Попереду, як і раніше, швидкими і розміреними кроками ішов Ван Лун. І так само, як і раніше, він тримав напоготові автоматичну гвинтівку і уважно оглядався на всі боки. Ван Лун вибирав шлях між рідким чагарником, іноді відламував гілки і складав їх хрестом. Галя розуміла, що він робить це для того, щоб легше було знайти шлях назад. Вона почула голос Ван Луна, який звертався до Сокола:

— Не знаю, чому не зустрічається ніяких інших тварин юрського періоду? Що скажете, друже? Якщо палеонтологи на Землі мали рацію… не кажучи вже про вас самого, тоді нам давно вже час зустріти ваших страховищ. Ігуанодонів і мегалозаврів, наприклад. Втім, їх немає. Лише комахи, павуки, кліщі. Не можу зрозуміти чому.

Дивно: в його тоні Галя Рижко не помічала звичайних іронічних ноток. Та й Сокіл відповідав йому так само серйозно:

— Рішуче нічого не можу сказати, Ван. Я подумав ось про що. Можливо, крупні тварини на Венері не люблять денного світла, як оті хижі комахи, про яких ви розповідали, і з’являються тільки вночі? Проте — навряд чи це так… Як ви гадаєте, Ван?

Відповіді він не почув, бо Ван Лун раптом спинився і підвів гвинтівку. Він прислухався, — як і решта.

Десь далеко пролунав низький дивний гул. Він нагадував гул літака — такий самий розмірений, рівний, на дуже низьких нотах. Цей гул ставав дедалі гучнішим, — і потім так само поступово почав стихати. Ось він майже завмер і зник зовсім. Трудно було позбутися враження, ніби десь поблизу пролетів великий багатомоторний літак. Ван Лун запитально поглянув на супутників:

— Що думаєте?

Певна річ, думати можна було все що завгодно, проте відповіді не міг дати ніхто. Перший могутній звук, який почули мандрівники на Венері, лишався для них загадкою, — як і багато дечого іншого.

Ван Лун вів товаришів до високої і широкої скелі, яка височіла на півдорозі до величезного лісу. Без особливих утруднень всі вибралися на неї. Ніхто не запитував, навіщо Ван Лун привів їх сюди: було ясно, що з цієї скелі відкривався найбільш широкий краєвид.

Так і було насправді. Але мандрівникам і звідси не вдалося побачити нічого дійсно нового, якщо не зважати на те, що за оранжевою смугою лісу, над яким здіймалися де-не-де гордовиті вершини велетнів араукарій і бенетитів, вони помітили далеку сріблясту стрічку великої ріки. Вона ясно вирізнялася серед червоного моря первісного лісу, що простягся аж до самого обрію. Сокіл засмучено зітхнув:

— Скільки води! Як хороше, як чудово було б нам знизитися там. Адже ж з водної поверхні можна стартувати цілком безпечно.

— І до того ж ця річка зовсім недалеко, — додала Галя. — Усього кілометрів п’ять чи десять, правда, Вадиме Сергійовичу?

— Так, по прямій — кілометрів вісім. Проте нам від цього не легше, — ще раз зітхнув Сокіл. — Астроплан туди не перетягнеш!

— А це що таке? — тривожно скинув до плеча гвинтівку Ван Лун.

Галя одразу зробила те ж саме, намагаючись не видати свого хвилювання.

Понад лісом, не більше як в кількох сотнях метрів від них над самими верхівками дерев летіла якась дивовижна істота. В неї був довгий тулуб, величезні крила, які здавалися прозорими — чи то істота так хутко махала ними?.. Вона летіла швидко, але нерівно, немов кидаючись з боку в бік. І тому її ніяк не можна було добре роздивитися. Так чи інакше, дивна істота була, очевидно, зайнята своїми власними справами, мандрівники не привертали її уваги, вона відлітала далі й далі.

Швидким рухом Ван Лун опустив гвинтівку і підніс до очей бінокль. Втім, щоб користуватися ним крізь прозоре скло шолома, треба було старанно навести фокус. Тим часом дивовижний крилатий незнайомець ніби поринув униз і зник за верхівками дерев.

Ван Лун не стримав досади:

— Не встиг роздивитися. Що це було, хотів би знати

— В усякому разі, не літак, — відповіла Галя.

— Летучий ящір, — висловив припущення Сокіл.

Як бачимо, дискусія з цього приводу не обіцяла успіху.

Ван Лун запропонував:

— Далі заглиблюватися, вважаю, не варто. Час повертатися. Давно вже ходимо.

— А чи не зайдемо ми на зворотному шляху на те місце, де ви з Миколою Петровичем встановлювали прапор? — чи то спитала, чи то попросила Галя Рижко. Їй дуже хотілося побувати біля прапора Батьківщини, який майорів над Венерою.

— Це можна, — погодився Ван Лун. — Скеля по дорозі. Тоді — пішли.

Зворотний шлях здавався значно легшим. Та це було так і насправді, бо тепер не доводилося витрачати час і сили на розчищування дороги. Не минуло й півгодини, як мандрівники опинилися на скелі, яка панувала над міжгір’ям і була увінчана червоним прапором. Сокола і Галю знову охопило хвилювання, — як тоді, коли вони дивилися з астроплана на Риндіна і Ван Луна.

На невеличкій ділянці поверхні Венери наче навмисно зібралися докупи представники різних і дуже віддалених епох розвитку живої природи!

Навколо мандрівників простягався густий ліс, незаймані оранжево-червоні хащі юрського періоду, де привільно зростали і пишно квітували рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить Земля. Там, на Землі, вони давно вимерли, поступилися місцем іншим видам, знайомим людству. А в Цих первісних хащах ховаються небачені тварини, невідомі звірі, потворні істоти, схожі на драконів, летучих ящерів, зубатих птахів. Десь там, у непрохідних нетрях, вони причаїлися, щоб під покровом ночі вийти на розшуки здобичі.

Стрімкі скелясті схили вели звідси вниз, до дна міжгір’я. І на скелі, яка підносилася вище інших, під великим маючим червоним прапором з золотими серпом і молотом — стояло троє людей у скафандрах. М’які відблиски світла грали на товстому органічному склі їхніх циліндричних шоломів, тьмяно відсвічували темні металічні прилади на скафандрах.

А ще нижче, на дні міжгір’я, серед скель нерухомо лежав міжпланетний корабель аргонавтів Всесвіту, — найостанніше досягнення людського розуму і винахідливості, астроплан “Венера-1”.

Араукарії, цикадеї, бенетити — і вдосконалені скафандри з радіоустановками. Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель!

Кожен з трьох товаришів, що стояли на скелі, відчував незвичайність, напівфантастичність цього контрастного становища. І ні Ван Лун, ні Галя не здивувалися, почувши піднесений голос Вадима Сокола:

— Бракує слів, щоб сказати про те, що переповнює душу! Наче у фантастичній машині часу ми досягли далекого минулого природи — і тепер спостерігаємо те, чого не бачила ніколи раніше жодна людина. Дикий, надзвичайний, ні з чим незрівнянний пейзаж! Але як він приваблює погляд саме цією своєю дикою своєрідністю…

Раптом він замовк, не зводячи широко відкритих очей з астроплана, що лежав на відстані близько кілометра від них. З бокових сопел корабля вихопилися дві хмарки розпечених газів. А за кілька секунд з’явилися ще дві таких самих хмарки. І вже потому до товаришів долинули гучні звуки двох вибухів.

Мандрівники на мить завмерли. Невже це сигнал небезпеки? Два вибухи один за одним збирався зробити Микола Петрович в разі небезпеки, в разі, коли його супутникам треба буде негайно повертатися. Що ж сталося?..

— Погляньте! — вигукнула Галя, вказуючи на астроплан.

Ван Лун і Сокіл побачили, як біля корми міжпланетного корабля майнув серед скель величезний темний силует. Майнув — і зник.

— Униз, за мною! — скомандував Ван Лун і кинувся бігти.

Перестрибуючи велике каміння, ламаючи на шляху соковите листя папороті, товариші бігли вниз, до астроплана, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича Риндіна.