Тієї ночі я насилу відшукав Малу Ведмедицю, загублену у нескінченних зоряних хащах. Я ніколи не бачив стільки зірок. На все небо жодної прогалини. Та, знайшовши Малу Ведмедицю, вже не наважувався поглянути в інший бік. Не знаю чому, але я почувався не таким самотнім, дивлячись на Малу Ведмедицю. В Картахені, маючи звільнення, ми до світанку просиджували на мосту Манга: Район Еррера співав, імітуючи Даніеля Сантоса, а хтось із нас акомпанував йому на гітарі. Сидячи на камені, я завжди знаходив Малу Ведмедицю, що мерехтіла над Серро-де-ла-Попа. І тієї ночі на плоту мені на якусь мить здалося, ніби я на мосту Манга, а поруч Рамон Еррера співає під гітару, і Мала Ведмедиця знову над Серро-де-ла-Попа, а не за двісті миль від берега. Думав про те, що саме зараз, коли я дивлюся на Малу Ведмедицю в морі, хтось дивиться на неї в Картахені, — і від цієї думки мені було не так самотньо.
Перша проведена у морі ніч здалася дуже довгою ще й тому, що минула без усяких подій. Неможливо змалювати ніч на плоту, коли не відбувається абсолютно нічого, і ти боїшся морських тварин, а на руці в тебе годинник зі світним циферблатом, від якого несила відірвати погляд бодай на хвилину. Тієї ночі — 28 лютого — я щохвилини дивився на годинника. Це була справжня мука. У відчаї вирішив зняти його, сховати в кишеню, щоб не залежати від часу. Коли мені здалося, що більше не витримаю, була лише за двадцять дев’ята вечора. Я все ще не відчував спраги, ані голоду й був певен, що зможу протриматися до ранку, коли прилетять Літаки. Та годинник доводив мене до нестями. В розпачі я зняв його, щоб покласти до кишені, але, тримаючи у руці, вирішив жбурнути ліпше в море. Якусь мить я вагався. Потім мене пройняв страх: без годинника я почувався б ще самотнішим. Знову надів його на руку й продовжував безупинно дивитися на циферблат — вдень я так само виглядав з-за обрію літаки, поки в очах не замигтіло. По дванадцятій я вже мало не плакав. Досі ні на секунду не стулив повіки. З тією ж надією, з якою раніше сподівався уздріти на небосхилі літаки, я визирав удосвіта вогні кораблів. Годинами пильно вдивлявся в море — спокійне, безмежне й погідливе, — але не бачив жодного вогника, окрім миготливих зірок. На світанку зробилося дуже холодно, і мені здалося, ніби тіло моє стало лискучим від сонця, яке напередодні пропекло наскрізь шкіру. Від холоду тіло пекло ще дужче. Далі занило праве коліно: ніби вода проникла в кістки. Та всі ці відчуття здавалися далекими. Я думав не так про своє тіло, як про вогні кораблів. Вірив, що серед цієї безмежної самотності, серед глухого рокоту моря мені потрібно одне: побачити вогні корабля й заволати так, щоб мене почули на будь-якій відстані.
Денне світло
У морі розвиднялося не так повільно, як на суходолі. Небо зробилося блідим, зникли перші зорі, я так само поглядав спершу на годинника, а потім на обрій. Окреслилися обриси моря. Минуло дванадцять годин, хоча це й здавалося мені неймовірним. Неможливо, щоб ніч тривала так довго, як день. Треба провести цілу ніч у морі, на плоту, не відводячи очей від годинника, щоб збагнути, що ніч набагато довша за день. Та ось починає світати, але ти вже почуваєшся таким стомленим, що не сприймаєш настання світанку.
Так було й зі мною тієї першої ночі на плоту. Коли почало розвиднюватися, мене вже ніщо не обходило. Я вже не думав ні про воду, ні про їжу. Ні про що не думав, аж поки вітер не вщух, а поверхня моря знову зробилася рівною й золотавою. За цілу ніч я не проспав і секунди, але почувався так, наче щойно прокинувся. Розтягнувшись на плоту, відчув, як ниють мої кістки. Боліла шкіра. А день займався сяйливий, погідний, і серед цієї ясноти, заколисуваний легким подувом вітерця, я відчував у собі приплив свіжих сил і здатність чекати знову. Це нагадувало сп’яніння. Вперше за свої двадцять років я почувався абсолютно щасливим.
Пліт рухався далі, я не знав, скільки проплив за ніч, та довкола ніщо не змінилося, немовби він не просунувся ні на сантиметр. О сьомій ранку я згадав про есмінець. Там був час сніданку. Я думав про своїх товаришів, які сиділи за столом і їли яблука. Потім їм подадуть яйця. Потім м’ясо. Потім хліб і каву з молоком. Мій рот наповнився слиною, в животі поколювало. Щоб відігнати думку про сніданок, я занурився по шию у воду. Обпалену шкіру огорнула приємна прохолода, сили мої наче поновилися. Занурившись отак, я довго розмірковував, чому раптом пішов на корму із Районом Еррерою замість того, щоб лежати на своїй койці. Хвиля за хвилею я відновив у пам’яті катастрофу і визнав, що поводився, як дурень. У мене не було ніяких підстав стати однією із жертв: я не ніс вахти, не мав перебувати на палубі. Отож вирішив, що все це підступи долі і засумував. Та, поглянувши на годинника, заспокоївся. Час спливав швидко: було пів на дванадцяту.
Чорна цятка на обрії
Близькість полудня знову нагадала мені про Картахену. Неможливо, щоб вони не завважили моєї відсутності. Я навіть пошкодував, що доплив до плота, бо мені раптом здалося, що моїх товаришів урятували і тільки я пливу за течією, бо вітер жене мій пліт. Я знову подумки став нарікати на підступність долі, що послала мені цей пліт.
І одразу на обрії мені привиділась якась цятка. Я втупився в оту чорну цятку, що ближчала. Було за десять до дванадцятої. Я так напружив зір, що на якусь мить небо здалося вкритим яскравими лелітками. А чорна цятка рухалася просто на пліт. Через дві хвилини я вже добре розрізняв її обриси. Вона рухалася в чистій блакиті неба, випромінюючи сліпучі спалахи, дедалі вирізняючись з-поміж інших зблисків. Шия нила, в очах мигтіло від небесного іскріння. Але я не відводив погляду від блискучої швидкої лелітки, що рухалася просто на пліт. В ці хвилини я не почувався щасливим. Хвилювання не переповнювало мене. Голова була цілковито ясна, я відчував дивний спокій, стоячи на плоту в чеканні літака, який ближчав. Неквапно скинув сорочку. Я ніби знав, коли саме почати вимахувати нею. Зачекав хвилину, другу — з сорочкою в руці, — поки літак наблизиться ще трохи. Він летів просто на пліт. В ту мить, коли я здійняв руку й почав подавати сигнали, вже виразно чувся, перекриваючи рокіт хвиль, вібруючий гул його моторів.
Розділ 5
З товаришем на борту
Принаймні п’ять хвилин я відчайдушно розмахував сорочкою. Та швидко збагнув, що помилився: літак прямував не до плота. Побачивши чорну цятку, яка дедалі збільшувалася, я вирішив, що вона пролетить над моєю головою. Та літак пройшов оддалік і на такій висоті, з якої мене не могли помітити. Потім він розвернувся, ліг на зворотний курс і став губитися з очей там, звідки з’явився. Я стояв на плоту під палючим сонцем, задивившись у чорну цятку, ні про що не думаючи, аж поки вона не зникла за обрієм. Тоді знову сів. Засмучений, я все ще не втрачав надії й вирішив якось остерегтися сонця. Передусім не можна було підставляти під спекотливе проміння легені. Була дванадцята година. Рівно добу провів я на плоту. Ліг горілиць, прикривши обличчя зволоженою сорочкою. Намагався не поринути в сон, розуміючи, яка небезпека чатує, якщо заснути на борту. Подумав про літак: я не був певен, що він розшукував мене. Помітити мене було неможливо.
Лежачи отак на борту плота, я вперше відчув страшенну спрагу. Слина загустіла, в горлі пересохло. Хотілося випити морської води, та я знав, що від неї зробиться млосно. Можна було трохи попити, але згодом. Та я враз забув про спрагу. Просто над собою почув гул іншого літака, що перекривав рокіт хвиль.
Схвильований, я підвівся. Літак летів з того ж боку, звідки з’явився перший, але цей ішов просто на пліт. В ту мить, коли він пролітав над моєю головою, я знову став, махати сорочкою. Та він летів надто високо. Промайну” і зник. Потім розвернувся — я побачив його обрис на видноколі — й подався туди, звідки прилетів. “Мене шукають”, — вирішив я. І, стоячи на борту, чекав, коли з’являться інші літаки.