— Живий! Он там, у кутку відсіку, сухий поміст. Віднесемо його туди. Обережніше. Тепер йому
треба щось підкласти під голову.
Берданов підібрав мішки-плівки, з яких вони недавно визволились, труснув ними і влаштував
для Никодимова щось на зразок м’якої постелі. Потім розірвав сорочку на довгі стьожки, і
саморобним бинтом перев’язав рану. Никодимов застогнав.
— На жаль, ми нічим більше не можемо допомогти йому…
Обидва сіли край помосту, намагаючись не турбувати Никодимова. Відсік ракетоплана здавався
замкнутим металевим склепом, з якого не було виходу. Берданов подивився на Полякова. Поляков тихо
сказав:
— А вихід же звідси мусить бути. Відсіки ракетоплана напевно ж сполучені між собою. Просто
треба пошукати як слід. Як ви гадаєте?
— Гадаю, що так. Мене хвилює інше: що робити з Никодимовим? Подивіться на нього. Він усе ще
непритомний.
Никодимов знову застогнав. Він дихав широко розкритим, пересохлим ротом.
— Води б йому зараз, — відповів Поляков, — але де її взяти? Марсіяни, можливо, взагалі не
п’ють води. Гаразд, — раптом наважився він, — ходімте оглянемо відсік. Не дуже хочеться знову
залазити в холодну воду, та що вдієш?..
Вони зійшли з помосту і стали старанно обмацувати стіни.
— Професоре! — покликав Берданов. — Ідіть сюди! Подивіться, що приносять акули-роботи.
Він тримав у руці плівку-мішечок. Всередині тріпотіла велика рибина. Скоро вони знайшли ще
декілька мішечків. У них були великі й дрібні рибини, краби, камінці, рачки, черепашки, медузи,
проби грунту, уламки палиць, скалки скла, шматки іржавого заліза — одне слово, все, що можна
знайти в морі і на його дні.
— По-моєму, акули-роботи збирають усе це для колекції.
— Ми теж експонати колекції, — невесело всміхнувся Берданов. — Можливо, це й на краще. Нас
також вивчатимуть, і ми зустрінемось з марсіянами. Значить, звідси має бути вихід!
Ніби у відповідь на його слова з віддаленого кутка відсіка почувся стогін Никодимова.
Обернувшись, вони помітили над помостом великий люк у сусідній яскраво освітлений відсік.
Пораненого Никодимова вже не було на помості. Люк закрився.
— Марсіяни вкрали його, доки ми з вами роздивлялись риб! — вигукнув Берданов. — Зараз вони
розглядають першу людину. Для них-то це навдивовижу. Мабуть, і не допетрають, що його поранено!
Вони кинулись до помосту і стали тарабанити в закритий люк кулаками. Глухий звук ударів тут
же завмирав, люк не відкривався.
— Треба берегти сили, — мовив Поляков, присідаючи на поміст. — Важко сказати, що з нами
буде далі.
Несподівано у відсіку спалахнуло яскраве світло. Здавалося, що освітилась одразу вся
стеля.
Обоє притулились до стіни, пильно стежачи за незвичайними змінами у відсіку. З води з дна
відсіку повільно підіймалась металева сітка. Ось вона перехнябилась, дрібно задрижала.
Мішечки-плівки з рибами, рачками і пробами грунту сповзли до помосту просто під ноги Берданову і
Полякову. З-під помосту висунулось кілька двопалих лап і дуже спритно, допомагаючи одна одній, за
хвилину вибрали з сітки всі до єдиного предмети. Короткі пожадливі лапи зникли під помостом так
само несподівано, як і з’явились.
Берданов стрепенувся. Він відчув, що двері люка в сусідній відсік, на які він спирався
спиною, повільно відчинялись. Він озирнувся. В щілину між люком і стіною пробивалось світло.
— Гляньте-но, — торкнув він за руку Полякова, показуючи на напівпрочинені двері.
Удвох вони навалились на люк. Він повільно беззвучно відкрився. Очманілі від радощів, вони
вскочили в сусідній відсік і спинились на порозі. Другий відсік був яскраво освітлений
рівномірним голубим світлом. Води у відсіку не було. Стіни були вкриті рівним шаром білої емалі.
Вздовж усього відсіку тяглись рядами, майже торкаючись одна одної, білі високі шафи, зачинені з
усіх боків. З правого боку кожної з них було видно невелике скляне вічко.
Поляков не стримався, підійшов до першої шафи і зазирнув крізь вічко всередину.
— Еге! Та це препараторна! Дивіться: механізми розчиняють спійманих риб.
Механічні лапи підхоплювали з бункера одну по одній знахідки акул-роботів і через певні
проміжки часу клали їх у велику білу кулю. З неї частина знахідок ішла по правому прозорому
трубопроводі, а частина — по лівому. Ось лапи вхопили великого краба з мішка-плівки і понесли
його в кулю. За кілька секунд краб, підхоплений струменем води, помчав правим трубопроводом до
сусідньої шафи.
— Очевидно, це автоматична куля-аналізатор, — висловив припущення Поляков. — Вона сортує
знахідки. Думаю, що тут використано систему електронної пам’яті. Вона порівнює знахідку з усім,
що було до неї. Непотрібне чи схоже відкидає, а нові екземпляри віддає в колекцію. Добре
придумано! А як чітко працює!
В сусідній шафі краба підхопили чергові двопалі руки і швидко помістили в невеликий ящик.
Минуло менше хвилини, і з ящика було вийнято акуратний кубик льоду, всередині якого був краб!
— Ого! Вони його живцем заморозили!
— Причому разом з тією водою, в якій його спіймали, — додав Поляков. — Тепер зрозуміло,
чому акули-роботи обтягують плівкою свою здобич. Це дозволяє марсіянам вивчати не лише саму
тварину, але й середовище, в якому вона жила.
— Така ж доля чекала й на нас… — здригнувся Берданов.
Зазирнувши до сусідньої шафи, професор Поляков був вражений:
— Оце так колекція!
На полицях шафи в суворому порядку були закріплені кубики льоду, всередині яких знаходились
заморожені тварини і риби. Тут були і темні краби, й прозорі креветки, і черепашки. Кілька полиць
займали кубики льоду з замороженими рибами. Крізь лід просвічували скумбрії, кефалі, морські
скати, ставриди, зеленухи, голка-риба, морські коники, хамса та інші мешканці Чорного моря. При
потребі ця шафа могла б умістити навіть і гігантську голубу акулу, якби вона водилася в Чорному
морі.
— Молодці марсіяни! — вигукнув професор Поляков. — Скоро вони знатимуть про Чорне море не
менше, ніж ми. В такому стані експонати можуть зберігатися сотні років. Поляков пройшов до
наступної шафи, зазирнув у вічко і тут же відсахнувся. В холодній глибині шафи на сліпучо-білому
столі лежало накрите напівпрозорим покривалом непорушне тіло Никодимова. його неприродно
випростані руки й відкинута назад голова були нерухомі, ніс загострився, щоки позападали.
Поляков і Берданов ледве встигли роздивитись його, як стіл з тілом здригнувся й повільно
опустився вниз, під підлогу. Зачинились білі стулки. Шафа спорожніла.
— Вони заморозили його як експонат!
— Так чому ж вони не заморозили і нас з вами?
— Можливо, їм потрібен всього лише один екземпляр, а може, наша черга просто не підійшла…
Берданов замислився.
— Тоді нам не обіцяє нічого хорошого зустріч з вашими марсіянами. В цьому відсіку
холодильних шаф ми просто повмираємо з голоду, а потім вони перетворять нас на крижані мумії.
— Як врятувати Никодимова? — насупився Поляков.
Друзі обійшли відсік, заглядаючи в усі кутки. Берданов помітив двері, намацав збоку кнопку
і натис її. Двері тихо відчинились.
— Професоре! Хутчій сюди! Вони забули відключити керування цими дверима.
Високі пульти керування, пофарбовані в сірий колір, стояли вздовж стін сусіднього
приміщення. Від численних кольорових вогників, перемикачів, важільців і кнопок зарябіло в очах.
Безшумно зачинились двері.
Інженер Берданов уважно роздивлявся пульти керування.
— Вам ці матові стекла не нагадують телевізійних екранів? Хотів би я знати, навіщо вони
тут? — Він подивився на ряди кнопок і натиснув одну з них. Екран одразу ж спалахнув голубим
світлом. Відтак на ньому з’явилось кольорове зображення хвостової частини ракетоплана.
— Що ви робите? — розсердився Поляков. — Один необережний рух — і ми злетимо в повітря!
Берданов розсміявся.
— Невже ви думаєте, що вони, здатні здійснити міжпланетний переліт, не змогли завбачити
звичайного блокування на випадок неправильного ввімкнення кнопок? Запевняю вас, що це абсолютно
немислимо з інженерної точки зору. Не думайте, що марсіяни менш обережні, ніж ми.