По-всякому люди увінчують пам’ять про своїх близьких. Буває, що й так, як один багатий американець, його донька летіла спортивним літаком на мексіканський острів Косумель і загинула, впавши у воду за сотню метрів від берега. Літак лишили на дні, протягнувши від нього на поверхню трос із яскравим великим поплавцем. А на березі виріс комфортабельний готель, в якому верхні поверхи своїми обрисами повторюють форму труни.

Є у вже згадуваному Акапулько прекрасна лагуна. На її березі — фешенебельні будівлі. Поряд — стадіон, спортивні майданчики. Все просторе, впорядковане, зручне. Це місце тут називають “раєм”. Належить він разом із землею американському мультимільйонерові Гетті. Добове перебування у найскромнішому номері “раю” коштує понад двісті доларів. А всього номерів — 777. Та ще двісті з гаком у сусідньому філіалі.

Ось інший тутешній “рай” — для молодих пар, який жартома називають “фабрика дітей”. В готелі 250 номерів з басейном у кожному.

Слово “рай” в Акапулько зустрічається часто. Але в цьому “раю” є й інші мешканці. Ось іде пляжем молода виснажена жінка. За її спідницю тримається дитина. Вигляд у них жалюгідний. Жінка пропонує купити банани. Та рідко хто їх купить. Тут на таких дивляться спокійно. Звикли.

Десятки тисяч дівчат з 250 клубів самби щороку танцюють на карнавалі в Ріо. Заради чого з року в рік увесь свій вільний час присвячують вони танцям, вигадують вбрання? Мета одна — бути поміченою і одержати запрошення виступати в багатому закритому клубі, часто продаючи своє тіло. Карнавал відбере сотню-другу “щасливиць”, а решті — знову сподіватись на удачу в новому карнавалі. Поки не минула молодість, є шанс, а далі… Та краще про це не думати. Принаймні доки йде карнавал, — цікаве, яскраве видовище, парад самби, танцювальних костюмів, прикрас — самої фантазії.

Є в Карібському морі три невеличких, майже круглих острівці Сан-Блас. Діаметр найбільшого з них не перевищує й п’ятисот метрів. Живуть тут здебільшого прямі нащадки корінних жителів континенту — індіанці племені куна і небагато нащадків чорних рабів-утікачів, яких прийняло плем’я. Свої острівці жителі зміцнили з допомогою всіляких рослин і коралів.

Плем’я куна, що прийшло сюди з континенту, завдяки своїй ізольованості майже зберегло традиційний устрій і спосіб життя. Конкістадорів і їх наступників не цікавили ці бідні місця, вони рвалися в казкове Ельдорадо.

Куна зберегли і свою мову, і свої легенди та звичаї. У них ніколи не було уряду. Кожна маленька група — сім’я чи кілька сімей родичів — незалежна й рівна у правах з іншими. Вони запозичили у цивілізації лише предмети найпершої необхідності: ножі, вітрила, гарпуни, голки, ножиці.

Плем’я живе скромно, щоб не сказати — бідно. Круглі, вкриті очеретом хижі з вогнищем посередині, невеликі човни, старий моторний катер для поїздок на материк.

Острівці майже суцільно заставлені хижами. Куна миряться і з тіснотою, і з бідністю, аби лиш нікому не було до них ніякого діла. Годує їх море. А ще — виручка від продажу своїх скромних виробів пасажирам туристських суден, які заходять сюди глянути на “справжніх індіанців”.

Символом оновлення країн цього регіону стала Куба. Вона — приклад того, як народ, натхнений великими ідеями, може здобути національну й економічну незалежність навіть в імперіалістичному оточенні.

Довкола — синє море, бездонно голубе небо. І раптом на обрії виникає біло-зелений острів. Біле — то будівлі, а зелене — цитрусові плантації. В час дозрівання плодів вони спалахують жовтими барвами.

Пам’ятаєте книжку Роберта Стівенсона “Острів скарбів”? Письменник змалював у ній цей клаптик суші, який був відкритий для Європи ще Колумбом і від нього дістав назву Євангелічний. Потім його називали “Островом піратів”, “Островом папуг”. Згодом він звався Пінос. Тут, серед болотяних випарів, відбував заслання національний герой Куби Хосе Марті. Сюди, в збудовану за допомогою американських “спеціалістів” тюрму, режим Батісти кинув у 1953 році після штурму Монкади молодих революціонерів та їхнього керівника Фіделя Кастро. Тепер на острові господарює кубинська молодь.

Сантьяго-де-Куба для острова Свободи майже те саме, що для нашої країни Ленінград. На світанку 26 липня 1953 року це місто розбудили постріли: загін молодих повстанців атакував розташовані тут казарми Монкада. Вони не здобули суто воєнної перемоги, але здобули перемогу політичну й ідеологічну. Їхній виступ пролунав закличним набатом. Батістівці хотіли згноїти на Піносі молоду революцію, та не минуло й шести років, як народ переміг. День виступу загону Ф. Кастро став святом — Днем національного повстання.

Нині місто Сантьяго-де-Куба — один з найбільших портів Латинської Америки. Збудована після перемоги революції електростанція Ренте, як і потужна електростанція Марієль, що виросла під Гаваною, забезпечують індустріально-аграрний розвиток народного господарства.

Перебудовані казарми Монкада стали шкільним містечком. Тепер це привітні, з великими вікнами корпуси, де йде навчання. Тільки експонати муніципального музею Сантьяго-де-Куба (вхід для громадян соціалістичних країн безкоштовний) нагадують гостю країни про давні умови життя місцевого населення: зброя завойовників-гнобителів, плаха, сокира, кайдани, батоги…

А тепер про те, що таке диктаторський режим у Карібському басейні. Напередодні заходу на Кубу наше судно побувало в порту Кап-Аїтьєн, що на острові Гаїті. За часів диктатури на Кубі у них була одна доля.

Так звана Республіка Гаїті — донедавна володіння диктатора Дювальє-сина, який змінив у президентському кріслі “татуся Дювальє”. Доводилося й раніше бачити нужденне життя бідняків у різних куточках світу, але такого, як на Гаїті, не зустрінеш ніде. Здається, час тут завмер, закам’янів, вкрився віковим шаром бруду й пилу. Бідність, убогість дивляться на вас голодними очима тисяч безробітних, рахітичних дітей. Брудні вулиці, тісні, засмічені двори. Діти сидять у лахмітті або й зовсім голі на брудних тротуарах. Поруч — загиджені покидьками базарчики. Запилені напівпорожні полиці крамниць із старою, певно, знеціненою жвачкою і дешевими цукерками. Католицький храм такий же нужденний, як і все довкола. І скрізь — на вулицях, перехрестях, околицях, у центрі — поліцейські. Вгодовані, гладкі, з лискучими пиками й величезними револьверами при боці. Численна паразитична опора режиму. Люди так залякані, що сахаються погляду поліцая, поруху руки, яка лежить на портупеї.

Маленька країна із благодатним кліматом і родючою землею знемагає від голоду і безробіття. Такий наслідок антинародної політики диктаторського режиму.

Пишу про це детально, бо жодного кореспондента з країн соціалізму, жодного журналіста з прогресивного видання в республіку не пускали. Диктатор і його кліка створили “залізну завісу”, аби в країну не проникло й найменшої інформації про інший спосіб життя. Мені, як морякові, довелось побувати у двох містах республіки Гаїті, що займає частину однойменного острова.

Такою була й Куба до 1959 року. Це потвердив у Гавані Пабло Діас, онук раба, директор гаванського інтер-клубу.

— Так, товаришу, хто хоче побачити минуле Куби, хай подивиться на Гаїті.

Товариш Пабло — професійний революціонер, соратник Фіделя Кастро, учасник виступу на яхті “Гранма”, батько чотирьох синів і трьох дочок, доля яких щасливіша: вони будують і захищають країну.

Перехід в одну ніч розмежував для нас таїтянський порт Кап-Аїтьєн і Сантьяго-де-Куба. Усього одна ніч, а здалося — століття.

Гренада. У 1498 році першими з європейців цей острів побачили Христофор Колумб і його супутники. Адмірал позначив острів на карті і назвав Консепсьйон. Каріби — місцеві жителі — не мали звички пускати непроханих гостей на свою землю. І понад 150 років конкістадори не могли здобути цей “острів прянощів”, наражаючись на відчайдушний опір примітивно озброєних, але хоробрих індіанців-карібів. А коли 1655 року французи, вдавшись до підступу, заволоділи островом, усі каріби зібралися на березі моря і після урочистого прощання кинулися зі скелі. Так почалася історія взаємин острів’ян з “цивілізованим світом”.