Та раптом Заєць на мить заґавився. Бах-барарах!

— Гол! — від радості не тямлячи себе, заволав я. — Один нуль на мою користь.

— Удар непоганий, — погодився Кім Михайлович, стримуючи посмішку.

А Заєць тим часом, нахилившись, протирав засліплені очі і, невідомо чого, проклинав мою влучність.

— Ну годі, заспокойся! — розсудливо сказав Кім Михайлович. — Не треба було ловити гав.

Сліди від жовтка на щоках робили його обличчя якимсь чудернацьким, так ніби це був не Заєць, а розцяцькований татуїровкою вождь дикого племені.

Я не міг стримати сміху і через це — хай йому грець! — знову мало не зірвався зі скелі.

— Досить, Василю! — сказав Кім Михайлович. — Ми і цього провіанту не поїмо.

По уступах обережно поліз назад.

Помітивши за крутосхилом звернуту до осоння нешироку горизонтальну терасу, перебралися на неї зі своїми пожитками. Там була вода й «жаровня» — сонцем нагріті скелі, а ще — ложе для відпочинку.

Хотілося так їсти, що паморочилась голова. І ми не гаячись узялися до справи.

Нагріті сонцем скелі аж пашіли.

— Сер, вам випускну яєчню чи, може, омлет-драчену? — вибравши з купи два здоровенних яйця, запитав я.

— Якщо можна, суфле або крокети, — відповів Заєць.

— Щоб приготувати суфле, сер, потрібні молоко й масло, а для крокетів ще й сухарі.

— Тоді давай звичайну яєчню, — погодився геолог.

— Гаразд!

І я, розмахнувшись, попудив яйця на чистий від трави приступок у скелі.

Вони розбилися — дві, ніби маленькі спрути, пальчаті плями вималювались на гладенькому базальті.

Черінь була досить гаряча, щоб смажити яєчню. Не минуло й хвилини, як «спрути» підсохли й зморщилися.

— Прошу до столу, — зішкрібши дерев'яною скалкою яєчню, запросив я.

Ми заходилися обідати.

Наїлися, як мовиться, за всі дні. І — лихом об землю! — навіть побадьорішали.

Розуміючи, що попереду важкі випробування, аби не вмерти з голоду, запаслися «продуктами». Якомога більше насмажили яєць, поскладали їх у сплетений із галузок тропічного дерева кошик і взяли з собою.

Ми ще спали — минула ніч, і, мабуть, півдня, — коли це враз пролящало:

— А бодай вам — киш, киш!

Розорявся Заєць.

— Чого ти галасуєш?

— Та хіба ж через них заснеш! — відповів він. — Дзьобають просто в тім'я.

Над Альфредом кружляла зграя птахів.

— Чи вони божевільні? — обурювався геолог. — Нормальні так не роблять.

— Ти помиляєшся, хлопче, — озвався Кім Михайлович. — Саме нормальні й помщаються за знищених пташенят.

Сонце стояло над головою — значить, ми спали довго. Та й не дивно: нас знесилило блукання по лабіринту, голод, нервове напруження. Зате тепер і відіспалися й наїлися досхочу.

Альфред не встиг продерти очі, як заходився снідати.

— Непогана яєчня, — вихваляв він.

— Це альбатросова, — підморгнув я.

— Замовкни, да Гама! Не псуй настрою, — і ще завзятіше почав уминати «делікатес».

Крізь димчатий серпанок далини видніла південна окраїна острова Носі Мазава — решту суходолу заступали скелі Драконової Голови. Довгий кораловий мис, ніби кладка, простягався ген в океан. До нього звідси якихось два-три кілометри, хоч по прямій до берега, де нас висадили з фургона, набагато ближче.

«О-ох, — зітхнув я, — чи доберемося коли-небудь туди?..»

Ми поснідали, взяли кошик із провізією — хлопці прив'язали його мені на спину — і, приставши на Зайцеву пропозицію не шукати входу в печеру, а відразу спускатися до океану, позадкували по карнизах.

Звідтоді, як ми на океанській скелі, кожен став справжнім альпіністом. Біда вчить. Ото й нас навчила — ми долали підйоми і спуски, пробиралися плетивом печер.

Крок за кроком спускалися зараз до води. Вона бурунилась і вигравала, ніби манила у свій смертельний вир.

— Спустимося, — мовив Кім Михайлович, — а там побачимо: якщо в цьому місці не пощастить перепливти течії, то, може, низом доберемося на протилежний бік скелі. Там, я гадаю, вода спокійніша — не циркулює ж течія довкола скелі. Десь вона неодмінно натикається на бар'єр, який відхиляв її струмінь і спрямовує до берега.

— А якщо течія петлею огинає скелю і йде не до берега, а в океан?

— Цього, Васько, ніхто з нас поки що не знає,— відповів Кім Михайлович. — Та коли так, як ти кажеш, — пересилити водокрут буде важко, а то й зовсім неможливо — вона нас підхопить і понесе у відкрите море.

— Краще вже відкрите море, ніж клята Голова Дракона!

— І то правда, — втрутився в розмову Альфред, — а тільки в цих приекваторіальних водах тебе, да Гама, — ти й зойкнути не встигнеш, — схрумають акули.

— Про це я не подумав.

— От бачиш, який ти верхогляд! — присоромив геолог і застеріг: — Не смій ризикувати, бережи своє здоров'я: ти ж бо наш годувальник. Що нам робити, коли акули разом із твоїми мощами зжеруть і кошик?

— Голодній кумі хліб на умі,— сердито відказав я. — Тобі, Альфреде, шкода не товариша, а яєчні.

— Облиште балаканину й уважно ставайте на брили — вони тут осуваються.

Кім Михайлович, тримаючись за скелю, ногою штовхнув базальтовий уламок. Той з гуркотом покотився.

— Оце такі надійні щаблі,— зауважив він.

За двома похилими, ніби козирок над верандою, скелями лежав неширокий рівний майданчик, і від нього вбік вела печера. Спокуса заглянути туди була така велика, що ми не могли втерпіти.

А заглянувши, знову стали бранцями Драконової Голови, так і не діставшись поверхні моря.

— Як видно, Голова, мов стіни старої клуні мишачими норами, вздовж і впоперек порита шурфами й печерами.

— Їх у скелі справді чимало, — на мої слова відповів Кім Михайлович. — Але тутешні печери ще не освоєні — нелюди їх, мабуть, тільки збираються обладнувати.

За майданчиком і тісною горловиною відкривалася внутрішня порожнява: над коридором висока стеля, гранітний поріг, далі, ніби приміщення для бальних танців, простора, з ковзкою підлогою зала.

Я наблизився до Зайця і, згадавши давню естрадну пісню, високим голосом затяг:

Алі-Баба,

Яка шикарна дама

З тобою нині буде танцювать!

Схопив геолога за талію. Не встигли ми закружляти в танку, як, ковзнувши по «паркету», впали й опинилися під протилежною стіною.

Кошик за спиною зім'явся, поклажа випала.

— Шикарна дама! — передражнив Заєць. — Бачиш, що ти накоїв!

Рачкуючи по «танцювальній» залі, я визбирував уцілілі оладки.

— Вибачте, — присоромлено сказав Кімові Михайловичу.

Та він на витівки не звернув уваги. Там, де кінчалася ковзка підлога, командир, ставши на кам'яний приступок, щось розглядав у глибині зали. Звірі в людській подобі залишили й тут, у цій первісній печері, слід…

У схожому на велетенську піч закутті чорніли, розташовані одна над одною, довгі ніші. Вони були витвором природи. А те, що на них стояло, потрапило з «цивілізованого» світу.

Ось що то були за сувеніри. На масивній лежанці, виструнчені в ряд, стояли різнокаліберні снаряди; товсті, короткі, поряд — високі, з тонкими гільзами, очевидно, зенітні. Обабіч, у заглибинах, лежало кілька торпед. Біля них — різноманітне бойове знаряддя для нападу під водою: гарпунні пістолети, інкрустовані перламутром ножі й тесаки, гострі тризубці та ключки.

Такі «іграшки», розповідав Чанг, янкі застосовували під час війни у В'єтнамі.

Це був невеликий арсенал із зразками зброї. Двері в стіні вели до вертикальної штольні, в якій стояв ліфт-підйомник.

— А ось і бомба…

Кім Михайлович зупинився, розглядаючи покладений окремо від інших сіро-зелений циліндр.

Ми підійшли до кам'яної гніздовини.

— Дивіться, хлопці,— мовив командир, — та добре запам'ятовуйте, щоб і людям розказати, яка вона мирна, Драконова Голова, і що на ній замишляють палії.

— Бомба… часом не атомна? — роздивляючись циліндр, запитав я.

— Схожа на «Маля»,[2] — відповів Альфред, — тільки, здається, дрібніша.