— Та що ви!
— Ось послухайте. Це, звичайно, тільки попередні думки, вони ще потребують перевірки. Проте справа уявляється мені такою. Потужний потік космічного проміння, до якого ми потрапили незабаром після вильоту з Землі, має свої межі. Можливо, що космічне проміння поширюється не суцільно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летіли, прорізаючи один з подібних потужних потоків, який, судячи з спостережень Вадима, іде з боку крабовидної туманності Тельця. І цей потік заглушав усі радіосигнали. А тепер, як мені здається, ми вилетіли з того потоку, принаймні з найбільш інтенсивної його частини. Тут, у цьому районі космічного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потік проміння слабший, він менше викривлює і заглушає радіосигнали. Хоча в навушниках і тривають тріскотіння і гуркіт, але, як ви помітили самі, вони стали значно слабшими. І ми дістали можливість розбирати сигнали з Землі. Ну, можливо також, що й у нас на Землі збільшили потужність передавача, точніше його скерували в наш бік… Повторюю, все це тільки мої здогадки: хіба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе нові спостереження, вимірить інтенсивність, силу потоку космічного проміння. І, може статися, наслідки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довідаємося завтра.
— Ще одна загадка, — вставив Вадим Сергійович.
— Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв’язати, — поправив його Микола Петрович.
— Будь ласка, хай буде завдання, — погодився Сокіл. — Перед нами їх стільки, що й не злічити… і одне важливіше за інше.
— Вважаю, це дуже добре, — втрутився Ван Лун. — А то навіщо б нам летіти на Венеру? Туристи подорожують без діла, нам треба працювати, розв’язувати завдання.
— Та хіба я сперечаюсь? — жваво озвався Сокіл. — Це само собою зрозуміло, Ван. В мене були зовсім інші думки, і ви їх підкріпили своїм зауваженням, дорогий друже.
— Які думки? Скажіть, прошу.
— Уявіть собі, про фантастику.
— Про яку фантастику? — в один голос здивовано поцікавилися і Ван Лун, і Микола Петрович. Вражена була й я.
— А от про яку, — раптом захоплено заговорив Сокіл. — Ось ми з вами летимо в міжпланетному просторі, летимо на Венеру. Це безумовний факт — і разом з тим, з погляду людей, які жили ще в недалекому минулому, ну, скажімо, у п’ятдесятих роках нашого сторіччя, — це така ж безумовна фантастика.
— При чому тут п’ятдесяті роки нашого сторіччя? — заперечила я. — Вони минулися, ті роки, і ніякої фантастики в нашій подорожі немає.
— Правильно, правильно, Галиночко, і я ж так кажу. Але ось я згадую, як описували в минулому міжпланетні подорожі. І дивуюсь. Мені довелося прочитати чимало науково-фантастичних романів на цю тему — і я завжди дивувався.
— З чого?
— А з того, що коли судити за цими романами, то міжпланетні подорожі завжди виникали і здійснювалися випадково, без всякої потреби. Отак, вирішили — і полетіли. А навіщо? З якою метою? Невідомо. За словами Ван Луна — як туристи.
— Та про що ви, Вадиме? — вже нетерпляче спитав Микола Петрович.
— Зараз усе поясню. Ось я нагадаю вам кілька найпопулярніших у свій час науково-фантастичних романів про міжпланетні подорожі, звичайно. Почнемо з уславленого романа прекрасного письменника Жюля Берна “З Землі на Місяць”. Чудовий роман, ним зачитувалися цілі покоління людей! І можна тільки захоплюватися розмахом сміливої фантазії Жюля Берна. Але…
— Ви що, хочете нагадати про наукові неточності Жюля Берна? — поцікавився Микола Петрович.
— Зовсім ні. Якщо пригадати, що цей роман написаний ще в дев’ятнадцятому столітті, то, навпаки, можна дивуватися, як Жюль Берн спромігся припустити так мало неточностей. Адже тоді навіть ніхто і не думав ще розроблювати питання про міжпланетні подорожі з науковою метою. Ні, я не про те, Миколо Петровичу. От що я маю на увазі: чому герої Жюля Берна полетіли на Місяць? Та просто тому, що артилерійському клубові, членами якого вони були, стало нічого робити після закінчення війни між Півднем і Північчю Америки. А коли нема чого робити, — давай, мовляв, вигадувати заняття! І вигадали: збудуємо велетенську гармату, з якої і надішлемо на Місяць ядро. От і все. Не було чого робити, ну й полетіли, чи не так?
— Правда, — змушені були погодитись ми.
— Візьмемо інший роман, “Перші люди на Місяці” Герберта Уелса. Чому його герой Кевор полетів на Місяць? Та лише тому, що йому спало на думку саме так використати винайдений ним непроникливий для земного тяжіння матеріал (я зараз нічого не кажу про неможливість такого матеріалу з наукового погляду, зараз не в цьому річ). Теж не мали чого робити, так?
— Дійсно, мети не було, — ствердив Микола Петрович.
— І в жодному науково-фантастичному романі минулого мені не вдалося знайти такої мети, такої потреби, причини, завдання, які б довели мені: так, міжпланетна подорож необхідна. Я не хочу перераховувати інші романи. Але мене дивує: чому автори науково-фантастичних романів про міжпланетні подорожі завжди уникали наводити реальні, переконливі причини і завдання таких подорожей? Адже це дуже невірно. Ми з вами летимо на Венеру, це ніяка не фантастика, — і ми летимо з певними серйозними завданнями. А там — знічев’я, без будь-якої мети і причин. Ось що я хотів сказати, — закінчив Сокіл свою несподівану для нас промову.
— Мені здається, Вадиме, що ви самі вже відповіли собі на ваше запитання, — вимовив м’яко Микола Петрович.
— Як? Коли? — щиро здивувався Вадим Сергійович.
— У ті роки, коли писалися згадані вами романи, міжпланетна подорож була не реальністю, а тільки красивою мрією.
— Так що з того?
— А те, що міжпланетна подорож у ті роки не могла бути здійсненою, як ви знаєте, тому що для цього наука і техніка ще не доросли. Не було ані розрахунків, ані теорії, ані матеріалів, ані потрібного палива.
— Не розумію, Миколо Петровичу.
— Ви вважаєте, що в ті роки можна було здійснити міжпланетну подорож?
— Ні, звичайно, не можна було. Але я не розумію, яке це має відношення до мого запитання?
— Пряме, Вадиме. Кожен винахід чи відкриття — і вам слід було б про це пам’ятати! — виникає не випадково. Вони завжди обумовлені розвитком суспільства, його соціальних сил, його науки і техніки. Мрія може існувати в усякі часи; але її здійснення може відбутися тільки тоді, коли для цього будуть певні умови в розвитку суспільства і його сил. Тоді мрія стає реальністю. Хіба можна уявити собі швидкісний літак, навіть не сучасний ракетний, а старий, з мотором і пропелером, до того часу, як наука і техніка розробили двигуни внутрішнього згоряння? Певна річ, ні. Хіба могли б ми здійснити нашу подорож, коли б наука не оволоділа атомною енергією, коли б вчені не створили для нашого корабля атоміт? Також ні. Але розвиток суспільства, його науки і техніки водночас ідуть в усіх напрямах. І виникають ті самі причини і завдання, про які ви говорили. Вони підштовхують науку і техніку далі й далі. Розвиток науки про атом дозволив нам розширити таблицю Менделєєва — і ми задумалися відносно ультразолота. Це примусило нас думати і про шукання його на Венері. Життя висунуло реальну ідею про потребу нашої міжпланетної подорожі і примусило науку посилено шукати шляхів і засобів її здійснення. Все пов’язане, все обумовлене, все переплітається у взаємній залежності. І це називається, як ви знаєте, — діалектикою. Так, Вадиме? Я думаю, що ви й без моєї допомоги могли б отак поміркувати, чи не правда?
— Міг, Миколо Петровичу, — вже сконфужено відповів Сокіл.
— А доки немає умов, — мрія лишається тільки мрією. От тому автори романів, про які ви говорили, просто позбавлені були можливості знайти реальні причини для своїх фантастичних міжпланетних подорожей, що про них вони мріяли. Тепер створені такі умови. І мрія стала реальністю. Доказом чого і є наша з вами розмова в міжпланетному астроплані, друзі мої! Ну, а тепер — спати, спати негайно. Ми й так надто забалакались. Завтра — чимало роботи, як і завжди. Спати! — рішуче закінчив Микола Петрович.
