Здавалось, покинутий людьми корабель вирішив оборонятися власними силами. Вражений цим видовиськом, Коробов підстрибував на місці, стиснувши кулаки, кричав: “Дай їм ще… ще дай!” І раптом із жахом зрозумів, що сталося: автомати зачепили своїми горілками баки з пальним. Пальне не могло спалахнути в інертній атмосфері, та, мабуть, якийсь надміру запопадливий робот розрізав і бак, наповнений окислювачем.

В будь-яку мить міг статися вибух, який розніс би увесь ангар! Коробов хотів уже крикнути, щоб товариші рятувалися…

Та в цю мить вогняний смерч погас. Решта роботів витягла по одному щупальцю в бік гогітливого полум’я. Здійнялась коричнева хмарка, і полум’я одразу вщухло.

Відтак знову почулися лункі удари: це майже одночасно в носовій і кормовій частинах ракети впали на підлогу два вирізані шматки оболонки. І зразу ж, немов тільки цього вони й хотіли, роботи втягли щупальця і почали повільно віддалятися в бік відчинених люків, з яких так несподівано недавно з’явилися,

Атака з незрозумілої причини обірвалась, та будь-якої хвилини можна було чекати, що вона повториться. Треба було рятувати на кораблі все, що ще можна врятувати…

Коробов поквапливо відшукав аварійну кнопку. Люк і внутрішні двері розчинились навстіж. Калве, переборюючи опір повітря, яке виривалося з ракети (тепер було вже не до нього), кинувся у відсік, де зберігались переносні балони кисневого резерву, обхопив один, напружившись, підняв і вузьким коридорчиком, чіпляючись за стіни то балоном, то скафандром, поволік до виходу. Коробов подався в акумуляторну: про всяк випадок слід було подумати про врятування хоч би частини акумуляторів; залишитися без енергії було навряд чи краще, ніж без кисню чи продовольства, рятувати які тепер взявся Азаров.

Поставивши балон на підлогу, Калве кинувся по наступний, проте не міг не забігти по дорозі в рубку — понад усе його турбували кібернетичні установки ракети, сховані за облицюванням стін…

Він пробув там не більше хвилини і вийшов з блідим обличчям, похитуючись: така жахлива була картина розгрому, яку він побачив. З люттю він вчепився в черговий балон, звалив його на плече, напружився і взяв ще один під пахву.

Ще не розуміючи, що ракету втрачено, вони рятували й далі з неї все, що можна було. Азаров викидав з люка резервні блоки рації, прозорі мішки з продуктами та аварійним запасом води — його везли з собою на випадок відмови регенераційної установки, і ось тепер він знадобився: регенераційні апарати витягти з ракети було неможливо. Коробов виніс з рубки бортовий журнал разом з мікрофоном і сховищем магнітних стрічок. Обережно поклавши його на підлогу, він, перед тим як знову вилізти на естакаду, спитав у Калве:

— А може, вони зовсім пішли? Може, нарешті, втрутяться ці?..

Калве підвів обличчя, по якому — видно було — збігали струмочки поту, на мить замислився, перш ніж відповісти, і завмер, побачивши, як повільно піднялась, поповзла вгору пластинка вхідних дверей. Він впустив додолу коробку з плівкою, яку щойно виніс із ракети, вона покотилась по підлозі… Коробов закляк на місці.

На порозі з’явились дивні постаті. Приблизно такі ж на зріст, як і люди, вони повільно, непевними кроками боязко й обережно просувалися вперед. Вони тримались прямо, переступаючи, як і люди, на двох кінцівках і незграбно вимахуючи руками. їх було тільки двоє.

Мовчки, широко розплющивши очі, Коробов і Азаров вдивлялися в постаті, що наближались, — у чорних мішкуватих скафандрах. У циліндричних шоломах не було видно жодного прозорого віконця, яке давало б можливість розгледіти обличчя прибулих.

Коробов промимрив:

— Ось вони… господарі!

Азаров не витримав і тремтячим голосом закричав:

— Негайно… негайно припиніть! Ви ж розумні істоти! Що ви наробили?!

Він кричав, не думаючи, що господарі супутника можуть його й не почути, а навіть почувши, не зрозуміють…

Невідомі прискорили ходу. Вони рухались один трохи попереду іншого і, здавалося, зовсім не збиралися розпочинати переговори. Ось перша чорна постать, незграбно перевалюючись, побігла до ракети, за нею, точно, тільки з деяким запізненням, повторюючи всі її дії, побігла й друга… Калве в заціпенінні стежив за майже людськими рухами цих представників невідомого світу. Вони поспішали, очевидно, завершити роботу, яку розпочали їх слухняні автомати.

Азаров вихопив із затискача універсальний інструмент, і коли перша з постатей порівнялася з ним, різко ступив наперед. Калве в трагічному жесті підніс обидві руки, Коробов увесь напружився, подався вперед: чи то відтягти Азарова назад, чи допомогти йому, якщо розгнівані господарі почнуть з ним розправлятись, — він і сам як слід не встиг збагнути.

Сутички не сталося. Мабуть, господарі не були забіяками. Вони навіть не спробували захищатись. Тільки одна з постатей — та, що була вищою на зріст, — пробігаючи мимо, на мить зупинилась, піднесла руку і цілком зрозумілим, зовсім людським, докірливим жестом постукала себе по шоломі. Азаров з несподіванки відскочив, нервово засміявся…

Чужі, чіпляючись за естакаду, лізли в ракету. Ось вони вже сховалися в люці. Тоді й люди опам’ятались, кинулись за ними: в тісній ракеті господарі не змогли б ухилитися від пояснень. Коробов вскочив у люк перший, важко переводячи дух, озирнувся. Нікого не було. Він кинувся в рубку — і там порожньо. Тоді він помчав коридором в інший бік. За ним, гупаючи, бігли Азаров і Калве.

Прибулі виявились у кисневому відсіку. Вони поквапливо витягали з затискачів заряджені кисневі балони — ті самі, що підключалися до скафандрів. Потім заметушились, допомагаючи один одному.

Земляни стояли нерухомо, погрозливо, заступаючи вихід з тісного приміщення. Азаров усе ще стискав у руці універсальний інструмент. Калве гарячково мізкував, як зав’язати розмову, як знайти спільну мову, спробувати пояснити, що сталося якесь непорозуміння, попрохати в господарів допомоги, яку вони, звісно, могли подати…

В цей час обидві постаті випрямились. Чорні скафандри розстебнулись, упали — і під знайомим прозорим шоломом Коробов побачив безмежно дороге розлючене обличчя Сенцова.

Обережно, щоб не зачепити чогось, не зрушити з місця, п’ятеро космонавтів повільно пробиралися коридором чужої ракети.

Свій корабель, який чесно служив від самої Землі, вирішили залишити — тимчасово, як вони казали, хоч у душі кожен розумів, що люба серцю ракета більше не злетить. Надто великими виявились пошкодження, яких завдали оскаженілі роботи. В обшивці ракети прорізано два широкі отвори: один у носовій частині, другий неподалік від корми корабля. Ракету було розгерметизовано, а головне — повністю виведено з ладу кібернетичні пристрої, що виявилися саме на шляху розжарених струменів горілок. Відновити їх, як сказав після поверхового огляду Калве, неможливо, а летіти без них нічого й думати.

Тому космонавти зробили те єдине, що їм лишалося: зняли з ракети все, що могло становити для них якусь цінність, і перенесли в чужий корабель. Тут хоч можна було скинути скафандри й перепочити, подумати, що робити далі.

Вони розуміли: сталося непоправне. Та серце відмовлялось вірити, що будь-яку надію повернутись на Землю відрізано і довгі роки — чи скільки ще залишилось жити — їм судилося провести на цьому супутнику. Мабуть, вираз “довгі роки” був надто оптимістичний: із своєї ракети їм пощастило врятувати лише кисневий резерв. Демонтувати регенераційні установки за цих умов без спеціальних механізмів було неможливо. Щоправда, в чужій ракеті теж був кисень, але скільки його ще лишалося в резервуарах, невідомо: подача могла припинитись у будь-яку мить.

А якщо й вистачить кисню, то попереду на них чигають ще голод і спрага: коли буде вичерпано всі запаси, які є в ракеті і розраховані тільки на час рейсу, з невеликим аварійним резервом.