Навкруги лежало передвечірнє вересневе місто. Зелень дерев ще була досить свіжою, прожовть лише ледь-ледь позначилась у листі. Де-не-де вмикались ліхтарі, в розтулених дверях кафе виднілися столики, застелені білим, жевріли написи-неони над шинквасами, бовваніли постаті офіціантів у глибині залів. Люд після праці непоквапливо заповнював бари, кафе та ресторани. Можливо, серед цих перших відвідувачів, були навіть його сьогоднішні майбутні глядачі, які заскочили за двадцять хвилин до початку вистави перехилити гальбу пива чи філіжанку кави.

Перекидаючи з руки в руку папку з рукописом С.Добромолець, Шлойма вийшов на Театральну площу. Тролейбуси, які прибували з Ювілейного, розвертались перед театром і відчиняли свої двері. З напівпорожніх салонів виходили рівняни, дехто вже дістаючи з кишень квитки чи запрошення на виставу. Зупинившись перед «Рубіном», Шлойма перевів погляд на фасад театру. З вершечка портика на всю площу посміхалась величезна картонна Ізабелла, щоправда, не в повен зріст, а лиш до пояса, потужно підсвічена, й літери назви його п'єси бігли попід нею світляною стрічкою. Колони театру по вертикалі були завішені транспарантами з фотографіями сцен зі спектаклю. Перед колонами вже стояло кілька мікроавтобусів з телевізійними екіпами, виставлялись камери, прожектори, лампи підсвітки. Якийсь молодик щось говорив для проби в мікрофона. Публіка потроху тяглася до входу — святкова, урочиста. Дехто йшов навіть з квітами. Шлойма не дуже любив прем'єри через їхню метушливу атмосферу, але певні приємні моменти у них таки цінував.

Він схаменувся — треба поспішати додому. Папка з рукописом відтягала праву руку. Маленький жовтий ключик пік у паху крізь кишеню. Шлойма перейшов усю площу по периметру й поза готелем «Європейський-Гоф» звернув до внутрішнього двору, туди, де шість п'ятиповерхових будинків стулилися в каре. Здалеку глянув на вікна свого помешкання — фіранки відтулені, кватирка відчинена, Боніфація на підвіконні не видно. Вже в під'їзді краєм ока (боковим зором, як і вранці) зиркнув на вічка поштової скриньки — там зяяла темрява.

В помешканні одразу пройшов до кухні. Порожня раковина мийки і стос чистого посуду поряд насторожили. Втім, замислюватись часу не було. Скидаючи з себе на ходу джинсівку й сорочку, попрямував до кімнати. В кріслі біля вікна зручно згорнувся Боніфацій. Він лиш на кілька секунд підвів до господаря погляд у півтора зелено-золотистих ока, позіхнув і знову опустив голову на лапи.

Шлойма поклав перед собою на диван папку з рукописом Степаниди Порфирівни Добромолець «Поліська сага» й застрибав на одній нозі, вилазячи з вельветок. Дзенькнули об підлогу якісь копійки і серед них — маленький жовтий ключик. Абсолютно відрухово Шлойма вільною ногою з ненавистю зафутболив його подалі під диван. «А пішли усі вони!..» Вже лише в трусах, шкарпетках і майці сів перед рукописом, майже побожно розв'язав мотузочки на папці.

Білий аркуш на початку рукописа навіть не насторожив його. «Проклала зверху чистою сторінкою…» Та наступний аркуш також сяяв цнотливим білим сяйвом. Добрий, якісний папір для принтера, чи й не фінський. В східному Ровно не так то й легко дістати такого паперу. І весь, увесь папір був чистісіньким. Ані літери, ні розділового знака. Третій, четвертий, п'ятий і наступні аркуші також. Рукопис Степаниди Добромолець був стосом чистого білого паперу десь так сторінок у шістсот.

Раптом з коридора неголосно рипнули вхідні двері, Боніфацій у кріслі безгучно підвів свою чорну голову й на порозі помешкання з'явилася Оксана.

«Я сьогодні зранку подумала — сімнадцяте, в тебе ж прем'єра. Я мушу поїхати. Вийшла на трасу, чекаю на автобуса, о десятій з Ковеля до Луцька. Аж тут раптом — мінівен з телевізійниками. Німецька Хвиля й Бі-Бі-Сі, з Варшави. Їдуть знімати твою постановку. Спинились запитати, чи це правильний шлях на «Вестерн-Рівне». То мене вони до самого театру підвезли.» — Дружина, затримавшись на секунду в коридорі, зняла світлого плащика і підійшла до Шлойми. — «Ну, вітаю з прем'єрою.» — пригорнулась до нього, тицьнула губами в щоку, дещо прохолодно, формально. Те, що відчуження ще не минуло, Ецірван відчув з першої миті, але вирішив відкласти остаточне з'ясування стосунків до опісля. Зараз треба було збиратися й виходити.

«Я там на хвилинку зайшла в театр з тими телевізійниками! Показати їм, що і де. Так там таке робиться!..» — гукала до нього Оксана з-за дверей ванни, доки він насухо, без крему проводив станком по зарослих щоках. — «Біганина, метушня. Ніякого західного порядку. Маульвюрф там просто шаленіє. В Ізабелли очі ніби осклілі. Мандражують. Хвилюються. За тебе запитували!..»

«Все буде нормально…» — Шлойма вийшов з ванної і відчинив дверцята шафи. Біла сорочка, лаковані черевики, брюки, смокінг — все вже чекало на нього, наготоване ще кілька днів тому. Смокінга він раніше брав напрокат, а це нещодавно нарешті вирішив пошити, й майстер з ательє навпроти кінотеатру «Космос» багатозначно цокав язиком і довго нарікав на вутлу й нестандартну фігуру клієнта, на вузькі груди й кощаві руки.

«В тебе сьогодні такий відповідальний день…» — Оксана подивилась чоловікові просто в очі, заправляючи йому запонку в рукава. — «Але я з тобою. Знай про це. Пам'ятай про це.» Запонка довго не потрапляла в належну петельку, а потім нарешті прослизнула, й застебнулась сама собою, автоматично — клац. Дружина ніби закам'янівши, все не відводила погляду від його обличчя.

Й раптом Шлойма збагнув: вона все-все знає. Звідки? Нізвідки. Просто, знає, і все. Жіночим незбагненним знанням. Він відігнав це осягнення, як річ неможливу і смертельну. Торкнув дружину по темному волоссю. — «Ходімо?» Різко відвернувся. Смокінга непомітно застібав тремтячими руками. Поправив краватку-метелика перед дзеркалом, трохи опанував себе.

Вони вийшли з під'їзду. Вечоріло. Синє дитяче пластмасове відерце все ще валялось посеред пісочниці у дворі, як символ незмінності й неминущості всього сущого, всього не тільки скоєного, але й просто замисленого. Шлойма ковзнув поглядом по ньому, по автостоянці з лімузинами в далекому кінці двору, по каштанах, які за день іще підзолотіли. «Може, я бачу все це востаннє…» — дурна й банальна думка підступно підступила під горло. «А може все це — сон?..» — наступна думка не була набагато розумнішою.

Місто спочивало після робочого дня. За шторами в деяких помешканнях світились лампи — червонястим, оранжевим, синім, золотим світлом. Де-не-де миготіли стриманим блакитним сфумато телеекрани. Громадяни вільного й незалежного оточеного анклаву, городяни Західного Рівного поважно відпочивали після ще одного прожитого дня. Після дня клопотів і праці. Після дня набуттів й розчарувань. Після дня. Перед днем. В чеканні дня наступного. Між двох осінніх днів. У надвечір'ї. Напередодні. Нічого не знаючи, і не здогадуючись ні про що.

Вони спершу намірялися піти на службові двері, та в останню мить Шлойма пригадав, що до глядацького залу зручніше заходити з головного входу. Зі службового треба було проходити сценою, в темряві, перечіпаючись через декорації, підпилих монтувальників та інший театральний мотлох. На головному вході, щоправда, на них неминуче накинуться кореспонденти, але ця деталь вже належала до тих напів-приємних прем'єрних незручностей, зважати на які було не варто. Серйозного інтерв'ю ніхто зараз дати не в змозі, та в цій метушні від них цього й не вимагатиметься…

Коли вони підіймались вузькими сходинками на площу й обходили навколо розлогих ялин, бозна-коли ще висаджених перед театром, Шлойма кинув погляд на схід, в бік Майдану Незалежності. Черги автомобілів перед дротяною брамою вже не було. З-за Стіни насувалися сутінки. Західне Рівне готувалось поринути у вечір. «Ранувато темніє, як на середину вересня.» Думка пройшлася мозком, немов рикошетна куля, й забилась десь у найдальші закапелки свідомості. Тут таки зринула інша думка: що ж мені все-таки наснилося сьогодні уночі? Ні, не пригадати. Клубочится в свідомості тьмяний хаос образів і відчуттів, але нічого конкретного з нього вилучити не вдається. А вересень і справді перейшов уже в другу свою половину. Шлойма мерзлякувато зіщулився й притиснувся до Оксани, міцно вчепившись за її руку.