Неспроможний у цьому поспіху скинути покривало, яке прилипло до його коміра під затягненим зашморгом, Петр вихопив шпагу й осліп зробив лютий випад у тому напрямку, де, за його розрахунками міг стояти Інтрансідженте; і справді — він відчув, що його шпага пронизує чиєсь живе тіло. До багатоголосого зойку, який пролунав тієї ж миті, долучився й крик ката, який підводився з підлоги. А коли Петрові нарешті вдалося звільнитися від мотузки й покривала, він теж закричав від жаху, бо виявилося, що його шпага пронизала не одне, а двоє тіл — груди Інтрансідженте й горло Ізотти, яка зі страху заховалася за спиною в пріора. Інтрансідженте, вражений у серце, звалився мертвий, а Ізотта, стоячи навколішках, кашляючи й хриплячи, намагалася обома долонями втамувати кров, яка цівкою била з рани.
— Вбивцю! — закричала герцогиня—вдова й з усього розмаху вдарила ножицями Петра в груди, але крихкий інструмент, наразившись на його панцер, зламався. — Він диявол! Він диявол! — заверещала вона, мабуть, збожеволівши, і, розпачливо ридаючи, упала на тіло своєї дочки, яку щойно покинули останні сили, і вона осіла у калюжу власної крові.
— Так тобі й треба, паскудо, — кинула Bianca matta, яка впродовж усієї цієї сцени лускала горішки, виймаючи їх із паперового мішечка. Було неясно, чи ця лайка стосується конаючої принцеси, чи вбитої горем герцогині—матері.
Кат, так і не випроставшись на весь зріст, притьмом кинувся до Петра, щоб обхопити його коліна й повалити на підлогу, але Петр звільнився від нього, зацідивши носаком у підборіддя; коли ж він розчахнув двері, четверо переляканих слуг, які, припавши до них, підслухували по той бік, убігли до кімнати.
— Геть! Геть з дороги! — закричав Петр, вимахуючи закривавленою шпагою. Пробігши порожнім коридором до головної зали для аудієнцій, він вискочив на балкон.
Ми вже зазначали і в належному місці звернули увагу на те, що хоч герцогський палац і був збудований вельми міцно з величезних плит, виламаних із давньоримських руїн, його могутні мури не здатні були завадити проникненню новин, щоправда, часто спотворених і перебреханих, про все те цікаве й важливе, що в ньому діялося, до вух страмбанців. Отож і зараз звістка про те, що в палаці готується або, можливо, вже відбувається щось жахливе, страхітливий фінал перуджанської трагедії, яку завинив злочинний заброда, котрий посів герцогський трон, привабила на piazza Monumentale юрби народу; а коли на балконі з’явився сам злочинний герцог—заброда, юрбою тієї ж миті пробіг хвилеподібний рух — усі враз відступили кроків на два, ніби на них зненацька налетів порив різкого вітру.
— Народе страмбський! Громадяни Страмби! — вигукнув Петр якомога гучніше й виразніше. — Я хочу повідомити вам радісну новину: мені вдалося уникнути замаху, що його на мене готував пріор Інтрансідженте, збираючись позбавити вас першого справедливого володаря, який будь—коли стояв на чолі цієї держави і якого саме Провидіння покликало сюди, щоб він поклав край будь—якій несправедливості щодо вас, яка мала місце в минулому.
Після перших же Петрових слів почало діятися щось просто—таки неймовірне: люди, які зібралися на майдані, не винагородили промовця за його радісну звістку вигуками «evviva», як того йому хотілося, не вдалися до образливої лайки й свисту, чого він боявся, а зосталися німі, наче коропи в неводі, й тихенько почали розходитись. Рух цей був неквапливий і майже непомітний, але чорнота людського скупчення поступово сірішала, а острівці вільного простору між окремими групами збільшувалися, немовби хтось у довжину і в ширину розтягував діряве мереживо.
— Щоб запровадити в життя усі свої заміри, єдина мета яких — ваше благо, дорогі страмбанці, — вів далі Петр, — я з цієї хвилини починаю правити державою самовладно, без допомоги Великої ради, котру я розпускаю. Суд дванадцятьох мудреців, які насправді виявилися дурнями і боягузами, я ліквідовую також.
Він говорив іще якийсь час, болісно усвідомлюючи марність своїх зусиль, і зупинився тільки тоді, коли майдан спорожнів, немовби ціле місто вимерло; зникли всі, в тому числі й муляр, який недавно стояв на драбині, прихиленій до фасаду одного з будинків, і підлатував тиньк; зникли всі, навіть випиваки, які неквапливо цідили вино за довгим столом перед заїздом «У павичевого хвоста»; зникли всі, навіть хлопчак, який недавно крутив дзигу біля статуї імператора Веспасіана, очищеного й наділеного новими зіницями; зникли всі, в тому числі й брамник, котрий недавно охороняв вхід до палацу Гамбаріні; зникли всі, навіть горбата, яку прозивали Куцою Поліксеною, котра тримала навпроти церкви ятку з дрібним скляним безділ—лям; зникли всі, крім Петра, який усе ще стояв осиротілий на балконі, дивився на спорожнілі гладенькі плити, якими було вимощено майдан, і подумки повторював: «Кінець, тепер і справді всьому кінець».
Хтось смикнув його за рукав. Це була Bianca matta.
— Ходи мерщій, imbecille, тікай, бо вже йдуть по тебе, хочуть кинути в темницю і спалити на вогнищі, — сказала вона і взяла його за руку.
Петр підкорився їй і пішов за нею, мов дитина.
Б’янка так швидко дріботіла своїми кривими ніжками, що Петр змушений був наддати ходи, аби не відстати від неї. Вона вела його коридором, який у цю хвилину був такий самий мертвий і порожній, як і piazza Monumentale, просто до його герцогських апартаментів. Б’янка присвічувала собі ліхтарем. Знизу, з першого поверху, долинав брязкіт зброї й тупіт, який перервав голос офіцера, котрий командував:
Шикуйсь! Рушай! І хоч як би він захищався, ви маєте взяти його живим!
— Чуєш? — спокійно мовила Bianca matta. — Це вони йдуть по тебе.
Обоє ввійшли до вітальні.
— Зачини двері й засунь засув, — сказала Bianca matta. Петр мовчки зробив, як вона звеліла. Тоді юродива підійшла до мозаїки, яка оздоблювала ліву поперечну стіну й зображувала поєдинок Давида з Голіафом, постукала товстим пальцем по квадратній торбі з камінням, що стояла біля Давидових ніг, і проказала:
— Натисни, тут повинно відчинитись.
Петр спробував зробити це голіруч, але в нього нічого не вийшло. Тоді він зняв із гака знамениту рушницю Броккардо і, впершись прикладом у Давидову торбу, наче ломом, почав натискати, штовхати й грюкати. Мозаїчний прямокутник відчинився на прихованих завісах, наче віконце, утворивши в картині чорну діру.
— А тепер засунь туди руку і внизу намацаєш клямку, — наказала юродива.
Петр зробив, як вона веліла, і справді намацав клямку.
— Натисни на неї й тягни до себе, так, наче відчиняєш двері, — наказала Б’янка.
Петр зробив, як вона звеліла. І справді — все мозаїчне панно відчинилося, наче двері.
— А тепер зачини цю торбу з камінням і тікай, — наказала юродива. — Гроші в тебе є?
— Є, — відповів Петр, повертаючи мозаїчне зображення торби з камінням на попереднє місце.
— Візьмеш мене з собою?
Петр завагався, але, усвідомивши, що Bianca matta може стати ще однією жінкою, яку колесують за те, що вона допомогла йому втекти, сказав:
— Ходімо.
Юродива закудкудакала від радості й першою пірнула в низький коридорчик, де смерділо мишаками і пліснявим тиньком. Петр подався слідом за нею, загрюкнувши за собою мозаїчне панно з поєдинком Давида й Голіафа саме тоді, коли в двері вітальні загупали оглушливі удари.
Б’янка присвічувала собі ліхтарем, радісно мчала коридорчиком і східцями вниз, потім звернула ліворуч і знову збігла східцями вниз так швидко, що її криві ніжки тільки мигтіли в Петра перед очима. Він ішов за нею зігнувшись, щоб не розбити голову, з рушницею Броккардо за плечем.
— Тебе, бачу, зовсім не дивує, звідки я тут усе знаю і на що треба натиснути, і як відчинити потайний вхід? запитала його юродива.
— Ще й як дивує, — відповів Петр.
— Я була при тому, — пояснила юродива, — коли моя герцогиня допомагала тікати Джованні. Тільки вона одна знає, як відчиняється вхід у коридор, бо Танкред уже небіжчик, тільки вона одна це знає, а після неї ще Б’янка, Б’янка! О, Б’янка має голову на в’язах, Б’янка хитра, Б’янка не вчора народилася!
