Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Справді, Галю, як це у вас виходить? — здивувався розбуджений голосами товаришів Микола Петрович.

— Нічого особливого, Миколо Петровичу, — скромно відповіла я. — Маленький пристрій, навіть не вартий уваги.

— Оце ловко! — шумно обурився Сокіл. — Винайшла спосіб ходити по підлозі в невагомому світі і каже, що не варто уваги.

— У вас, Галю, вважаю, талант винахідника, — сказав Ван Лун, знизуючи плечима.

— Але скажіть все ж таки, як ви влаштували це, Галю? — повторив Микола Петрович. — Навчіть і нас.

— Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумові кружки з гнізд для склянок. Вибрала такі, які підійшли мені за розміром. І пригвинтила їх до каблуків.

— І що ж?

— І ходжу, як бачите.

— Товариші, вона глузує з нас! — вже зовсім обурився Вадим Сергійович. — При чому тут гумові кружки на каблуках? Що у нас, липуча підлога, чи що?

— Стривайте, стривайте, Вадиме, — спинив його Микола Петрович. — Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумієте?

— Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, — озвався той.

— Галю, ану, пройдіться ще! — розпорядився Микола Петрович. — І скажіть ясніше, в чому тут річ. Присоски?

Дивно, як швидко він уміє в усьому чисто розібратись! Я зробила ще кілька кроків і відповіла:

— Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Підлога в каюті рівна, гумова. Я натискую однією ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повітря між своєю ввігнутою поверхнею і підлогою. А тоді зовнішній тиск притискує мою ногу до підлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на одній, першій, нозі. Вона теж немов прилипає до підлоги. Тоді я трошечки відхиляю вбік першу ногу, краєчок гумового кружка відстає, між ним і підлогою входить повітря — і нога відклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звісно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто.

— Втім, як ви додумалися до цього, дівчинко? — все ще здивовано допитувався Микола Петрович. — Адже це страшенно дотепно — і розв’язує проблему ходіння за умов невагомості.

— Я згадала недавно, коли ми з товаришем Ван Луном стріляли в ціль, про одну напівзабуту річ. Мені стало шкода кульок, які ми витрачаємо під час стрільби в ціль, і я згадала, як у мене в дитинстві був іграшковий пістолетик з присоском. Він стріляв дерев’яною паличкою з плескатим гумовим кружком на кінці. Той кружок прилипав до стіни, і паличкою можна було стріляти скільки завгодно. От я й подумала, що…

— Молодець, Галю! Це чудова ідея, яка чомусь не спала на думку жодному з інженерів, що займались устаткуванням нашого корабля, — засміявся Микола Петрович. — Надзвичайно простий і дотепний винахід!

— Думаю, ті інженери були надто дорослими. Забули про дитячі іграшки. А треба пам’ятати. Корисно іноді, — висловив свою думку Ван Лун. — Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка.

І навіть Вадим Сергійович цього разу не відпустив ніякої шпильки. Він похитав головою і просто сказав:

— Так, Галю, це ви дійсно здорово вигадали. Доведеться нам усім повчитися у вас. Навчите, Галиночко?

Я кивнула головою. Оце зовсім інша справа! Коли Вадим Сергійович не глузує, я ладна його слухати цілий день: він одразу стає таким милим, гарним… І хай навіть говорить про своє улюблене “особисте”, гаразд…

Того ж таки дня гумові кружки були пригвинчені до каблуків усіх нас. І тепер ми ходимо по підлозі каюти майже так само вільно, як ходили на Землі. А я відкрила ще одну річ.

Виявляється, що в астроплані за допомогою тих гумових кружків на каблуках можна ходити не тільки по підлозі, а й по стінах і по стелі, — звісно, там, де вони не оббиті м’якою тканиною, а тверді і рівні. Зовсім так, як мухи ходять, смішно, але цікаво! Втім, це я так записала, між іншим, нам ходити по стінах і по стелі ні до чого.

А винахід все ж таки у мене вийшов!

Розділ дванадцятий,

що розповідає про те, як астронавти відряджали на Землю поштову ракету і які після того в них виникли думки, пов’язані з міжпланетними подорожами взагалі; цим-таки розділом закінчуються уривки з щоденника Галини Рижко.

…Дуже нам погано без радіозв’язку з рідною Землею!

Спочатку Ван Лун (він краще від усіх знає радіо) сподівався, що потік космічного проміння не лишатиметься весь час таким рівним і міцним. І якщо ми пролетимо крізь його головне річище, то потім, може статися, радіозв’язок поновиться. Проте ці сподівання не справдились. Потік лишається і далі все таким же міцним, інтенсивним.

Через те, що нам доводиться час від часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно стежити за своїм станом. І коли помічає, що відчуває себе неспокійно, наче щось починає роздратовувати його, — доводиться одразу кидати справи і ховатися знову під свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевішені також під ту стіну, яка вкрита свинцем. Космічне проміння — дуже небезпечний і підступний ворог, про нього весь час треба пам’ятати!

З усім цим ми вже освоїлись і навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденні перевірки, які робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участі в цьому, переконавшись, що він точно й акуратно провадить усі обчислення). Значить, не доводиться включати ракетні двигуни.

Але з того часу, як обірвався радіозв’язок з Землею, ми відчули себе значно далі від Батьківщини. Адже раніше кожного дня, та й по кілька разів на день, ми чули голос Землі, знали, що за нами турботливо стежать і завжди в разі потреби допоможуть. А тепер зовсім інше…

У репродукторі чути саме набридливе тріскотіння і гуркіт розрядів: або немов цілий десяток барабанщиків безладно б’є в сухі оглушливі барабани, або немов прокочуються суцільні удари грому. Репродуктор ми тепер навіть не пробуємо включати.

Ван Лун — дуже наполеглива людина. Він усе ж таки щодня пробує розшукати що-небудь у гуркоті розрядів, хоча репродуктором також не користується, а включає навушники. Звичайно, йому не щастить нічого почути, крім тріскотіння і шумів космічного проміння, але він настійливо знову й знову включає радіоустановку.

І він не лише слухає, а й пробує кожного дня передавати донесення на Землю!

— Навіщо ви робите це, Ван? — поцікавився Вадим Сергійович. — Адже ясно, що Земля все одно не почує нас. Якщо до нас не доходять сигнали потужних земних радіопередавачів, то як можна сподіватися, що до Землі дійдуть сигнали нашої слабенької радіоустановки? Даремна праця!

Ван Лун незворушно відповів:

— Я маю час. Там, на Землі, вдень і вночі вслухаються, чекають. Може, гадаю, бодай на кілька секунд почують нас. Уже добре. Там турбуються. Нам не треба турбуватися: Земля в порядку. Ми знаємо це навіть без її сигналів. Земля ж не знає, що з нами. Турбується дедалі більше. Вважаю, слід пробувати.

— Так, ви маєте рацію, — погодився Сокіл. — Навіть одне—два слова, які на Землі почули б від нас, заспокоїли б Батьківщину. Правильно, Ван, пробачте, не додумав!

Це буває дуже рідко, щоб Вадим Сергійович отак мирно і покірливо погодився, коли чує заперечення. Але Ван Лун, певна річ, міркує вірно.

А Микола Петрович — залізна людина! Я б на його місці давно вже не витримала. Проте я ще не писала нічого про це.

Зараз поясню все.

Ми маємо ще один спосіб дати про себе звістку на далеку рідну Землю. Я вже згадувала, що на астроплані є малесенькі поштові ракети. За планом роботи експедиції — першу поштову ракету ми мусимо відправити з документами, фото-і кіноплівкою, записами й листами на Землю на сотий день подорожі. І Микола Петрович нізащо не хоче порушити цей план. А як же на Землі зраділи б нашій поштовій ракеті! Особливо тепер, після того, як обірвався радіозв’язок і його ніяк не щастить поновити…

Коли я довідалась про поштові ракети, то дуже здивувалась. Справді, як це можна так націлити маленьку ракетку, відправлену з астроплана, щоб вона знайшла в міжпланетному просторі далеку Землю, яка наче загубилася у великому Всесвіті?.. Адже ми не зможемо виправляти її курс на відстані, в нас немає таких складних приладів. Та й з Землі її не побачиш, вона крихітна, всього близько трьох метрів завдовжки. Мабуть, поштову ракету могли б намацати у просторі радіолокатори, — але цьому напевно завадить усе той самий набридливий потік космічного проміння…

35
{"b":"116449","o":1}