Хлопчик і мама покірно сіли. Батько підійшов до матері й сказав:

— Вийми ті штуки.

Мати нервово всміхнулась і заходилася витягувати вушні затички. Руки її помітно тремтіли.

— Тепер ти, — звернувся тато до хлопчика. — Не бійся. Я ж тобі розповідав…

Він підійшов до хлопчика й вийняв у нього вушні затички. І тоді на хлопчика навалилося щось величезне й страшне, тугим джгутом оповило голову, вичавивши сльози з очей. Йому здалося, що простір круг нього згорнувся, перестав існувати, а джгут затягувався чимраз тугіше. Він не зразу втямив, що то, він немовби забув, про що розказував йому батько, — про тишу. Й він не зміг довше зносити цього жаху безгоміння.

І тоді він закричав.

Ввечері, лежачи в постелі, хлопчик силкувався розібратися в тому, що ж усе-таки скоїлося. Батько з матір’ю у своїй кімнаті півголосом перемовлялися.

— Нічого дивного, — переконано мовила мати. — Нам і слід було чекати від нього на таку реакцію. У хлопчика тонка художня натура. Я гадаю, йому варто братися саме до мистецтва. Либонь, з нього міг би вийти непоганий фахівець з художньої пластики.

— Нам теж потрібні люди з уявою, — не погоджувався батько. — З нього, сподіваюсь, вийде справжній космонавт.

А хлопчик знову й знову згадував ту дивовижну й химерну кімнату; він згадував, і кімната дедалі більше подобалася йому.

Після екскурсії хлопчик став відчувати вушні затички, як стороннє тіло. Тепер він знав, що може існувати інший світ — світ Тиші, неосяжної, як Космос… Там він зможе відчути подих великої таємниці безмежного Простору, безмежного Часу й великої Тиші.

— Якщо в його душі є хоч краплина романтики, він стане космонавтом і тільки космонавтом, — дедалі розпалювався батько.

— А я кажу…

— Кос-мо-нав-том, — хлопчикові, що поринав у сон, здавалось, ніби він вимовив це слово на весь голос. — Звичайно, кос-мо-нав-том. — Та батько й мати не чули його.

Хлопчик вийняв вушні затички і заткнув вуха ватою. Достоту, як бабуся. І тоді він заснув.

Логвиненко ескалатором піднявся на естакаду, механічно вклав картку з магнітним кодом-адресою у проріз автомата й неквапливо сів у крісло кабіни, що безгучно під’їхала до нього. До інституту їхати було близько чверті години. Можна було ще раз усе зважити, обміркувати. Спокійно, не кваплячись.

Втім, це мало що змінило б. Треба ризикнути. Чи зникне колись ризик при спробах проникнути за поріг незнаного? Навряд. Елемент випадковості буде присутній завжди. Власне, як будують теорію? На основі невеликого числа фактів наука намагається передбачити перебіг цілої низки явищ. І що найдавніше, такий метод здебільшого виправдовує себе. Чи це не доказ єдності природи? Та в мікросвіті відмовляють відпрацьовані методики пізнання, побудовані на основі Арістотелевої формальної логіки. Ми проникаємо в глибини матерії, намагаємось опанувати колосальну енергію, сховану в її надрах. Та не завжди наслідки експерименту передбачають точно. Андрони, лептони… Трохи не щодня нові резонанси відкривають “дивні частки”… Вони всі дивні, не підлягають загальнолюдській логіці. Елементарна частка складена з більших часток — цеглинок. Нісенітниця, здавалося б. Нільс Бор не даремно вимагав “безумних” ідей. Проте це “безумство” має грунтуватися на суворій логічній основі, має бути перевірене досвідом. Досвід! Ось він, найвищий суддя всіх теорій! Чи вдасться довести, що цей точковий заряд справді наділений внутрішньою структурою? Досі це не щастило нікому, але може пощастить на нашій потужній установці?

М’яко клацнув перемикач гідравлічного приводу, і кабіна перейшла на інший шлях. Відцентрова сила відхилила Логвиненка вбік. І ця незначна зовнішня обставина в якийсь загадковий спосіб змінила хід академікових думок. З разючою чіткістю він раптом побачив село свого дитинства з біленькими мазанками. Вдалині в синьому серпанку видніла нерівна темна лісова крайка. Сонце немилосердно палило, ледь погойдувались важкі голови соняшників, де трудилися припорошені жовтим пилком басовиті джмелі. Солодко пахла духмяна кашка. Проїхав півторатонний ваговоз. За машиною клубочилася хмара куряви. Три песики, несамовито гавкаючи, мчали слідом до самої околиці, а там, відставши, раптом заспокоїлись і лінувато потюпали до своїх дворів.

Володимир Васильович труснув головою, відганяючи ману. Певно, давалася взнаки перенапруга останніх тижнів.

Загув зумер, попереджаючи про зупинку. Логвиненко вийшов на нижній естакаді, сходами спустився вниз і алеєю, обсадженою високими тополями, рушив до інституту.

Знайома чавунна брама, стемніла від часу. Над вивіскою карбування: людина тримає на долоні атом. Вона дуже схожа на Володимира Васильовича. З цього приводу Логвиненко, м’який з натури, досить гостро побалакав з художником. Той аж образився. Обабіч входу — листаті клени. Вони теж мають свою історію. Проректор з госпчастини був проти того, щоб їх саджати.

— Вони засмічують подвір’я листям, — терпляче втовкмачував він Логвиненкові, дивуючись з нетямущості вченого.

— Я розумію, — червоніючи, тихо виправдовувався директор. — Та надто вже вони гарні восени.

Сором’язлива наполегливість Володимира Васильовича перемогла.

Зайшовши до кабінету, Володимир Васильович зараз же ввімкнув селектор.

— Іване Івановичу й Павле Івановичу, зайдіть до мене, будь ласка.

Вони прийшли відразу ж: повільний літній Іван Іванович Соколов і молодий, скуйовджений, як півник, Павло Іванович Нечкін — Павлик, як називали його всі в інституті.

— Ну ось, — сказав Логвиненко, підводячись, — ось і настав цей день.

Він схвильовано пройшовся по кімнаті, навіщось визирнув у вікно.

— Ви ж знаєте, що таке лептони!

— Авжеж, — тоскно протяг Павлик, наслідуючи відповідь студента-невдахи. — Лептони, вони… це… ну… мають дуже велике значення.

Іван Іванович кинув на нього несхвальний погляд.

— Так, так, — неуважно згодився Логвиненко. — Мали й мають… Ну що ж, на коней, як казали в давнину! Камеру на цикл увімкнено. Монтування фотосистеми закінчено. Ходімо до експериментального цеху. Я працюватиму в лабораторії номер один, ви, Іване Івановичу, у другій, а Павлик у третій. Подивимось, що у нас вийде сьогодні на зустрічних пучках.

Іти було недалеко, та Володимирові Васильовичу, здавалося, що ця бетонна дорога нескінченна і що йде він нею роки.

Колеги йшли мовчки, тамуючи хвилювання. Вони зайшли до приміщення й розійшлись по лабораторіях, кожна з яких мала автономну контрольно-вимірювальну апаратуру.

Володимир Васильович вмостився щонайзручніше, кілька разів глибоко зітхнув, намагаючись угамувати дрож у пальцях, і натис однією рукою на червону кнопку блокування, а другою — на клавіш із написом: “Пуск”. Тепер треба було просто чекати. А кожен же знає, що це далеко не проста річ. Володимир Васильович зримо уявив собі, як вганяються один в одного два могутні потоки релятивістських часточок. На мить йому стало моторошно. Він згадав напівжартівливе твердження свого вчителя професора Равнедського, що, можливо, електрон — це замкнений мікросвіт, де розумних мешканців не злічити. А декотрі з них, що дуже ймовірно, значно перевершили в своєму розвиткові землян.

Він стомлено прикрив очі й знову подумав про пору дитинства, де все було так просто і ясно. І знову зринуло минуле. І постав перед ним їхній будиночок з вишневим садом, де на шерехатих стовбурах бурштином застигав ароматний клей. Він труснув головою, та видиво не щезло: кімнатна стіна проходила поміж вишневих стовбурів; йому здавалося, ніби в нього з’явився другий зір. Це його занепокоїло. “Аби тільки дослід не провалити. Аби тільки дослід удався, а там… А тоді…”

Що буде тоді, Логвиненко не встиг додумати. Він відчув, що в процесі експерименту щось сталося. Володимир Васильович придивився до шкал приладів і тихо скрикнув. Споживання енергії установкою було величезне, але потік заряджених часточок у прискорювачі вичерпувався.