— Все надзвичайно просто, — сказав професор Кувиркот після третьої чарки коньяку. — Душевний стан людини є функція природних умов, в яких вона перебуває. Змінюйте колір неба над її головою від лазурового до свинцево-сірого, і ви одержите цілу гаму настроїв — від задерикуватого до безнадійно похмурого. Насичуйте повітря замість аромату троянд сірководнем, і ви відіб’єте у закоханих будь-яке бажання милуватися місяцем в алеях Сентрал-парку. Соснові ліси настроюють нас на трохи урочистий лад, метушливі вулиці великого міста стимулюють злобу і дратливість, а пейзажі південних морів схиляють до лінощів і філософського погляду на життя.

Ще Піфагор розумів, що душевним станом людини можна керувати. Він намагався робити це за допомогою музики: особливі мелодії від гніву, особливі — від заздрощів, особливі — від поганого настрою. Я не ідеаліст, Браун. Мої засоби грубіші, але й надійніші. Хімічний склад повітря, електромагнітні поля, видимі й невидимі випромінювання, температура, тиск — ось той смичок, яким я видобуватиму будь-які звуки із струн людської душі.

— Ваша ідея, професоре, справді дивовижна, — обережно відставив свою чарку Браун, — але мені здається, що ви ігноруєте…

— …особливості індивідуума? Будьте спокійні, адже вони визначають тип функціональної залежності, не більше. Чесному флегматику, закоханому в Гете, потрібен один комплекс природних умов, а злодійкуватому сангвініку, який не має уяви про Фауста, — інший, та обидва вони ридма ридатимуть або заливатимуться щасливим сміхом, якщо я, професор Кувиркот, цього захочу. Я можу перевернути всі уявлення про добро і зло, зробити Каїна жертвою, а Авеля вбивцею. Нема підлоти й благородства, боягузтва і героїзму, людиноненависництва й любові до людей, — існують лише функції, що залежать від природних аргументів, які, в свою чергу, підвладні мені.

Я бачу, Браун, ви злякані. Мені теж іноді стає страшно. Я думаю над тим, що буде, коли мій винахід вийде за межі цієї квартири…. Ви щось намагаєтесь пригадати? Чи не номер відеофона психіатричної лікарні? Будь ласка, Терпсихора-16, але вам не доведеться туди дзвонити. Я включив свій “стимулятор емоцій”, і ваш страх зараз щезне, недовіра — теж, ви будете слухати мене, як старанний студент, боячись пропустити хоч слово.

Ось так, добре. Будьте ласкаві, подайте мені лимон.

Отже, дорогий Браун, у стінах і меблях цієї квартири сховано численні прилади— датчики. Автор поганенької популярної статті назвав би їх очима й вухами “стимулятора емоцій”. Варто гостю переступити поріг — “як поживаєте, професоре?”, вдих, “я радий вас бачити, професоре”, видих, — і розпізнавальному пристрою системи вже відомо тип його функціональної залежності. Потім я підходжу до рояля — він одночасно є пультом управління — і натискаю певні клавіші, задаючи цим номер емоції та її інтенсивність. Чорний клавіш — одиниця, білий клавіш — нуль; система одержує завдання безпосередньо у двійковій формі. Решта — справа виконуючого пристрою. Він створює в кімнаті комплекс потрібних умов, і ось уже переді мною не Айк, не Боб, не Джордж, не Гаррі, а людина, душу якої я замовив!

Однак час не жде. Прочитайте, будь ласка, цього листа.

Браун спіймав себе на тому, що слухав професора з відкритим ротом, і, червоніючи, взяв до рук розпечатаний конверт: “Кувиркот, якщо ви не хочете великих неприємностей, приготуйте гроші. Я прийду до вас у суботу о 20.00”.

— Що це означає, професоре?

— Якийсь черговий шантажист. Але сьогодні я йому навіть радий. Нас чекає забавна мелодрама: негідник переживає гострий приступ порядності й великодушності наприкінці. Ви чуєте дзвінок, Браун? Сидіть, робот відкриє сам.

До кімнати, тримаючи руку в кишені, увійшов миршавий суб’єкт із довгою шиєю і бігаючим поглядом.

— Ви одержали мого листа? — запитав він не вітаючись.

— Авжеж, любий, сідайте, — відповів професор.

— А це що за тип?

— Це мій новий асистент містер Браун, ви його можете не соромитись.

Гість сів, не виймаючи руки з кишені.

— Так от, Кувиркот, я з Особливої служби. У мене є факти, які вам можуть дуже нашкодити. Мій обов’язок — передати їх начальству, але я вважаю за краще владнати справу з вами по-джентльменськи.

— Ви правильно вважаєте, сер, — сказав професор. — Я готовий купити ці факти. Але… чи не можна ознайомитися з товаром, який ви пропонуєте?

— Можна. Пані Крабб, власниця рибного магазину, повідомила, що ви постійно купуєте в неї ікру. Як по-вашому, скільки коштує цей цікавий факт?

— Ну, в усякому разі не дорожче, ніж банка з-під ікри.

— Ви жартівник, Кувиркот! Цей факт обійдеться вам у сто монет. Адже ікра, візьміть до уваги, завжди одного й того ж кольору — червоного. Помічено також, — продовжує гість, — що, переходячи вулиці, ви обов’язково оглядаєтесь наліво. І лише потім направо. Вам зрозуміло політичне значення цієї про-це-дури?

Крім того, за даними Національної асоціації колекціонерів, вами зібрана унікальна колекція самоварів! Їхніх самоварів, до речі.

— Так-ак, — замріяно промовив професор, — товар хороший, загорніть. Але ви, бідолахо, не знаєте й половини фактів, за які мене можна притягти до відповідальності. Вони вважають, що Земля кругла, і я, уявіть собі, теж. Вони вважають, що сонце підіймається на сході, і я, з вашого дозволу, певен у цьому. Вони вважають, що людина І походить від мавпи, і в мене немає з цього приводу ніяких ілюзій, особливо зараз. А тепер забирайте свої шістсот монет — я правильно зрозумів вашу таксу? — і можете йти.

Професор кинув на стіл гроші, потім круто повернувся до рояля і взяв кілька бурхливих акордів. Гість згріб гроші лівою рукою і нерішуче позадкував до виходу. Відчувалося, що він болісно про щось думає. Ось він зник за дверима, Браун зірвався на ноги.

— Спокійно, Браун, — зупинив його професор. — Я гарантую вам великодушний порив цієї сволоти!

І справді, гість знову з’явився на порозі. Обличчя його зберігало сліди важкої внутрішньої боротьби, на лобі виступив піт.

— Кувиркот, — сказав він, — помічено: шоранку ви встаєте з лівої ноги. З будь-кого іншого я взяв би ще сто монет, але ви гарний хлопець, давайте половину!

Хто він був — великий учений чи дрібний шахрай, обранець долі чи найнещасніша в світі істота? Де кінчались його тверезі, хоч і надто оригінальні, умовиводи і де починалося гарячкове маячіння? Звідки він з’явився і куди зник отой миршавий чоловічок, який так пихато заявив, що він — найстаріший мешканець Землі і проживе найдовше за всіх?

Я запитую про це недарма. Навіть коли я став жертвою містифікації, навіть коли то був спритний пройда, якому тільки й треба було, що попоїсти на мій кошт, я все одно вдячний йому за те, що він привернув мою увагу до однієї з найцікавіших проблем науки. І хай ота пекуча рідина, якою він пригостив мене три з половиною роки тому, зовсім не “еліксир безсмертя”, а, можливо, якийсь невідомий наркотик, — дія того препарату була справді надзвичайна, і шкода, якщо його не дослідять вчені. Словом, розповідаючи цю історію, я плекаю надію на ще одну зустріч з “Мафусаїловим нащадком”, як назвав себе мій випадковий знайомий, приховавши своє справжнє ім’я.

Ми познайомились у дуже прозаїчній обстановці, яка, здавалося, абсолютно виключала всяку можливість надзвичайного. Моя несподівана доля якось занесла мене в невідоме селище, розташоване на автостраді Харків-Київ. Я розрахував бути там кілька днів, але впорався за кілька годин і, не знаючи, куди себе подіти, знемагав від нудьги на автобусній станції, чекаючи на київський експрес. Саме там, у буфеті, допиваючи другий кухоль несмачного теплого пива, я й перехопив голодний погляд підстаркуватого чоловіка в благенькому вбранні.