— Нізащо в світі!

— А це ми ще побачимо! Солдати полковника Армаса, — сподіваюсь, ви знаєте, що цей авантюрист чхав на всі закони й заборони! — вже оточили гору і будуть тут за годину. Я гарантую вам повну безпеку і казкову винагороду. Треба тільки підписати попередню угоду. В противному разі… О, хлопчики полковника Армаса вміють переконувати впертих!

— Ні, Селбі, ви не одержите нічого!

— Геть від пульту!.. Геть, бо стрілятиму!

Постріли. І хрипкий голос професора:

— Ні… ні… Не одержите!

І — тиша. Більше на кристалі записів не було.

Так ось чому “Ластівка” стартувала так несподівано! В останню мить свого життя професор послав її в космос, рятуючи і корабель, і нас.

Кілька хвилин ми з Мартом стояли мовчки, схиливши голови.

Потім я вимкнув диктограф.

День сімсот восьмий.

Я прокинувся рано. Поглянув із своєї койки вниз. Мартін спав на спині, широко розкинувши руки. Джек, який уже з тиждень живе в “чоловічій” каюті, солодко позіхав і тер кулачками очі. Раптом він підвів голову і запитав:

— Тату Роб, що таке гроші?

— А навіщо тобі це знати? — здивувався я.

— В усіх книгах і мультиках тільки й мови: “гроші… гроші… гроші”. А я не знаю, що це таке.

— Гроші, це… — А справді, що таке гроші? Я ніколи не замислювався над цим питанням. — Знаєш, Джек, я поясню тобі пізніше.

— Сьогодні пізніше?

— Ні, за кілька днів. Мені самому треба розібратися, що це таке.

— Гроші — це така штука, якої завжди не вистачає, — сонним голосом сказав Мартін. — Скільки я пам’ятаю, у нас в домі їх ніколи не було. Мама завжди казала: “Знову немає грошей”. Або: “Зачекай, зараз немає грошей”.

— А чому в нас немає грошей? — допитувався Джек.

— Нам вони не потрібні, — відповів я.

— Чому?

— Джек, я сказав: поясню пізніше.

День сімсот двадцять другий.

Ось уже тижнів зо два я шукаю відповідь на запитання Джека, — сиджу в бібліотеці до глупої ночі.

Починаю розуміти не тільки, що таке гроші, але й що таке “експлуатація”, “криза”, “демпінг”, “безробіття”… Раніше я думав, що, коли людина не може знайти роботу, це просто не щастить. Тепер знаю, що все на світі скоряється політико-економічним законам. Мабуть, тепер я вже зможу відповісти на питання Дже-ка… коли він підросте.

Напевне, я зробив помилку, виключивши з навчальної програми історію.

День вісімсот шістдесятий.

Святкували день народження Сабіни. Ми з Мартом з допомогою кібер-кухаря зробили шоколадний торт з ананасною начинкою; я вручив Сабіні власноручно (і досить непогано!) змайстровану ляльку, Мартін — сплетений з кольорових дротинок бич (вони все ще влаштовують “циркові вистави” і, треба визнати, досягли високої майстерності!), Джек — акварельний малюнок. А Марія подарувала їй сукенку — білу, грайливу, пишну, з такими собі гармошечками: звуться чи то пліссе, чи то гофре — не пам’ятаю. Сабіпа страшенно зраділа і стрибала до стелі (що, треба сказати одверто, в наших умовах не важко). Ми їли торт, пили вишневий сік і казали, що це — вино. (Діти навіть не уявляють, що це таке, та й я забув смак алкоголю і тютюну, бо їх на складах “Ластівки” немає).

День дев’ятсот дванадцятий.

Я придумав справу для Марії. Власне, “придумав” — не те слово. Придумати можна таку справу, яка потрібна, аби людина не нудьгувала. “Я знайшов?” Теж не воно. А втім, хіба важливо, як назвати?.. Одне слово, я доручив їй нагляд за нашим “насінницьким фондом” і склав їй навчальну програму з агрономічним ухилом.

Гадаю, що роблю правильно. Мені вже пізно вивчати щось принципово нове, — з мене цілком досить буде обов’язків головного механіка. Мартін — природжений фізик-астронавт, природознавство його не цікавить. А з Марії вийде прекрасний біолог і агроном — адже більшу частину свого життя на Землі вона прожила в лісі, їй близький світ тварин і рослин. Сабіну ж треба заохотити до медицини, нам буде дуже потрібний лікар. Про Джека говорити ще зарано, а втім, почну схиляти його до хімії.

Перечитав написане і здивувався: вперше в моєму щоденнику з’явилися цілком оптимістичні плани на майбутнє.

День дев’ятсот вісімдесят перший.

Мартін давно випередив мене в усіх галузях. Хлопець просто-таки талановитий! Він вільно володіє вищою математикою і розв’язує астронавігаційні задачі, а я ще й досі морочуся з інтегралами. Коли б Март мав змогу вчитися по-справжньому, у справжніх, досвідчених учителів, з нього вийшов би великий учений.

Щиро кажучи, останнім часом я охолов до математики і цікавлюсь, головним чином, соціальними науками. Як шкода, що на Землі я не був знайомий з комуністами — логіка і обгрунтованість їхніх тверджень мене вражає!

Написав це, та й подумав: а чи на Землі знайшовся б у мене час, щоб прочитати всі ці книги? Та й чи зацікавився б я ними?

День тисяча тридцять другий.

Цей день я запам’ятаю на все життя, день народження Марії!

На святковий обід вона прийшла не в своєму звичайному комбінезоні, а в чудесній рожевій сукні. І тут я вперше помітив, що це вже не дівчисько, а цілком доросла, дуже вродлива дівчина.

Всі були приголомшені. Навіть Март, який завжди ставився до неї так, ніби вона була хлопчиськом, раптом став незвично шанобливим. Сабіна нестримно раділа з успіху своєї старшої подруги. А Джек дивився на неї широко розкритими очима, ще не розуміючи, в чому суть такого дивного перетворення.

Чорне, аж смоляне, волосся Марії було вигадливо зачісане, очі радісно блищали, рожеві уста посміхалися, показуючи разок бездоганних зубів… Красуня!

Я спіймав себе на тому, що поглядаю на неї, як на зовсім незнайому дівчину, яку побачив уперше.

День тисяча сороковий.

З думки не йде Марія. Я почав цікавитися, що вона робить, як відпочиває. Тобто я цікавився й раніше, але зараз почав приділяти їй особливу увагу.

Виявляється, вони вдвох з Сабіною захоплюються домашнім господарством — наполегливо вивчають кулінарні секрети, штудіюють підручник модельєра-закрійника. Жінки лишаються жінками! Але з таким же захопленням вони вивчають і біологію. Мені приємно відзначити, що Марія набагато наполегливіша в навчанні, аніж Сабіна. А втім, та ще мала.

День тисяча сорок четвертий.

Я читав “Капітал” Маркса і так заглибився, що не почув, як до бібліотеки зайшла Марія.

— Тату Роб, — сказала вона. — Можна, я потурбую вас на часинку?

— Так, звичайно.

— Тату Роб, я вас образила чимось?

— Що за дивне питання? — обурився я.

— А чому ви мене уникаєте?.. Чому розмовляєте зі мною так сухо й неохоче?.. Мені дуже боляче!

Я рвучко повернувся до неї. її широко розплющені очі були скорботні і… і… Ні, я не знаю, що в них ще було, але я дивився в них, забувши про все на світі. Я хотів їй сказати, що вона вже — не та, що була раніше; що “гидке каченя” з Андерсенової казки перетворилося на сліпучо-красивого лебедя… Однак я не сказав цього, а насупив брови:

— Не вигадуй дурниць!.. Я тебе люблю, як і раніше… — і таки не стримався, додав: — Навіть ще дужче!

О, вона зрозуміла! Зрозуміла все, бо її обличчя враз прояснилося.

Я щасливий, як ніколи в житті!

День тисяча дев’яносто п’ятий.

Відсвяткували Новий рік.

День тисяча чотириста двадцятий.

Майже рік не зазирав до щоденника.

Не було часу, хоч життя наше тече спокійно, без пригод.

Мартін повністю освоїв курс астронавігації ї спробував скласти програму для кібер-штурмана. Коли він вклав її в аналітичний пристрій установки, машина промовила голосом професора:

— Програма складена без помилок, проте не може бути прийнята до викопанпя, бо не відповідає реальним зовнішнім умовам.