Адже кожному відомо, що такий випадок під час міжпланетної подорожі взагалі є винятковим. Наукові працівники в переважній більшості вважали, що при розрахунках подорожі на небезпеку зіткнення з метеоритом можна просто не зважати. Ми розмовляли про цей самий наш метеорит з Вадимом Сергійовичем і з Ваном (нарешті я назвала товариша Ван Луна, як і всі!). Ось як проходила наша бесіда.

— Пам’ятаю таке: тільки одного разу під час обговорень майбутнього польоту ми натрапили на одного чи двох песимістів, — похмуро зауважив Ван, — які міркували про метеоритну небезпеку. І як їх тоді розгромили! Особливо того маленького кандидата наук, як його?.. Та ви його знаєте, Вадиме!

— Так, так, — озвався Вадим Сергійович, — маленький, худорлявий, в старомодному пенсне. Як же! Він ще сипав цифрами про середню кількість метеоритів, яку щосекунди викидає космос на Землю. А що ж, і від нього була користь. Адже це після тих суперечок Інститут міжпланетних сполучень та Інститут радіозв’язку вже остаточно вирішили обладнати астроплан протиметеоритними радіолокаційними установками. І дуже добре зробили!

— Так… і незважаючи на ті установки, метеорит все ж таки врізався в нас, — так само похмуро додав Ван.

— Від цього також є користь. У подальшому астроплани будуть обладнані круговими радіолокаційними установками, от побачите! — закінчив свої заперечення Сокіл.

Скажу просто — нам здорово не пощастило. Наскочити в світовому просторі на метеорит вважається майже неможливим. За підрахунками астрономів навіть у найгустіших метеоритних потоках, так званих Леонідах, найближчі тверді частки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів!

Більше того, я пам’ятаю навіть таку фразу з однієї астрономічної книжки в маминій бібліотеці: “Кожен метеорит у звичайному потоці віддалений від свого сусіди відстанню принаймні в п’ятсот кілометрів”. І це ж — у потоці!

У мікрофільмовій бібліотеці нашого корабля, у книжці професора Оберта я знайшла такі слова:

“Ракета мусить мандрувати по Всесвіту принаймні п’ятсот тридцять років, доки зустрінеться бодай з одним метеоритом. У цьому розумінні мандрівка в міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка в звичайному автомобілі. Доводячи це, вчені вирахували навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля — Місяць обчислюється співвідношенням 1:100 000 000”.

Одна можливість на сто мільйонів, один шанс із ста мільйонів — і цей єдиний шанс випав на нашу долю. От уже справді надзвичайне “щастя”!

Ну, взагалі все обійшлося благополучно, якщо не зважати на те, що астроплан відхилився від свого курсу. Проте й це незабаром ліквідується, — так обіцяє Микола Петрович. Я буду дуже рада, він хоч відпочине трохи.

За ці три доби я ще краще познайомилася з нашим чудовим міжпланетним кораблем, яким не втомлююся захоплюватись. І тільки тепер я зрозуміла, який величезний труд багатьох і багатьох наукових інститутів потрібний був для його створення. Скільки вчених працювало над його конструюванням, як сумлінно і продумано зроблені всі його деталі, все обладнання!

Спробую стисло описати тут астроплан і його конструкцію так, як я встигла зрозуміти.

“Венера-1” — гігантська блискуча, загострена спереду “сигара”. Завдовжки вона має понад тридцять метрів, а в діаметрі, в найширшій її частині, — біля семи метрів. З обох боків астроплана містяться маленькі крильцята, а на них по невеличкому ракетному двигуну. На хвості астроплана — три стабілізатори, схожі на плавці риби; між ними розташований отвір головного ракетного двигуна, так зване сопло.

Оболонка корабля зроблена з найлегшого сплаву металів — супертитану; він легкий, проте дуже міцний і твердий. Шліфований супертитан вкриває весь корпус астроплана. А відшліфований він для того, щоб зменшити тертя астроплана в атмосфері під час польоту чи зниження. Під шаром супертитану прокладені ще два шари — штучної мінеральної шерсті і гуми. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту в атмосфері астроплан страшенно нагрівається від тертя. А під час польоту в міжпланетному просторі — ще важче: з одного боку, освітленого Сонцем, астроплан дуже нагрівається, а з іншого, тіньового, навпаки, сильно охолоджується. І, мабуть, гума ще може і пом’якшити удар, коли ми під час посадки вдаримося об щось. Не знаю, це я сама придумала…

Ну, під усім цим є ще шар свинцю. Він якось особливо електрично оброблений, щоб пропускати менше космічного випромінювання. Микола Петрович говорив мені, що він довго заперечував проти свинцю, адже це дуже збільшило вагу корабля. Проте нічого не можна було зробити, і він зрештою погодився, бо космічне проміння може виявитися в просторі небезпечним ворогом.

Така зовнішня оболонка астроплана. На відстані біля півметра від неї іде внутрішня стінка корабля — друга оболонка. Ці дві оболонки з’єднані міцними переборками: так роблять на морських кораблях і підводних човнах, щоб було міцніше. І виходить, ніби два кораблі встромлені один в другий. Це також важливо на випадок аварії. Тільки уявити собі, що могло статися, коли б на астроплані не було внутрішньої оболонки, зробленої, до речі, також з міцного й твердого супертитану!.. Метеорит пробив би тоді обидві стінки корабля, з каюти одразу ж таки вийшло б усе повітря, і ми задихнулися б, навіть не встигнувши одягти наші скафандри. Страшно і подумати про таке! Тепер у світовому просторі летів би мертвий, освітлений зсередини астроплан, а в ньому, за пробитими стінами, лежали б замерзлі трупи мандрівників… Фу, навіть думати про таке не хочу!

За внутрішньою супертитановою стінкою починаються наші володіння. Між іншим, дві каюти — загальна і навігаторська рубка — займають на астроплані найменше місця. Потім я поясню, чому це так. Обидві каюти розміщені в носовій частині зверху (я вживаю цей неточний вислів “зверху” тільки за звичкою). їх з’єднують широкі двері, які можна герметично зачиняти. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз (знову неточний вислів!), до приміщення, де зберігаються запаси їжі, води, стисненого повітря і таке інше. Ці складські приміщення куди більші від обох кают. А ще далі, до центра корабля, — запаси вибухового атомного матеріалу. Він служить для роботи реактивних двигунів, він-таки може стати нам у пригоді під час шукань ультразолота на Венері. Поблизу зберігаються інструменти і запасні прилади. Поруч — кладова непорушного харчового запасу.

Ще далі, в нижній частині корабля, розміщено машинний відділ. Там стоять машини, які перероблюють зіпсоване повітря. Вони забирають з нього вуглекислоту і шкідливі гази, які виділяє людина під час дихання, і збагачують повітря свіжим киснем. До речі, це надзвичайні прилади, вперше застосовані на нашому астроплані! Особливо вражаючим є те, що вони дозволили нам взяти з собою неймовірно мало води. Я спочатку навіть не повірила, що таке може бути.

Тільки уявити собі: людині треба на добу близько двох з половиною кілограмів води! Скільки ж це треба було б узяти в подорож води на три чоловіки на сто сорок шість днів, не кажучи вже про зворотний шлях і про непорушний аварійний запас! Та цілі цистерни! А в наших баках — тільки аварійні запаси: нам вода не потрібна! Як так? А отак! Та наші апарати, виявляється, можуть ще й самі здобувати воду… ну, не самі, але начебто самі. Це страшенно цікаво і дуже дотепно.

Особливі прилади, конденсатори, виловлюють з повітря ту вологу, яка випаровується нашими тілами під час дихання чи крізь пори тіла. Потім ця волога насичується повітрям, до неї додаються деякі необхідні організмові солі — і виходить чудова смачна вода. її кількості цілком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим Сергійович, “задовольнити добову потребу людини у воді”. Кожному з нас треба на добу, приміром, два з половиною літри води, як я вже сказала; а конденсатори могли б дати навіть більше — чи не три літри на добу.

І тут немає ніякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно здивувалася і вирішила, що не розчула, коли Ван пояснював мені це. Я, вагаючись, спитала його: