знову чимось стривожений. Як безтілесний дух, ти повільно наблизився до мене, і я зовсім поряд побачила твоє змарніле, бліде обличчя, твої червоні, запалені очі… Ти, напевне, не бачив мене. Ти дивився повз мене. Кудись далеко-далеко, Очі широко розплющені, а в них — дикий жах. Тривога і жах. Потім ти у відчаї закинув назад голову, закрив обличчя руками і раптом тихо-тихо застогнав. Застогнав невтішно, безпомічно, приречено. О Томмі, якби ти знав, як ти застогнав! Скільки невисловленого, нестерпного страждання, скільки душевної розгубленості було в тому болісному, нелюдському стогоні!

Я не вірю у пророчі сни, не вірю в телепатію, але зараз мені здається, — і я не можу, я не маю сил позбутися цієї нав’язливої думки! — ти, справді ти приходив до мене. Ти шукав моєї підтримки, хотів розповісти мені про щось надзвичайно важливе і страшне. Благаю тебе — заради нашого кохання, заради всього святого, — відпиши скоріше: що сталося? Я не можу тобі цього пояснити словами, але інтуїтивно відчуваю: тобі зараз нестерпно тяжко. Щось гнітить, переслідує тебе. Мені зараз дуже хочеться бути разом з тобою і допомогти тобі. Адже коли щось стосується тебе, то це стосується й мене. А я так люблю тебе, Томмі, люблю більше за життя. Я здатна здійснити неможливе, аби допомогти тобі. Дуже хочу тебе побачити, ось зараз, цієї миті, допомогти тобі. Ти не уявляєш, що значить для мене жити без тебе хоч один день. Я думаю про тебе весь час і з кожним днем, прожитим без тебе, все дужче відчуваю свою самотність і любов до тебе. Прошу тебе: відпиши або приїзди мерщій. Любий, рідний мій, я чекаю на тебе!!! Ти чуєш? Чекаю щодня, щохвилини. Адже ми невдовзі побачимося, так?

До скорої зустрічі! Люблю! Цілую! Жду!

Твоя Джейн”.

У конверті також була фотографія миловидної дівчини. На звороті напис: “Жду тебе у суботу на набережній Окленда[2]”. Розгублений Едвард тримав перед очима папірці, що тремтіли в руках. Він уже буквально нічого не бачив, крім примарного схвильованого обличчя цієї дівчини, нічого не чув, крім її квапливого шепоту, що палко благає коханого прийти до неї. Джейн зверталася до живого Кеннана, який зараз був мертвий.

Але чому ж усе-таки загинув Кеннан? На Лоурі це пояснювали по-різному:

НЬЮМЕН: Причина самогубства Кеннана? Мені здається, для “джі-ай” він був надто слабохарактерний. Дантовий Вергілій з цього приводу сказав:

Лишатись легкодухість має тут,

І має вмерти дрож перед страхами.

Як обіцяв я, ми прийшли в той кут,

Де скорбні тіні можеш ти уздріти,

Що розуму збулись блаженних пут.