Зосереджене, нахмурене обличчя академіка Риндіна свідчило про тривогу, яку він відчував. Це розуміли всі — і бачили в той же час, що Микола Петрович старається не виявляти цієї тривоги, ховаючи її за звичайними діловими зауваженнями. Але навіть самий голос зраджував його, коли він, лишаючись зовні цілком спокійним, говорив:
— Ван Лун, Галю, уважно спостерігайте за екраном перископа. Можливо, що в просвіті між хмарами вам пощастить помітити щось. Вадиме, перевірте ще раз напруження на панорамному радіолокаторі. Може, щось там з контактами… або замало обертів у генераторі?
Сокіл слухняно виконував розпорядження Миколи Петровича, перевіряв ще й ще раз. Все було в порядку, але радіолокатор відмовлявся працювати. Більше того, він працював гірше, ніж спочатку, перед першим гальмуванням. І це було найдивнішим.
Виходило так, що на досить великій відстані панорамний радіолокатор діяв, хоча і зовсім не так бездоганно, як на Землі і як сподівались його конструктори. Все ж таки він давав можливість розрізняти на поверхні Венери деякі крупні об’єкти. Проте що більше астроплан наближався до планети, то гірше поводився радіолокатор. Зараз, у кінці другого еліпса, на його екрані не можна було роздивитися навіть тієї звивистої розпливчастої лінії, яку мандрівники вважали річкою на суходолі. Все сховали під собою нерівні, тремтливі струмені туману, який затягнув весь чисто екран. Галя Рижко тихо спитала похмурого, стурбованого Сокола:
— Чому це могло трапитись, що локатор працює дедалі гірше? Хіба ультракороткі хвилі не всюди однакові?
Сокіл роздратовано знизав плечима.
— Хвилі-то однакові, та хто ж його знає, що тут відбувається? Можливо, щось зіпсувалось в апараті, хоча я й не можу виявити найменшої несправності в схемі. Може статися, поверхня Венери чомусь взагалі погано відбиває ультракороткі хвилі…
— Гаразд, але чому ж тоді раніше було видно краще, а тепер значно гірше?
— Чорти його знають! А звідки нам відомо, може, тут є ще якесь невідоме випромінювання, яке шкідливо впливає на дію локатора? Хіба можна сказати щось певне? Так чи інакше, від панорамного радіолокатора користі зараз мало, ось що!
Галя Рижко не стала більше розпитувати. Вона перейшла до екрана перископа в навігаторську рубку. Але ж і тут не було нічого видно, — крім тих самих непроникливих хмар. Галя засмутилася. Правда, що ховається під ними, тими хмарами? Куди доведеться скеровувати астроплан Миколі Петровичу?
Лише на одну коротку мить Галі раптом здалося, що вона помітила між хмарами щось дивовижно червоне. Великий розрив між хмарами верхнього шару відкрив другий нижній шар. І в ньому майнув просвіт — яскраво-яскраво-червоний! Чому саме червоний, а не якийсь інший, скажімо — зелений?.. Проте це тривало тільки одну мить — і просвіт знову зник. Та невже ж це тільки здалося? Ні, було, було щось червоне, Галі варт лише примружити очі — і цілком чітко воскресає яскраво-червоний просвіт!
Вона з боязким сподіванням озирнулася на супутників. Сокіл лишався в центральній каюті, він усе ще пробував розшукати уявлювану несправність у схемі панорамного радіолокатора. Микола Петрович якраз цієї миті заглибився в розрахунки. Але Ван Лун!.. Ван Лун чомусь не менш запитливо дивився на Галю, немов чекав, що вона скаже. Помітивши, що Галя вагається, Ван Лун нахилився до неї і тихо прошепотів:
— Що побачили, дівчино? Скажіть, прошу.
Галя все ще не наважувалася: а якщо їй тільки здалося?
— Дуже прошу, скажіть, — наполягав Ван Лун. — Важливо!
— Я не знаю… здається, побачила там, під хмарами…
— Червоне? Так?
Галя навіть здригнулася від несподіванки: невже Ван Лун також бачив цей дивний колір?
— Так, червоне. Не знаю, що це було. Може, якісь гори… Адже ж тільки на одну секундочку!
— Ні, це не гори, Галю. Вважаю, треба сказати Миколі Петровичу. Мої очі теж бачили червоне. Виходить, що…
Що саме “виходить”? Невідомо… Галя побачила, як Ван Лун підійшов до Миколи Петровича і почав розповідати йому. Риндін дуже зацікавлено прислухався до його слів. Потім Галя почула голос Миколи Петровича:
— Звичайно, це дуже цікаво, дорогий Ван. І ви певні, що то був не якийсь гірський рельєф, а рослинність?
— Саме так, Миколо Петровичу, — переконано відповів Ван Лун. — Знаєте, враження таке, як від пишного оксамитного килима. Безумовно, рослинність. Проте червона. А місцями — оранжева.
Значить, зіркі очі Ван Луна встигли за цю мить щось роздивитися! А перед Галею тільки ніби щось майнуло — і все…
— Тоді доводиться визнати, що наш радянський астроном Тихов мав цілковиту рацію, — промовив Микола Петрович, машинально пощипуючи свою борідку. — Пам’ятаєте, Ван, уже досить давно, ще в сорокових роках нашого сторіччя, він висловив думку про те, що колір рослинності на Венері мусить бути відмінним від земного. Внаслідок жаркого клімату, твердив Тихов, рослини Венери мусять відбивати оранжеве і червоне проміння Сонця. Адже саме це проміння дає зайвий для них запас теплової енергії… Цікаво, дуже цікаво!..
Він ще на хвилинку замислився — і потому знову засмучено махнув рукою:
— Цікаво, звісно… Але чому це може допомогти, Ван, у нашому становищі? — гірко спитав він. — Припустімо, що ви з Галею не помилилися, що рослинність на Венері має оранжево-червоний колір. Гаразд. Припустімо, що ви бачили ліс, або луки, або джунглі. Що з того? Навіть коли б ми вирішили спускатися на них — і це, певна річ, полегшило б наше завдання — навіть тоді, — де шукати це ваше “червоне”, якщо все знову затяглося хмарами? Спасибі, що сказали, Ван, але це не допомагає зараз. — І він рішуче заглибився в обчислення.
Так минали години. Академік Риндін не відходив від пульта керування. Коли Галя несміливо нагадала йому про обід, він тільки коротко, але виразно буркнув:
— Не до того!
Про який обід міг він зараз думати? Астроплан наближався до мети складного і трудного польоту. Пройдено весь довгий і небезпечний шлях у міжпланетному просторі. Ось вона, Венера, з її оранжево-червоною, а не зеленою, як на Землі, рослинністю, ось, рукою подати! Лишається тільки зробити посадку. А як її зробити? Куди? Де шукати місце для неї?
Астроплан, підкорюючись тяжінню Венери, плавно пройшов другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Воно вже не було новиною, Микола Петрович знав, що все йде гаразд, — принаймні в цьому розумінні. А далі?.. В усякому разі, він відчував, що думки і надії його супутників звернені до нього: саме він, керівник експедиції, мусить приймати рішення, які усунуть небезпеку. Проте рішення можна було прийняти тільки одне.
— Третє гальмування, — глухо промовив Ван Лун, дивлячись разом з Галиною Рижко на екран перископа.
У лічені секунди астроплан промайнув над скупченими щільними хмарами і знову почав віддалятися від них. Термометр показував, що оболонка корпусу розігрілася тепер значно менше, ніж під час двох перших гальмувань. Це також свідчило про помітне уповільнення швидкості міжпланетного корабля.
Галя помітила, що після третього польоту над хмарами, астроплан, хоч і віддалявся від них, але дуже недалеко. їй здавалося, що корабель описує вже не еліпс, а рівне коло. Але все ж таки це був еліпс, помітно укорочений, такий, що наближався до кола, але все ще еліпс…
Академік Риндін відзначив:
— До четвертого гальмування лишається дві години п’ятдесят чотири хвилини. А тоді…
Що тоді? Невже зниження, посадка? Куди?.. Галя відчувала, що в неї злипаються очі. Нервове напруження переросло у важку втому — і не лише в неї. Рухи Сокола і Ван Луна стали також кволими, уповільненими. А ще Галя помітила, що варт їй поглянути на сіре безконечне море хмар, яке заповнювало весь екран перископа, як її нездоланно охоплює сонливість. Зусиллям волі вона відганяла сон, збентежено поглядаючи на Риндіна: тільки на ньому не була помітна втома, його рухи були такими ж енергійними і рішучими, як і раніше. Сонливість охоплювала Галю дедалі міцніше, її очі мимоволі заплющувалися — “просто хоч сірниками повіки підпирай”, як скаржилася вона колись мамі ще маленьким дівчиськом… І нарешті її голова важко впала на руки. Одразу майнула тривожна думка: не можна спати, не можна! І ніби в ту ж саму хвилину Галя знову підвела голову і озирнулася. Що сталось?
