Вона змовкла, ніби збираючись з силою. Вільною рукою вона торкнулася садна на лобі, зморщилася від болю і непевно знизала плечима, немовби намагаючись звільнитися від якоїсь ваги. Обличчя її зблідло ще більше, вона безпорадно прикрила очі і похитнулась. Ван Лун підхопив її своєю міцною рукою.

— Що таке?

— Мабуть, дуже розхвилювалася, — сказав Сокіл, співчутливо поглядаючи на біле, мов крейда, обличчя дівчини.

— Ні… це не тому, — відповіла вона, ледве вимовляючи слова. — Просто… мене дуже сильно кидало… і стискало там… у скафандрі… і я ослабла… мабуть, уся в синцях… мені дуже соромно, що я не витримала як слід… і ось зараз…

Голова її впала на груди, вона змовкла, важко дихаючи.

— Вадиме, скоріше дайте їй вина! — стурбовано сказав Микола Петрович. — Друзі мої, дівчина перенесла прискорення і величезне перевантаження без будь-яких полегшуючих пристроїв. Ви тільки подумайте, ви були в пружних гамаках, я в м’якому кріслі, а вона — в жорсткому скафандрі, у цій темній ніші… Страшно подумати, що їй довелося зазнати! — Він згадав про свій стан в той час, коли астроплан шалено прискорював рух, спочатку на злітній рейковій доріжці, а потім під впливом своїх потужних ракетних двигунів.

Вадим Сокіл вже подавав дівчині чашку з вином і трубочку. Вона відпила трохи. На її щоках з’явився слабкий рум’янець. Вона зніяковіло глянула на Ван Луна, потім на Риндіна і сказала все ще кволим голосом:

— Я, звичайно, дуже винна перед вами, Миколо Петровичу, але я не могла інакше…

— Зовсім добра знайома! Прямо по імені і по батькові звертається! — підхопив Ван Лун. — Але справді, чого вам тут треба? Що ви тут хочете робити, в нашому астроплані?

— Летіти на Венеру, допомагати вам і повернутися з вами назад на Землю, — незворушно відповіла дівчина.

Риндін знизав плечима.

— Цілком зрозуміло, що летіти. Адже ж не викинемо ми вас тепер дійсно за борт корабля. Проте…

— От і я сподіваюсь, що не викинете, — вже лукаво підтвердила вона.

Риндін, вагаючись, розвів руками.

— Послухайте, мила дівчино… здається, Галя? Це прекрасно, що у вас стільки мужності і сміливості. Проте невже ви справді не розумієте, що ви наробили? Ви перевантажили астроплан — і це вже відбилося на нашому курсі. На щастя, пости керування на Землі помітили це і своєчасно виправили курс. Через це ми тепер маємо перевитрату палива. Але далі: чи подумали ви про ті труднощі й небезпеки, які чекають нас? Чи уявляєте ви собі, як може відбитися і в подальшому на спільній долі експедиції ваша несподівана поява тут? Адже професор Ван Лун по суті має цілковиту рацію!

— Гадаю, так, — підтвердив той.

— Наш корабель розрахований тільки на трьох пасажирів, на трьох розраховані і всі наші запаси. Чим, наприклад, нам годувати вас, а?

— Я, Миколо Петровичу, звикла їсти дуже мало. Весь останній місяць я привчала себе до цього. Мені вистачить найменшої крихітки, — переконливо відповіла Галина Рижко.

Риндін не зміг стримати посмішки: доводилося визнати, що йому починало щось подобатися в цій дівчині, яка вперто трималася свого і на все знаходила відповідь, бодай і наївну. Чого, наприклад, варта ця простодушна, майже дитяча відповідь: “Я звикла їсти дуже мало”!

— Ну, про це потім, — сказав він по можливості суворо. — Хто ви, скільки вам років?

— Мене зовуть Галиною Рижко. Мені дев’ятнадцять років. Студентка другого курсу політехнічного інституту. Комсомолка.

— І все ж таки наважилися на такий недисциплінований вчинок — потай забратися в астроплан? Поставити під загрозу успіх нашої експедиції? — з докором вимовив Риндін.

Галина Рижко збентежилась — чи не в перший раз:

— Миколо Петровичу, я розумію, з цього погляду я зробила негідний вчинок. І, мабуть, дістану покарання… коли повернуся на Землю. Адже ж тут комсомольської організації немає.

— Мда… — погодився Риндін, погладжуючи свою сиву борідку і скоса поглядаючи на супутників. Ні, вона навіть кмітлива й дотепна, ця дівчинка!

— Але в мене справді не було іншого виходу, — продовжувала Галина. — Адже я твердо вирішила, що мушу летіти! Я писала вам, просила взяти мене з собою, доводила, що підготувалася і стану вам у пригоді.

— Писали мені?

— Так, писала, і не один раз. І завжди одержувала відмову. Правда, не від вас особисто, а від вашого секретаря. Ну чого можна чекати від бездушного секретаря? Бюрократ, і все тут!

— Це чому ж, дозвольте спитати? — насторожено промовив Риндін, згадавши свого старанного і нібито дуже чутливого секретаря. — Я, знаєте, щось не помічав.

— Так то ви, а то я, — переконано відповіла Галя. — Як же не бюрократ, коли на всі листи, навіть найдоказовіші, завжди відповідає одне й те ж саме: “Задовольнити ваше прохання неможливо”. Твердить одне й те ж, наче зазубрив. І не звертає ніякої уваги на докази. Типовий бюрократ!

— Та-ак, — розуміюче кивнув головою Риндін. — І його відповіді вас не переконали?

— Звичайно, ні! Правда, спочатку я розгубилася…

— Такого не може бути! — переконано перервав її Ван Лун.

— Чому? Звичайно, розгубилась, — простодушно подивилася на нього Галя. — Все ж таки відповідь від імені академіка Риндіна. А потім я подумала: адже це відповідає не сам академік Риндін, в нього, мабуть, немає навіть часу прочитати мої листи, він такий зайнятий! А от, коли б він прочитав, було б інакше. І тоді я вирішила сама все розрахувати, перевірити.

— І що ж?

— І виявилося, що секретар — бюрократ. Мене можна було взяти. І я остаточно вирішила, що полечу з вами на Венеру і назад.

— Ні, ви чуєте? — сплеснув руками Риндін. — Навіть і назад! Ну, далі?

— І в мене не було іншого засобу, крім того, щоб потай пробратися на корабель. Це було дуже трудно, знаєте.

— Ще б пак! — підтвердив Риндін. — Лишається тільки дивуватися, як можна було це зробити при такій охороні.

Галина посміхнулась — задерикувато й весело:

— Ну, якщо хочеш, то перехитрити завжди можна. Особливо — дівчині. Треба дуже захотіти. Мені допоміг мій комбінезон механіка. От я і пробралась. Залізла в скафандр. А товариш Ван Лун знайшов мене… на щастя, вже тепер, коли корабель летить.

Риндін багатозначно переглянувся з товаришами. Становище й справді було своєрідне: адже дійсно, ні в космічний простір дівчину не викинеш, ні на Землю звідси не повернеш.

Галя Рижко тим часом задумливо крутила в руках ґудзик від комбінезона, який вона одержала від Ван Луна. Підвівши голову, вона помітила погляд Риндіна і цілком спокійно пояснила:

— Це коли я лізла в скафандр, так, правда, дуже поспішала, щоб встигнути. Боялася, що ви повернетесь. Зачепилася рукавом і відірвала ґудзик. Він відскочив і покотився. А мені вже ніколи було вилазити за ним. Ну, нічого, я пришию.

Дівчина розмовляла так невимушено, наче й справді вона не вчинила нічого особливого. Ну, їхала, скажімо, в тролейбусі зайцем. Контролер виявив, примусив купити квиток, і все тут. Можна їхати далі, діло закінчено, слід подумати і про те, щоб пришити ґудзик, який відірвався під час посадки, добро — він знайшовся. Саме так подумав Сокіл. Він скоса поглянув на дівчину:

— Слухайте, Галю, ви, очевидно, не розумієте все ж таки, що ви накоїли. Адже я вам не раз пояснював всю неможливість, всю безглуздість вашого наполегливого прагнення вирушити з нашою експедицією…

— І зовсім не так! — палко вигукнула вона. — Ви, звичайно, заперечували. А пам’ятаєте, як ви сказали, що самі особисто були б раді, коли б я полетіла з вами? Пам’ятаєте? Ні, скажіть, ви пам’ятаєте?

Сокіл безпорадно розвів руками. Ніяково відповів:

— Проте я говорив все це зовсім в іншому плані… так сказати, в особистому.

— А особисте завжди невіддільне від загального і навпаки, — тріумфуюче заявила Галя. — І я тоді ж таки зрозуміла, що коли б не офіціальна заборона взяти ще кого-небудь, то й ви б погодилися… може статися, навіть скоріше від інших, — додала вона, потупивши очі і ледве помітно всміхаючись.

— Прямо дивно! — тепер уже цілком щиро обурився Ван Лун. — Ви вважаєте, все діло в офіціальній забороні? Отак: заборонено, і все? А дозволю собі спитати, — продукти? Ваша, пробачте, вага? І де користь від вас, вибачте, в чому?