“Я потрапила до лігва цієї тварини, — остаточно вирішила Галя. — А маленькі — її дитинчата. Ну й матінку вони обрали собі, нівроку, надзвичайно симпатичну!”
Поступово становище прояснювалося. Величезна тварина, мабуть, і підозри не мала про існування Галі. Вона просто поспішала до своїх малят тим самим підземним ходом, яким попереду неї бігла Галя. І тепер вона так само не помічала її присутності у печері. Але що все це обіцяло Галі? Нічого гарного… В неї лишалася одна надія на порятунок — дочекатися, доки гігантська тварина засне чи знову вирушить на поверхню Венери. Якщо вона засне, можна буде спробувати обережно вибратися з печери в тунель, щоб піти звідси. Так, проте коли ж ця тварина засне? Та чи й засне взагалі? І як Галя зможе довідатися про це?
Чекати, поки тварина знову піде на поверхню? А коли це може статися? Теж невідомо. Тварині можна лежати тут, у печері, скільки їй завгодно, їй немає куди поспішати. Інша справа у Галі: її час обмежений запасами оксиліту, що дає дівчині дорогоцінний кисень для дихання. На скільки ж часу їй ще вистачить кисню?
Галя спробувала підрахувати, не відриваючи погляду від неясних тіней, що вовтузилися всередині печери. Вони всі разом, з Ван Луном і Соколом, подорожували по Венері близько двох годин. Потім бігли до астроплана на заклик Миколи Петровича. Вона впала, покотилася схилом міжгір’я. Далі — зустріч з цією твариною. Друге падіння. І біг уздовж тунелю. Все це разом тривало не менше години. Значить, вона дихає киснем з приладів уже години три—три з половиною. Заряд оксиліту, як говорив Ван Лун, розрахований на дванадцять годин. У неї попереду ще біля восьми годин дихання… Ні, менше! Адже ж коли вона бігла тунелем, дихання було прискореним, п легені поглинали значно більше кисню, ніж звичайно. Це також треба врахувати. Тоді запас виявляється значно меншим. Мабуть, тільки годин на п’ять.
Якщо їй не пощастить через шість годин повернутися на астроплан, — кінець. Втім, тоді не можна займатися пасивним чеканням, треба щось робити, діяти. Що? Галя гарячково міркувала, але, як і раніше, нічого не могла придумати.
Спробувати зараз пробратися до виходу з тунелю, ховаючись за камінням і купами грунту? Ні, тварина легко може помітити її. Вбити потвору? Але для цього треба насамперед добре знати, куди саме стріляти. Та й невідомо, чи допоможуть відносно маленькі кулі автоматичної гвинтівки або електричного пістолета проти такої велетенської тварини… І де, до речі, розташовані її життєві центри? У голові чи в серці?.. Ні, все це не підходить, не годиться! Ах, як могла вона так легковажно зробити, коли, забувши про радіопередавач, необачно вирушила в цю безглузду подорож уздовж підземного ходу! І взагалі, як то можна було не помітити одразу, що передавач зірвався зі спини від час падіння! Тепер уже не можна розраховувати на допомогу товаришів, — хіба ж можуть вони розшукати її тут, у далекій печері під поверхнею Венери?.. Думки стрибали, змінювали одна одну в безладді, і тільки одна з них, найтривожніша, постійно поверталася і подавляла решту:
“А час минає, час минає, кисню лишається менше й менше…”
Мама, мила мама, вона вже, напевно, одержала листа від Галі. І якщо вона навіть сердилася, докоряла своїй доньці за те, що Галинка наперекір усьому потай забралася до астроплана і вирушила в міжпланетну подорож, то, напевно, тепер уже давно простила їй. І коли Галя потай готувалася до польоту і старанно вивчала все, що стосувалося Венери і інших планет, — мама повірила, що її донька справді вирішила стати астрономом, і охоче допомагала їй знайомитися з інструментами і складними приладами обсерваторії. Бо мама завжди дуже любила свою доньку і прощала їй різні витівки. І, одержавши листа, також простила. І тепер навіть, можливо, пишалася нею: Галинка — учасник міжпланетної подорожі, її хвалить сам академік Риндін. Галя пише, що допомагає академіку Риндіну в його науковій роботі і всі в астроплані задоволені нею… Так, задоволені, куди там! Зараз ось розшукують її, турбуються — замість того, щоб працювати… А вона лежить тут, і час минає, час минає, кисню стає менше й менше!
Микола Петрович, мабуть, також дуже незадоволенні! він сердиться… А що трапилося з ним самим в астроплані? Навіщо він викликав їх вибухами? Ах, як погано все це сталося, яких дурниць вона наробила! Замість того щоб допомогти милому, доброму Миколі Петровичу в якійсь біді, вона сама ще полізла в небезпеку, примусила всіх турбуватися про себе… і час минає, час минає, незабаром не буде чим дихати…
Зрозуміло, і Вадим Сергійович, і Ван Лун розшукують її — і не можуть знайти. Вадим Сергійович хвилюється, куйовдить волосся — він завжди запускає руку у волосся, коли починає хвилюватися. Звичайно, Вадим Сергійович частенько говорить їй неприємні речі, пускає різні шпильки, але Галя чудово знає: він робить усе це тільки тому, що хоче приховати від інших, як ставиться до неї насправді. Вона добре це знає, ще на Землі знала, коли Вадим Сергійович говорив з нею про “особисте”, і завжди затинався при цьому, і так смішно, зворушливо червонів. Неможливо зрозуміти, чому він, відомий вчений, так ставиться до неї, звичайної студентки. Ну, те, що їй він подобається, в цьому немає нічого дивного: він такий розумний, надзвичайний дослідник, не кажучи вже про те, які в нього вдумливі очі і м’яке, лагідне обличчя. А от що він знайшов у ній?.. Просто жах, про що вона думає зараз, коли час минає й минає і запас оксиліту дедалі більше виснажується…
А Ван Луна вона завжди трошки боялася, раніше більше, а тепер менше, але все одно ще боїться. Він такий серйозний і насмішкуватий, не такий, як Вадим Сергійович, той наче сірник: спалахнув, покричав, посердився трохи — і заспокоївся одразу. Ван Лун зовсім не такий. Він дуже рідко сердиться, але тоді Галя не наважиться бодай словом заперечити йому. І дуже рідко також сміється, тому вона цінує кожну його посмішку. А коли б Ван Лун знав, де вона зараз, він обов’язково врятував би її, вже давно допоміг би їй, і не доводилося б думати, що час минає і витрачається дорогоцінний кисень…
І ніхто не довідається, що сталося з нею і як вона потрапила сюди, бідолашна Галинка, і що то за дивні, незрозумілі камінці, які весь час світяться! Таких на Землі немає, навіть сам Вадим Сергійович не визначив би, що це таке. Дивовижні камінці!
Рука Галі намацала біля себе один з них. Дівчина піднесла камінець ближче до очей, стиснула пальцями в товстій гумовій рукавичці. Не дуже міцний камінець, навіть трошки кришиться під натиском. І світиться. І, здається, навіть ледь-ледь теплий — чи це тільки враження таке, а не насправді? Ну, звичайно, адже ж пальці не відчувають ніякого тепла. Чому ж вона раптом вирішила, що камінець теплий?
Галя збагнула: дивне відчуття тепла, яке немов випромінює камінець, виникає тоді, коли вона підносить його зовсім близько до очей. Тоді здається, що прямо в очі ллється тонке, приємне тепло. Дивовижні камінці! Треба буде обов’язково показати їх Миколі Петровичу і Вадиму Сергійовичу… так, показати, а от як це зробити? І час минає, час минає… от, якщо б вона не загубила радіопередавач, тоді так легко було б покликати на допомогу…
Цікаво, чи ж далеко вона зараз перебуває від астроплана? А може, хтось із товаришів ходить, розшукуючи її, поверхнею Венери, там, нагорі, прямо над нею… Стоп! Чому вона раніше про це не подумала? Адже Галя прекрасно пам’ятає, як добре вона чула під час вилазки в лісі і Сокола, і Ван Луна на досить великій відстані. А тоді ж вона не включала переносного радіопередавача, вони обходилися маленькими, вмонтованими в скафандри… Значить, ті маленькі радіоустановки в скафандрах діють не тільки зовсім зблизька… а тоді… тоді, виходить… ну, ясно, чому б їй не спробувати покликати товаришів? Може, вони почують її, якщо перебувають десь недалеко! Особливо коли підвищити напругу в радіоустановці — вона пам’ятала, як говорив їй Ван Лун:
“Якщо чомусь стане погано чути, Галю, це означає, що зменшилася напруга від мініакумуляторів. Тоді треба її підвищити. Ось тут, біля пояса, прикрита клапаном, є маленька ручка. Переведіть її направо — і напруга підвищиться. До речі, таке підвищення збільшує й радіус дії установки”.
