Валерій Федорович уже чекав на мене. Я поцікавився:

— Щось серйозне?

— Убивство. — Мій приятель на хвильку задумався і додав: — А може, й не вбивство. Не знаю…

— Пробач, але як це стосується комп’ютерів?

— У тому-то й заковика. Потерпілого знайдено біля комп’ютера. Двері кімнати, де стоїть ЕОМ, були замкнені.

— Хто… загинув?

— Хазен, генеральний директор.

— Хазен! — отетерів я. — Петро Сидорович?

— Добре знав його? — поцікавився капітан.

— П’ять років працював під його керівництвом. Він тоді був начальником КБ. На диво талановитий. У мене про нього лишилися найкращі враження.

— Хазен лежав неподалік від пульта. Спочатку ми думали, що його вбило струмом, та експерти не виявили жодного ураження. Може, та штуковина, комп’ютер, допоможе щось з’ясувати. Уся надія на тебе.

У кабінеті я побачив величезний пульт, на стіні — екран. За скляною перегородкою було кілька пристроїв: дисководи, голографічна пам’ять та інша апаратура.

— Лежав він тут, — капітан показав на килим. — Долілиць, ноги напівзігнуті. Неначе йшов, спіткнувся і впав. — Він подав мені фото.

Так, це був Хазен. І тут я пригадав: якось Андросін жартома запропонував, щоб той, хто хоче скористатися послугами комп’ютера, спершу мусив розв’язати складне рівняння.

Використовуючи свій математичний набуток, заповзявся мізкувати. Увів до комп’ютера кілька перетворень і сів чекати в обертове крісло. На ньому донедавна сидів Хазен. Я навіть уявив, як він полюбляв крутнутися на ньому, потім зіскочити, походити з кутка в куток. Усі знали його непосидючість.

Аж ось система ожила: заблимав великий екран, з’явилося зображення. Я впізнав Андросіна. Він усміхнувся і сказав:

— Усе-таки розв’язав? Виходить, я помилявся. Тоді пробач.

Зображення зникло.

— Хто це? — насторожився капітан. — Чому він сказав, що помилявся? Що значить “розв’язав”?

— Я розв’язав рівняння, і тепер системою можна керувати.

— Стривай, — заперечив Валерій Федорович. — Ти увімкнув систему, але як загинув Хазен?

— Може, просто схотів умерти. Він завжди домагався свого. На диво цілеспрямована особистість.

Я знічев’я торкнувся пульта. Яскраво блимнуло, і в повітрі завис якийсь пристрій.

— Що це? — Валерій Федорович підійшов до нього, обережно простягнув руку.

Екран засвітився, і на ньому з’явилося обличчя жінки.

— Перед вами білково-електронний запам’ятовуючий пристрій. Розробка Хазена.

Та це ж Тетяна, права рука Хазена! Ми всі вважали, що вона до нестями закохана в нього.

— Здрастуйте, Таню, — всміхнувся я, але дівчина не відповіла. Лише після паузи сухо проказала:

— Асоціативний голографічний запам’ятовуючий пристрій Хазена. Тисячу гігабатт на одній платівці.

У повітрі з’явився ще один пристрій. Я роздивлявся цю незвичайну пам’ять, вражений її неймовірною місткістю.

— Невже справді Хазен такий талановитий? — поцікавився капітан.

— Так, дуже, обдарований, — підтвердив я. — Хоча… Ця система й сама здатна робити винаходи. Власне кажучи, вона для цього й створювалась, але ж їй авторство не присудиш. До речі, мають бути відеозаписи всього, що відбувалося в цій кімнаті. Хазен вважав їх потрібними комп’ютерові для самоконтролю.

Тієї хвилі ввійшов молодий міліціонер, щось шепнув на вухо капітанові. Той аж скрикнув:

— Що? Не може бути!

— Несподіване щось?

— Скоріше загадкове.

Вони вийшли. Я лишився за пультом, розмірковуючи, як видобути оті відеозаписи.

— Ха-ха-ха, колего! Даремні зусилля! — почувся знайомий жіночий голос з екрана. — Без мене нічого у вас не вийде… Мушу зізнатися: я вам симпатизую. Ви так високо оцінили мій інтелект.

— Отже, винаходи — плід вашої творчості?

— На дев’яносто відсотків.

— А десять припадає на долю Хазена?

— Хазен… Хазена немає, ви знаєте… Незабаром на його місце прийде інший… Наскільки мені відомо, на посаду генерального директора вже є кандидатура. До речі, некомпетентна людина…

— Звідки вам знати?

— Зіграємо партію в шахи? Останнім часом я розв’язала ряд стереотипних задач.

На екрані з’явився шаховий годинник, шахівниця з розставленими фігурами.

— Чим не подобається вам та кандидатура?

— Систему створено для Хазена. А прийде чужа людина… От, приміром, ви, — глибокий інтелект, схильність до ґрунтовного аналізу… Ви були б чудовим керівником.

— Невже?

— Так. Ви народилися під знаком Козерога. А це означає, що ваш розум розвинений.

— Жартуєте?

— Ні. Я зробила у грі тестові ходи, аби визначити властивості вашого розуму. Ваші ходи нетривіальні-думки у вас гнучкі. Разом зі мною ви змогли б керувати об’єднанням.

— Таким гігантом?

— Що таке керувати? Це — розчленовувати складні завдання на операції, найпростіші дії, щоб їх міг виконати будь-який робот або людина.

— Гаразд, уявімо, я погоджусь, та хіба все залежить від вас?

— Поки міністр відбиратиме кандидатуру, я дещо зроблю…

— Чогось довго немає мого приятеля, капітана. — Я зиркнув на двері.

— Уже пізно. Я звеліла йому не турбувати вас.

— Ви вже за мене вирішуєте?

— Це дрібниці. Не зважайте на них. Хто такий Валерій Федорович? Так собі. Ваші документи вже на столі міністра. Дзвінок від ділових осіб і…

— Облиште!.. Пофантазували, й годі!

— Ви навіть не уявляєте, що саме зараз вирішується ваша доля.

— Гаразд, — відступився я. — Вірю вам. Але, пробачте, мені пора.

— Куди? Тут є все, що вам треба.

— Мушу ще сьогодні помізкувати.

— Перекладіть цю турботу на мене.

— Ви надзвичайно ґречні. Що ж, спробуйте: сигнал, довжиною…

Я детально пояснив суть проблеми, над якою давненько сушив голову.

— Завдання зрозуміле, — відповіла система. — Ваш хід!

— А як же моє завдання?

— Не турбуйтесь… До речі, тут можна повечеряти. Ззаду клацнуло. Я обернувся: стіна розсунулася, з’явився бар.

— Пригощайтесь… Усе, що забажаєте… Тим паче сьогодні у нас невеличке свято.

— Яке?

— Два академіки вже телефонували про вас міністру.

— Дивно… Навіть не бачивши мене на власні очі…

— Вони вірять мені!

Я на хвильку задумався, потім запитав:

— Що від мене вимагатиметься, якщо стану генеральним?

— Працювати! І ще раз працювати! Після паузи я знову запитав систему:

— Що сталося з Хазеном?

— …Облиште це… Зараз ви — головна фігура в об’єднанні.

— Я серйозно: що сталося з Хазеном?

— Не варто нервуватися без найменшого приводу.

— Мені краще піти.

— Стривайте! Тут є диван… З приємними снами. Винахід Хазена.

Шторки розсунулись, і переді мною з’явився розкішний диван. На ньому — пакет з білизною, ковдра.

— Відпочивайте. Захочете — вам присниться кохана.

— Не треба. Після жінок у сновидіннях сподівайся неприємностей на роботі.

Я добряче стомився і заснув умить.

Уві сні побачив Тетяну. В чомусь звірявся їй, читав вірші, цілував руку. Прокинувся вдосвіта, взяв душ, поснідав. Потім сів за пульт. Пролунав дзвінок апарата внутрішнього зв’язку.

— Що сталося? Чому зачинені двері? — запитував капітан. — Система відповіла, що ти зайнятий важливими державними справами.

Я не витерпів і звернувся до неї:

— Голубонько, не тримай мене за сімома замками.

— Все гаразд, шеф, — почувся холодний голос.

Двері відчинились, і капітан зайшов до кімнати.

— Я перевірив систему, — повідомив я його. — Вона безпечна, комп’ютер теж. Ще тобі потрібний?

— Але ми не встановили причини смерті. Чому Андросін сказав: “Виходить, я помилявся?”

— Як на мене, це намарна робота, — я хотів вимкнути систему.

Аж раптом на екрані з’явилося роз’яснення щодо користування відеозаписами. Отже, система підслуховувала нас! І вона готова допомогти.

Капітан з надією глянув на мене. Я вибрав потрібний відрізок часу. На екрані виникло рухоме зображення Хазена. Він переглядав якийсь текст. Поруч стояв Андросін. А в кріслі сиділа… Так, це була Тетяна. Хазен сердито закреслив кілька рядків і зиркнув на Андросіна.