— Безумовно! — весело підхопив космонавт під схвальний гомін залу. — Я згоден, що це фантастика, як і все, що ще не відкрите наукою! Але всяка логічна фантастика здійснюється. Я впевнений, що стане дійсністю і ця. Ми зустрінемо своїх далеких братів по розуму в сонячній системі, а не десь у інших зоряних світах. І не лише на Марсі, а й на Венері, а, може, навіть і на Юпітері чи Сатурні!..

— Додайте, — глузливо підхопив оратор, — на Меркурії, Плутоні, Місяці та на астероїдах, серед повної пустоти!

— А що ж! — погодився Василь. — Може й серед пустоти! До речі, великий Ціолковський гаряче вірив, що життя розквітне скрізь, де є матерія і рух. А на Місяці чи на інших планетах є речовина, є проміння Сонця, значить, є і рух, розвиток. Цей розвиток обов’язково приведе до ускладнень, до створення якогось виду життя!..

Діти слухали палку дискусію, їх оченята аж блищали від захоплення, хоч вони дечого й не розуміли. Юрій Сергійович схилився до них, запитав:

— Ну як?

— Цілий місяць би слухав, — видихнув Андрійко.

— А хто вам більше подобається? Той, хто заперечує життя, чи Василь? — хитро запитав учений.

— Василь, — дружно відповіли діти.

Юрій Сергійович нічого не відповів, лише його очі якось потепліли, спалахнули вологим блиском.

Дискусія тривала ще дуже довго. Виступали вчені, інженери, спеціалісти по ракетах. Багато з них не вірили у зустріч із розумними істотами на планеті Марс, вони вишукували будь-який привід чи факт, щоб посіяти сумнів у такій зустрічі, але прихильники Василя були гарячі, нестримні, впевнені у своєму переконанні, і їхня думка панувала в атмосфері суперечки.

О десятій годині Юрій Сергійович провів друзів до воріт космодрому, тепло попрощався.

Діти йшли лісом, поміж березами, мовчки — занадто багато вражень ринуло сьогодні в їх свідомість. Вже біля околиці села Андрійко зупинився, сказав:

— Борю, Надійко… у мене є план…

— Який план? — озвалася Надійка.

— Страшний. Тільки ви нікому нічичирк. Завтра збираймося туди, до березового лісу, і все обсудимо…

Вихор на голові Андрійка переможно стримів угору, сині очі схвильовано поблискували. Надійка і Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне… Так воно і сталося.

Вони отетеріло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотів:

— Самі чули — готується політ на Марс…

— Чули…

— Вперше в історії… справжня ракета!

— Ну то й що? — не второпав Боря.

— От і дурний. Невже не додумав? У всіх книжках написано, що з дорослими летять діти, пробравшись, “зайцем” у ракету. А потім стають у пригоді…

— Ой, а це ти здорово придумав! — вигукнула Надійка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носі. Андрійко цикнув на неї.

— Тихо! А то хтось почує!

— Я не розумію, — озвався Боря.

— Потім зрозумієш. Слухай, що кажу. Значить, так… Ракета летить завтра вночі. Нам треба пробратися в неї, щоб ніхто не помітив.

— Еге, — злякано озвався Боря. — Перша ракета полетить без людей. На ній будуть лише автомати…

— То це й краще! — зверхньо відповів Андрійко. — Будем повними господарями.

— А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крім залізяччя, нічого не буде!

— Сам ти залізяччя! — розсердився вожак. — Жеретія! Для науки можна й поголодувати. А, крім того, ми захопимо з собою харчів…

— Де?

— Як де? Вдома!

— Це буде… нібито… крадіжка…

— Ех, ти! Просто секретна операція. Я візьму хлібину, огірків, копчене стегно… Мати потім зрозуміє.

— І я дещо візьму, — пообіцяла Надійка.

— Ну, от і добре.

— А як же школа? — непевно промовив Боря. — Ми можемо запізнитися до початку навчання…

Андрійко зневажливо махнув рукою.

— Героїв не судять. Повернемось, і всі будуть заздрити нам. А потім підемо у школу пілотів… Як Гагарін!

— А якщо… не вернемось? — ледве чутно прошепотіла Надійна.

Боря теж замислився, широко розплющивши сірі очі, ніби вдивлявся в уявні картини майбутньої мандрівки.

Андрійко подумав, поглянув на товаришів, зітхнув. Потім розвів руками.

— Що ж поробиш… якщо не вернемось, то будемо жертвами…

— Якими жертвами? — спитав Боря.

— Жертвами науки.

— А-а-а…

Таке пояснення хоч і не задовольнило Борю, але він уже не суперечив Андрійкові. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчі товариша, переконливо заявив:

— Можеш не боятися. Наші ракети досконалі Отже, до Марса ми долетимо. А коли що — то на Марсі є життя. Знайдемо там людей…

— А якщо ми їх не знайдемо?.. — перебив Боря.

— Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть наші..

— А їсти будемо мохи і що під руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим… Ну як — згода?

— Згода! — аж підскочила Надійка. — Та я на край світу полечу!

— Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?

— Полечу, — якось хрипко відповів Боря.

— Злякався, — зневажливо протягнув Андрійко. — Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!

— І нічого я не боюся… Мені тільки мами жаль… Буде переживать…

— Можна повідомити запискою, — запропонувала дівчинка.

— Ніяких записок, — одрізав Андрійко. — Отже, домовились… Завтра ввечері — тут… Потім проберемося до паркану, переліземо — і до ракети… Я з собою візьму Топа. Він на Марсі стане в пригоді — розумнющий собака. І ще одне… Одягатися — якнайтепліше. На Марсі — холод страшенний. Чули ж на лекції?

Ніч була темна, беззоряна. На обрії спалахували зірниці, у повітрі пахло свіжістю. Дихати було легко-легко.

Андрійко, вибравшись із хати через вікно, підбіг до будки і покликав Топа. Собака — величезний, кудлатий дворняга — виповз із діри, улесливо закрутив хвостом.

— Пішли, брат. Полетимо на Марс.

Топ із готовністю побіг за хлопцем. За селом, біля одинокої груші, до них приєднався Боря. А біля березового ліска з канави виринула Надійка.

— Вже півгодини жду, — докірливо сказала вона. — Де ваші продукти?

— Ось, — похвалився Андрійко. — В мішку. Днів на десять вистачить… І кісток Топові захопив…

— А в мене… Два кільця ковбаси, дві четвертини сала і паляниця. Ось термос із водою…

— Ой, яка ти розумна, Надійно! — похвалив вожак. — А ми й не подумали про воду.

— Ото ж бо, — задоволено озвалася дівчинка. — Далеко б ми без води залетіли…

— Ну, пора, — скомандував Андрійко. — Топ, тихо…

Діти дружно побігли в напрямі космодрому. Поміж березами засяяли вогні будівель. На верхівках ракет горіли червоні лампочки.

Незабаром перед ними виріс паркан. Де-не-де горіли ліхтарі, в далині маячіла постать вартового. Андрійко вибрав найтемніше місце, повів друзів туди, прошепотів:

— Лягайте…

Нечутно підповзли до загороди. Пес, піддаючись загальному настрою, теж припав до землі. Андрійко хутко вирив під парканом ямку, просунув собаку на той бік паркану

— Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, — тихенько прошепотів він.

Після цього Андрійко хвацько перескочив через паркан і впав на м’яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надійка. Топ радісно застрибав навколо дітей, лижучи коленого в обличчя.

Пригнувшись, мандрівники побігли до темних масивів посеред космодрому. То були вишки і ракети. З того боку, де горіли вогні, долинали голоси, гули якісь машини. Андрійко зробив знак рукою і ліг на бетоновані плити. Надійка і Боря наслідували його приклад. Усі дружно поповзли до темного громаддя космічного корабля.

Він виблискував матовими боками у тьмяному світлі далеких ліхтарів. Зліва нагору йшли металеві східці. Андрійко прошепотів:

— Сюди…

Діти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче біг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.

Східці в’юнилися все вище і вище — десь під саме небо. У Борі аж дух захопило. Серце колотилося, очі заливав піт.