“Каміння обростає мохом і лишайником з північного боку”, — спливла із закапелків пам’яті
давно забута істина. Я пошукав очима великого валуна. Як завжди в таких випадках, його поблизу не
виявилось.
“Мурашники завжди розташовуються тільки з південного боку пеньків або дерев. Так мурахам
тепліше жити”, — пригадалась ще одна надійна прикмета, яку я знав ще з далекого дитинства. Я
зовсім недавно проходив повз один великий мурашник. Але тоді я не скористався з нього як з
компаса, замилувавшись самими мурахами, що, як і всі в цьому лісі предмети довкола мене, дивно
змінилися. От і зараз у мене під ногами в густій синій траві, покритій іскристими жовтими
намистинками нічної роси, були добре помітні дві здорові мурахи, що ліниво тягли за обидва кінці
невелику фіолетову гусеницю. Черевце в кожної з комах світилося яскраво-смарагдовим світлом,
осяюючи поряд з собою крихітний клаптик жовтогарячої землі, наче мініатюрний ліхтарик. Груди й
голова мурахи світилися тьмяніше. Шість ніжок і пара ламаних вусиків, що увінчували голову,
горіли яскраво-червоним вогнем, мов живі неонові трубки, зменшені до невпізнанності. Коли мураха
наближала вуса до якогось предмета, він освітлювався гарним червоним кольором.
“Так ніколи не зорієнтуюсь, — подумав я, зловивши себе на тому, що знову роздивляюсь
мурах. — Самоконтроль! Самоконтроль! На чому я зупинився? Ах так, на мурашнику. Його поблизу теж
нема. Видно, я не в той спосіб шукаю орієнтирів. Треба почати з зворотнього кінця. Подивитися, що
є довкола, і скористатися з цих речей як з орієнтирів”.
Нічого особливого навкруги не було. Великий дуб. Поряд липа. Густий чагарник. Декілька
високих сосон…
“Стривай! Здається, по соснах можна визначити, де північ, а де південь. Навіть достеменно
можна. Пам’ятаю, що колись читав. Але як? Сосна. Хвойне дерево. Довгі шпильки, — перебирав я в
пам’яті прикмети сосни, намагаючись згадати, як по ній відшукати південь. — Відшаровується кора.
Смолиста! Знайшов, пригадав! Сонце нагріває дужче сосни з півдня, і на цьому боці стовбура в
основному виступає смола. Смола на півдні!”
Я бадьоро подався до сосон, певен того, що тепер зможу відшукати правильну дорогу. І раптом
мене осяяла проста думка. Як я міг не подумати раніше про нагрівання стовбурів дерев сонцем? Я з
моїм зором, здатним бачити власне випромінювання всіх предметів, шукаю якісь сосни, коли стовбур
усякого дерева теж дужче нагрівався вдень з південного боку. Значить, і всі предмети довкола
повинні і випромінювати дужче з південного боку. Це було просто, як двічі по два
Справді, було добре помітно нерівномірне світіння всіх предметів навкруги. Всі світили в
один бік сильніше, аніж у протилежний. Придивившись, я розгледів на землі слабкі тіні, що їх
відкидали всі стовбури в одному й тому ж напрямку — строго на південь. Орієнтуватись виявилось
набагато простіше, ніж я думав. “Не буде Миколчиної карикатури в стіннівці!” — з задоволенням
подумав я і, вибравши потрібний напрямок, швидко рушив назад до автобуса.
Тепер ніщо не заважало мені дивитись по боках. Ще здалеку я розрізнив у густій траві
плямисті капелюшки тугих білих грибів, що світилися почергово різнобарвними коричневими,
червоними, голубими й білими кільцями. Як я шкодував, що не прихопив із собою кошика! Я міг
назбирати їх стільки, скільки зумів би понести. На щастя, в мене з собою виявилась газета. Я
зробив з неї пакета і почав дорогою збирати найвідбірніші гриби. Найменшу червивину всередині
гриба я добре бачив здалеку. Вона здавалася чорною трубочкою, вставленою всередину цих прозорих
красенів, що світилися. Наймолодші гриби просвічували крізь шар опалого листя. Я швидко навчився
розрізняти їх за кольором. Малахітовим світлом горіли підберезники. Тьмяним фіолетовим сяйвом
виділялись грузді, веселим рожевим кольором з оранжевими плямами світилися на пеньках капелюшки
опеньків. Неприємним синім кольором відсвічували поганки.
Через годину я вийшов на якусь просіку Тепер, судячи з усього, мені було вже не дуже далеко
й до шосе, де стояв наш автобус Було біля другої години ночі. За півгодини всі мали зібратися до
автобуса.
Я пришвидшив ходу. З дерева, потривожене тріском галузок під моїми ногами, злетіла нічна
птаха. Мов огненна біла куля з двома жахаючими крильми, промайнула вона між верхів’ями дерев і з
криком зникла у хащах Наче казкова жар-птиця, а не звичайна ворона.
“Добре, що мисливці не можуть бачити в темряві, — подумав я. — А то давним-давно всю дичину
б перестріляли. В таку сяючу ціль важко схибити”.
Далеко попереду на просіці я помітив двох подорожніх. “Мабуть, наші”, — подумав собі і
поспішив їм назустріч. Але я помилився. Стежиною ішли з кошиками й валізами чоловік і жінка.
Коли ми порівнялися, нас розділяв рідкий чагарник.
— Далеко до шосе? — голосно спитав я.
— Тьху, сатана! — аж підстрибнула з несподіванки жінка і шарпнулася вбік. — Звідки ти
взявся?
— Пробачте, я налякав вас?
— Не дуже, — посміхнувся чоловік. — Станція прямо по просіці. Метрів за п’ятсот. А шосе тут
нема. Шосе там, — він махнув рукою в інший бік. Ідіть прямо.
Вони подалися далі зі своєю ношею.
— Ходять тут усякі сновиди… — долетіло до мене невдоволене бурмотіння переляканої жінки, що
віддалялася просікою разом зі своїм супутником.
“Залізниця? Станція? — міркував я сам про себе, намагаючись згадати деталі багатомасштабної
карти, що її наш керівник показував нам перед початком роботи. — Але ж це зовсім в інший бік від
шосе. Можливо, перехожі пожартували? Тільки ні, не схоже. Начебто із станції. З речами”.
Що ближче я підходив до залізниці, то більші сумніви охоплювали мене.
“Не міг же я помилитись в орієнтації за сонячним нагрівом. Вже в чому, в чому, а в сонці
можна бути впевненим завжди”, — заспокоював я себе, уважно розглядаючи довколишні дерева, які
своїм випромінюванням показували, що я йду правильно.
На платформі було безлюдно в цю нічну годину. Здалеку я вздрів сліпуче світло електричних
ламп, що різало очі, і одягнув щільну захисну маску. Вона чимось нагадувала маску для підводного
полювання. Тільки переднє скло було в неї не прозоре, як у тієї, а зроблене з чорної непроникної
для видимих променів спеціальної полірованої смоли, яка добре пропускала інфрачервону частину
спектра. В ній я був схожий на героя мушкетерських часів, що зійшов з кону провінціального
театру. Чорні фільтри захисної маски нітрохи не шкодили зорові. Я так само чітко розрізняв усе
довкола, як і без неї.
Спершу я не повірив власним очам, коли прочитав назву станції. Проте жодних сумнівів бути
не могло. Я був зовсім по інший бік від свого автобуса. До призначеного часу зустрічі залишались
лічені хвилини. Про вчасне повернення годі було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть
прочісувати ліс, хвилюватись, гукати. Потім, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими
словами…
З гіркоти мені захотілося пожбурити на рейки свій газетний пакунок з білими грибами, але
тут я помітив самотню постать міліціонера, що походжав по платформі.
В мене з’явилась надія. Я поспішив до нього. Він ввічливо козирнув, але дещо недовірливо
оглянув мою маску, зміряв швидким поглядом пакунок з грибами і трохи відступив назад.
— Допоможіть мені, товаришу міліціонер! — почав я зразу по-діловому, не гаючи часу.
— А що сталося?
— На п’ятдесят восьмому кілометрі стоїть автобус Академії наук. Ми проводимо винятково
важливі для держави (я не скупився на гіперболи) досліди по посиленню нічного зору людини. Я один
із таких піддослідних кроликів. Але я заблукав у лісі і вийшов не до п’ятдесят восьмого
кілометра, а на вашу станцію. Я мушу бути там. По мене кинуться. Почнуть шукати. Десятки людей
хвилюватимуться. Допоможіть мені дістатися до п’ятдесят восьмого кілометра.
— Але ж туди кілометрів з п’ятнадцять, якщо не більше.
— Ось тому я й прошу вас допомогти мені!
— Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цій платформі. На чому я вас довезу,
громадянине? Найближчий поїзд через півтори години, та й зупиняється він осторонь п’ятдесят
восьмого. Години дві з половиною або й три доведеться затратити.