— Маю, — відповів Петр. — Він уже раз урятував мені життя.
— От бачите, — мовив майстер Шютце і вийшов.
Приблизно через годину, після того як Петр став уже володарем міцного і добре підігнаного нашийника, йому принесли напахчену, елегантну картку, в якій герцогиня—вдова запрошувала його о третій годині пополудні відвідати її та її дочку в їхніх апартаментах.
Велика кількість дивних і похмурих подій, які трапилися з ним останнім часом, викликала в нього стан такого отупіння, що він навіть не усвідомив усієї комічності ситуації; він—бо збирався до своєї коханої нареченої і її матері, забезпечивши себе металевим нашийником, який захищав горло від того, щоб його не задушили, панцером — щоб не простромили, гострою шпагою — для захисту від нападу й капшуком золотих на той випадок, якщо доведеться рятуватись утечею.
Мати й дочка, схилившись над вишиванням, сиділи на вузьких, м’яких стільчиках біля вікна, яке виходило у внутрішній двір; Ізотта вишивала золотими нитками якийсь узор на хустинці, напнутій на дерев’яному грибочку, герцогиня—вдова довгими ножицями вирізала на шматку тканини шафранового кольору поперечні прорізи; між ними стриміла висока, кістлява постать суворого Інтрансідженте; він стояв, обернувшись до дверей, у які ввели Петра, тоді як герцогиня сиділа по праву руку від нього, а Ізотта — по ліву, так що було видно тільки половину їхнього профілю. Інтрансідженте здавався таким сильним, таким владним і таким могутнім, що обидві жінки біля його ніг виглядали зовсім маленькими, майже дітьми, а крихітна, наче гномик, Bianca matta присіла навпочіпки біля герцогині—вдови, отож Петрові раптом видалося, що він бачить перед собою картину, намальовану в манері давно минулих часів, які ще не знали перспективи, коли розмір зображених фігур залежав від їхньої святості та достойності.
Зробивши кілька повільних pas du courtisan, які відповідали важливості моменту, Петр низько вклонився і з ніжними, сповненими смутку модуляціями в голосі висловив герцогині—вдові Діані й Ізотті своє співчуття з приводу наглої смерті їхнього дорогого родича, останнього нащадка по чоловічій лінії славетного роду д’Альбула, кардинала Тіначчо. Ні герцогиня—вдова, ні Ізотта не відреагували на його вишукану промову, гідну колишнього страмбського arbitre rhetoricae, не поворухнулися, не вшанували його навіть поглядом, мовби й зовсім не помічали його присутності; очевидно, було домовлено, що переговори від їхнього імені вестиме Інтрансідженте.
Але Інтрансідженте теж мовчав і тільки похмуро, з неприховуваною відразою дивився на Петра своїми колючими очима.
— Посидь з нами, imbecille, адже ти ще поки герцог, — озвалася за хвилину Bianca matta.
— Дякую тобі, Б’янко, за цей вияв людської уваги й привітності, такий рідкісний нині, — відповів Петр, — але я волію постояти, бо не можу собі уявити, що цей мій візит, який зустріли з такою сердечністю, триватиме довго.
Почувши ці слова, Ізотта опустила на коліна грибок і сплеснула руками, а потім, склавши долоні, наче для молитви, звела очі до стелі й вигукнула:
— І він іще осмілюється говорити про людську увагу й привітність! Він іще жде людської уваги й привітності — він, хто занапастив мого батька, привівши до Страмби його вбивцю, він, хто погубив мого дядька, він, хто нас зубожив і за кілька тижнів обернув Страмбу на божевільню, він, з проклятою появою якого почалися всі наші лиха! Онук простого холощія, який утерся між нас і через якого мене вигнано з рідного міста, він, з чиєї вини мене тримали у темниці, іще сподівався на нашу людську увагу й привітність!
— Якщо я чогось і сподівався, Ізотто, то це найперше твоїх докорів, якими ти мене щойно засипала, — мовив Петр, — я навіть чекав їх, якщо можна скористатись виразом твого батька, з паморочною впевненістю. Я достеменно знав, що саме почую від тебе, навіть про того холощія, чиїм онуком я й справді є; точнісінько так само я знаю, що ти пожалкуєш за своїми словами, коли втамуються твій біль і твоє горе, бо я вірю твоєму батькові, котрий перед своєю смертю признався мені, що недооцінював силу твого характеру, коли думав, що як тільки ти покинеш Страмбу, то відразу забудеш про мене, але ти все одно не перестала мене любити.
— Це неправда! — вигукнула Ізотта.
— Ти знаєш мене надто добре, аби повірити, що я ніколи не брешу, — сказав Петр.
— Я вам забороняю, синьйоре, розмовляти так з моєю дочкою, — урвала його герцогиня—вдова Діана.
— Я розмовляю так з дівчиною, чию руку мені пообіцяв сам папа, — відповів Петр.
— Оскільки Його святість іще не повінчала вас, то вона висловить і, можливо, дуже скоро те єдине, на що ви заслуговуєте, молодий чоловіче, тобто прокляття, — озвався Інтрансідженте. — Під час свого попереднього візиту я розмовляв з вами як із герцогом, апелюючи до вашого сумління; нині я вже не визнаю вас володарем цієї землі і цього міста, отож апелюю вже не до вашого сумління, а до вашого здорового розуму. Розважте або принаймні спробуйте спокійно й тверезо розважити в своїй ситуації, молодий чоловіче, і тоді ви нарешті збагнете, що тільки завдяки збігові дивовижних обставин ви потрапили туди, де вам не належало бути і де ви виявили свою цілковиту неспроможність. Ми хочемо домовитися з вами мирно і спокійно, бо не бажаємо кривдити того, кого поблагословила Його святість, але хочемо рішуче покласти край вашому злощасному правлінню раніше, ніж папське благословення зміниться страшною анафемою. Відмовтесь добровільно від свого титулу, яким вас обдарували за таких дивних обставин, оголосіть перед усім народом, що зрікаєтесь престолу, бо не бажаєте заважати подіям, які готуються, і відходьте з миром.
Петр силкувався зберегти спокій.
— Які ж це події готуються? — запитав він.
— Оскільки загинули всі представники правлячої династії по чоловічій лінії, — відповів Інтрансідженте, — то Страмба перестане бути герцогством і перейде безпосередньо під владу курії. Цього могло б і не статися, коли б ви розуміли, які межі ваших повноважень. Через те визнайте свої помилки і забирайтеся геть, поки не пізно. Ну? Я чекаю вашої відповіді, я чекаю вашого рішення.
— Нічого ви не чекаєте, бо моя відповідь і моє рішення відомі вам наперед, — сказав Петр. — Мені смішно навіть подумати, що я маю схилити голову й відмовитись від усього, чого досяг з такими труднощами й ціною такої самопожертви, тільки через те, що пріор тутешнього монастиря порадив мені забиратися геть. Нізащо в світі, синьйоре пріоре. Нічого подібного я не зроблю. Я не відступлюся й не відмовлюся від мети, яку поставив перед собою. Я залишуся на троні й зроблю Страмбу щасливим і взірцевим пристанищем розуму та справедливості, навіть коли б десять таких мракобісів, як ви, і десять голів Суду чи сто десять членів Великої ради стали мені на дорозі; заради цього я ладен пожертвувати всім, у тому числі й власним життям. Не мине й року, як у Страмбі не залишиться бідних, але в Страмбі не буде й багатих, не буде станових привілеїв, і ніхто, навіть сам папа, мені в цьому не завадить. Я надто добре знаю, що діється у Його святості, аби його боятися. Тільки не подумайте, що Джованні Гамбаріні боявся папи і його прокляття — він боявся мене і мав слушність. Ви наважуєтесь стверджувати, що правителя з мене не вийшло? Так, те саме сказала б людина, не обізнана з хліборобством, якби вона спостерігала за діями нового господаря, котрий щойно прийняв занедбаний маєток. Цей новий господар перевернув би догори дном і знищив би все, що вважав би там непотрібним і прогни лим; а той, хто нічого в цьому не тямить, побачивши таке пустошення, безперечно, заявив би, що той діє, як божевілень. Але я зовсім не божевілець, синьйоре пріоре, і своє дотеперішнє правління не вважаю неуспішним, а тому моя відповідь на ваш зухвалий виклик рішуча й тверда: ні і ще раз ні, добровільно — ніколи!
— Тоді мені дуже жаль, але ви хотіли цього самі, — сказав Інтрансідженте й ляснув пальцями.
Ізотта тієї ж миті засунула собі в рот носову хустинку й заплющила очі. Почувши, що позаду клацнула клямка, Петр обернувся й побачив ката в червоному, без каптура, який квапливо входив у двері; і це було останнє, що в цю хвилину йому судилося побачити, бо пріор Інтрансідженте рухом, напрочуд спритним і точним, накинув йому на голову чорне покривало, яке добув із широкого рукава своєї білої сутани. У повітрі щось просвистіло, і на Петровій шиї довкола нашийника, захованого під коміром, обвилася тонка мотузка з олов’яною кулею на кінці. Кат, міцно затягуючи мотузку правою рукою, мовби приборкуючи дикого жеребця, підійшов ззаду впритул до Петра, збираючись лівою зламати йому в’язи, але Петр, якому зашморг не завдав ніякої шкоди, пригадавши один із численних уроків, який йому під час бійок дав незабутній Франта, син потіпахи Ажзавтрадодому, різко присів, обхопив зімкненими за спиною руками катову потилицю й перекинув його, наче лантух, через своє праве плече, так що кат, глухо кевкнувши, гепнувся йому до ніг.
