Очевидно, конструктори цих машин використовували не механічні схеми, схожі на земні, а
щось зовсім інше: їм вдалось одержати речовину, яка прямо перетворювала електричну, а може, й
хімічну енергію в рух.
— Набагато економніше з погляду витрати енергії, — Захоплено сказав Раїн. — Вищий
ступінь!
Вони довго сиділи над розібраним роботом: щоб зрозуміти всі тонкощі його будови, потрібні,
мабуть, не дні, а тижні… І незрозуміло, як усе це їм допоможе освоїти ракету?
— Ну, вже й ракета… — обірвав їхні роздуми задоволений голос Коробова, який саме
нагодився.
— Що? — насторожився Сенцов.
— Чудова машина! — Коробов закрутив головою в захопленні.
— А кисень знайшов?
— Здається, так… Твердої впевненості, правда, нема. Сховище велике за об’ємом, але не з
газом і не з рідиною, а з твердою речовиною. До нього приєднано такі ж апарати. Я гадаю, вони й
перетворюють твердий кисень у газ.
— Що ж підказало вам, що це кисень? — спитав Раїн.
— А ось що. На всіх сховищах є такий знак, — Коробов пальцем намалював на матовій поверхні
захисного кожуха робота крапку, навколо неї — двоє концентричних кілець і на зовнішньому з них —
шість крапок. З хвилину всі дивились на малюнок, що повільно танув.
— Зрозуміло? — спитав Коробов. — Атом кисню — шість електронів на останньому, другому,
рівні… Добре, що хоч у цій галузі їхня символіка нам зрозуміла. Знайшов я й інші сховища з таким
ось знаком…
— Водень, — сказав Раїн.
— Ага. Це розв’язує проблему води хоч би принципово. Отже, повітрям і водою ми забезпечені
достатньо.
Сенцов нетерпляче спитав:
— Л відносно двигунів нічого не ясно?
— До двигунів я пробратись не зміг… — повільно сказав Коробов. — Там глуха перегородка.
Тільки-но підійшов, одразу завило, загавкало… Щось на зразок сирени. Тільки дуже високі тони.
Очевидно, пересторога про небезпеку. Не з нашими скафандрами туди лізти.
— Значить, зовсім нічого?
— Єдине, що можна сказати, — двигуни, пальне і таке інше займає набагато менше місця, ніж
на нашій ракеті, не тільки щодо загального об’єму, а й абсолютно. Я спеціально кроками виміряв…
— Виходить, двигун не хімічний, — сказав Сенцов. — Що ж приводить його в дію? Яке
пальне?
— Швидше за все атомне, — відказав Коробов. — Інакше не було б сигналу небезпеки.
— Маю сумнів, що атомне, — промовив Сенцов. — Я ракету оглянув ззовні, поки ви спали…
Зовсім не те сопло, яке потрібне для атомного двигуна, принаймні за нашими міркуваннями.
— Ну, на це взагалі уваги звертати не слід, — не погодився Коробов. — І весь цей корабель
не такий масивний, як наш: перегородки завтовшки з міліметр, а міцність дивовижна.
— Та я не про міцність кажу, — мовив Сенцов. — Курс двигунів пам’ятаєш? Принципові основи
атомного двигуна? Ну от, а тут зовсім не те…
— Я думав про це, — сказав Коробов. — Якщо там хімічне пальне, то хоч би яке високоякісне
воно було, цій ракеті далі Марса не вибратись. А раптом вони лише на Марс і ходили? — Він
помовчав і зненацька спитав: — То як, обідати будемо?
— Треба хлопців почекати, — відповів Сенцов. — Вони там теж захопились. Так, це невесело —
те, що ти говориш…
— Все обладнання ракети вказує, що її призначено для далеких рейсів, — докинув Раїн. —
Отож летимо на Землю!
— Поки ми не знаємо… — почав Сенцов.
— Давайте обідати! — перебив Коробов. — Ага, Вітя прибув. Ну, що там у тебе? Демонтував
рацію?
— Що зосталося — демонтував, — похмуро відказав Азаров, який надійшов.
— Ну і як? Вийде що-небудь?
Азаров знизав плечима, відповів:
— Хіба що аматорський приймач…
— Так, так… — невесело промовив Сенцов. — А на Землю повідомити все ж треба. А взагалі в
ангарі як? Спокійно?
— Де там спокійно! — крутнув головою Азаров. — Знову цих повно.
— Ріжуть?
— Цього разу літають. Щось приварюють, вже начепили одну кришку люка, зараз морочаться з
другою…
— Ясно, — сказав Раїн. — Вони продовжують виконувати свою програму: ремонтують ракету…
Шкода, що нам це не може допомогти: хоч би як ремонтували, обчислювачів вони нам не відновлять.
— Авжеж, — сказав Сенцов, — з нашим кораблем ми розпрощались назавжди.
— Але цікаво, — промовив Раїн, — до чого вони дійдуть?
— Ну, для того, щоб це визначити, треба бути знавцем їхніх тонких душевних порухів, —
ущипливо промовив Азаров. — Калве, наприклад… До речі, де він?
З ангара Калве майже бігцем піднявся нагору. Він притишив ходу, лише коли потрапив у
знайомий зал, де сіра маса грілася в фіолетовому промінні.
Тут він одразу перестав поспішати, почав усе роздивлятись так уважно, задумливо,
неквапливо, неначе в запасі мав ще цілу вічність.
Яке, скажімо, призначення цієї ось споруди в центрі залу? Невеликий прямокутний постамент,
схожий на високий столик. В центрі його круглий, ледь похилений екран, на ньому світяться,
переливаючись, чотири вогники. Калве нахилив, над екраном прозорий шолом.
Тепле золотаве вічко тремтіло в центрі екрана. Троє тонких чорних концентричних кілець
охоплювали його, і на кожному теж переливався вогник, блакитний — на внутрішньому, зелений — на
середньому і оранжевий — на зовнішньому. Калве довго вдивлявся у дивні вогники; здавалося б, що
цікавого було в них? Хіба мало приладів із світловою сигналізацією він бачив на своєму віку, та
чомусь на них хотілося дивитись і дивитись…
Потім він перевів погляд на розміщені навколо екрана оранжеві опуклі, як у грибів,
капелюшки. їх було тридцять, біля кожного — два прозорі вічка. Коло одного грибка ліве вічко
світилося рівним синім світлом, а біля сусіднього, крім синього, горіло й друге — блимало
тривожним червоним вогнем. Решта вічок були мертві.
Навколо екрана в столику тягся кільцевий проріз, з якого виходив тонкий важілець. Він
плавно згинався до екрана, так що кінець його майже торкався матової поверхні. Важілець
закінчувався витягнутим загостреним овалом з тонкою голкою на кінці.
Поряд стирчали ще дві круглі голівки з якимись поділками. Перед столом зводився щит, на
ньому — кілька екранів і прилади із шкалами без стрілок.
Все це, ясна річ, безпосередньо стосувалося керуючих кібернетичних пристроїв — хоч би
тому, що містилося в цьому залі. У Калве засвербіли кінчики пальців. так захотілося зразу
натиснути на червоні кнопки, подивитись, що з’явиться на екранах, зрозуміти, для чого ота велика
червона ручка, що збоку (ага, нею, мабуть, і вмикається весь цей агрегат!).
Та він пам’ятав, скільки непередбачених наслідків може викликати в цьому світі кожен
необережний рух.
Він вперше чітко подумав, що зовсім не люди створили всі ці незрозумілі прилади. Досі це
якось не вкладалося в голові. Відчуття було таке, немов ти знаходишся в чужій країні, де, хоч і
не розумієш мови, та бачиш навколо себе таких самих людей і речі, зроблені їхніми руками… І
тільки в цю хвилину у порожньому залі, де колись жив, відчував, мислив командир усіх цих приладів
і механізмів, Калве раптом нестримно захотілось уявити, яким же він був, який вигляд мав цей
творець, що, мабуть, давно вже включився у вічний круговорот матерії і нині, можливо, проростав
десь на Марсі у вигляді убогої голубої травиці. Він машинально, забувши про шолом, підняв руку —
скинути шапку…
Рука його наштовхнулась на прикріплений до шолома інвертор, і це нагадало йому про
найближче завдання.
Калве подумав, що Сенцов все-таки бачив далі, ніж усі вони, — недарма йому потрібні були
докази того, що ми в змозі зрозуміти, збагнути закони мислення цих істот. Що ж, треба шукати,
шукати!
З чого почати? Він став знову оглядати пульт, намагаючись логічно збагнути, яке
призначення мають органи керування машиною. Та скоро він спіймав себе на тому, що простісінько
намагається в думці якось приладнати окремі важільці і вмикачі чужої машини до тих функцій, які
виконували інші важільці й інші вмикачі на його власному пульті. Таким шляхом він далеко не
піде.