— Чого ти мовчиш? — дивиться на мене.

— Не хочеш говорити?

— Ляня, з чого ти взяла?

— Просто… просто ти так поводишся, наче я… — враз замовкає, в пальцях крутить простий олівець, — наче я тебе не цікавлю.

Підходжу ззаду, кладу їй руки на плечі, вона здригається, закидає назад голову, злегка розвертається до мене, я цілую її в чоло, губами повзу по бровах, по носикові — до розтуленого рота. Чєшу їй на вушко: люблю тебе, маленька, не можу без тебе жити, завжди думаю про тебе, де б не був — думаю про тебе.

— Чого ж ти не дзвониш, дурачок? А? Я ж завжди чекаю…

— Не знаю, — продовжую цілувати, опускаюся на коліна, ротом занурююся між ґудзики блузки, повільно знімаю її, припадаю до животика.

— Ах, дурачок…

— Да, да, я повний придурок, маленька. Пауза.

— Я тебе люблю, дурачок… Підводжуся. Відповідаю їй гарячим засосом, і я тебе, кроха, люблю, не можу без тебе жити.

Господи, якого милого я їй про це чєшу? Я ж із нею не буду…

— Ти мені обіцяєш, що ми будемо зустрічатися? — заплакано й радісно запитує вона, від чого в мене мало не падає шухляда. У горлі пересихає, бо в неї зараз такий вигляд, наче вона свята. Сто пудів — будемо.

— Да, маленька. Да, ми будемо зустрічатися. Бляха, який я лось! Дію, наче кончєний…

Цього не треба було говорити. Не треба!

— Толя, а ти не обманюєш? Пауза.

— Нє, маленька, — цілую її в оченята. — Ти шо, мені не віриш?

— Вірю.

Хочу наговорити їй всілякої лажі, але стримую себе, вона й так багато наслухалася; від старшого Машталіра чув, що в бабів від постійної брехні їде дашок, точніше — у них планка падає від того, що вони усвідомлюють, як їх обманюють, але разом з тим не можуть без брехні, їм постійно треба вішати на вуха, постійно, від цього вони забувають про свої нещастя. Беру Ляню на руки, несу на ліжко, вона дивиться на мене злякано й напружено, але я на це не звертаю уваги. Ти знаєш, за чим сюди прийшла, маленька, думаю про себе, назад дороги нема, всіх вас нада натягувати, й нічого тут не зробиш, це просто таке життя, ви розставляєте ноги, а ми вас натягуємо, нічого тут не зробиш, маленька, в нас просто стирчить і має залізти. Ти мене любиш? — невпевнено озивається вона. Ясний перець. Да, я тебе люблю, шепочу й осипаю поцілунками її тіло.

Під кінець бабиного літа Дімі Дефіциту тесть нарешті дарує «дев'ятку»: колір — мокрий асфальт, темні вікна, інші понти, словом, всьо по–взрослому. Деколи розсікаємо по вулицях учотирьох — він, Риня, малий Машталір і я. З першими холодами, коли народішко почав натягувати на себе куртки, ми їздили під вечір у Львів, де на Скнилові(Район у Тернополі) роздягли двох штемпів: дві нульові чорні лайки, непогано; а наступного разу, коли приїхали у Франківськ і розділи одного крутелика, мене і малого Машталіра, як на зло, затримав патруль — два сержанти і лєйтьоха; ми вже думали, нам гайки, але лєйтьоха виявився хитрим пациком, ми скинули йому все бабло, яке мали, а ше — наші нові лайки. Серйозно влетіли, майже на три сотні паперів; що тільки не віддаси за свободу. Чьо його так довго нема? — дратується Риня. Дефіцит мав приїхати ще годину тому, сьогодні ми знову задумали їхати у Львів — скидати куртки. Малий Машталір розповідає, як його брат зі своїми минулого тижня в Хмельницькому непогано влупили: золоті котли і двісті паперів, тепер мають за шо висіти по кабаках.

— Скільки їх працює? — запитую я.

— Троє, — відповідає Бодьо, — один чекає в машині, двоє луплять.

— Де ж цей мудак? — дратується Риня й закурює.

— Може, в нього шось не вийшло? — дивлюся на нього.

Район у Львові.

— Шо в нього могло не вийти? шо? приїхати на стрілу вчасно? це ж елементарно. Я думаю, — глибоко затягується Риня, — Дефіцит собі шось мутить, ви ж пам'ятаєте, як він ламався, ніби соплива дєвочька, коли ми хотіли їхати у Львів.

— Може, в нього мандраж? — запитує малий Машталір.

— Мандраж, — зловтішно каже Риня й дивиться собі під ноги, — да він зажрався. Ви шо, не бачите, як він змінився? Зв'язався з тою пиз–дою… і змінився. Через цього мутанта вечір накрився, хоча б, лох, сказав, буде чи ні. Так не можна поступати. Він шо, маленький, цього не доганяє?

Пауза. Малий Машталір кидає погляд ліворуч, на четвертий під'їзд. Нічого особливо там не помічаю: на лавці сидять дві літні жінки і біла, як сніг, бабуся, вони тридцять і роблять зауваження маленьким хлопчикам, які поблизу граються. Бодьо несподівано каже «блядь» і я розумію чому: через двір насилу повзе його старий, синій–синій, ледве тримається на ногах, ним носить, але він намагається тримати рівновагу, жінки зиркають на нього й шушукаються. От вівця тупорила! — випалює малий Машталір, знову, чьмо, до мамки буде лізти, закопаю, при–дурка! Риня пропонує його відвести додому, але Бодьо зупиняє, сам доповзе, сучяра! Кожен день мертвий! Цих алкашів — убивати нада, давити, де тільки побачиш! Може, йдемо їх завтра пиздити? — несподівано запитує в нас. Давай, сміюся я. Нормальні боксерські груші з них виходять, каже Риня. Несподівано приходить сумний, потухлий Дефіцит. Мовчки здоровкається з нами потиском руки, сідає поруч. Риня дивиться на нього, як на інопланетянина, який несподівано звалився з неба. Ну? — свердлимо його поглядами. Дефіцит винувато кліпає очима, каже, що сьогодні нічого не вийде, нікуди не їдемо, тесть забрав ключі від гаража й машини, бо вчора я її вдарив у переднє крило. Як вдарив? — запитує малий Машталір. Діма спалахує й обурено розповідає, як увечері, коли вже повертав до гаражів, назустріч з–за повороту виїхало мудило на «москвичі» без фар і легко зачепило, невеличка вм'ятина. Ми уважно слухаємо й не перебиваємо, Риня стежить за ним і, здається, мало вірить. Дефіцит розповідає, як сварився з тим лохом із «москвича», який ненароком зачепив, це, пацани, був якийсь переляканий роботяга з заводу, я його прижучив трохи, він мені відстігнув двадцять паперів, воно ж таке бідове, з нього більше не візьмеш.

— Ти не міг попередити, шо не приїдеш? — запитує Риня. — Ми цілий вечір на тебе вбили. Я схожий на дауна, якому нема шо робити — тільки на когось чекати, да?

— Риня…

— Так не робиться, Діма, так не можна поступати, доганяєш?

Пауза.

— Пацани, я… я не хотів, мазу даю. Так вийшло. Я на тестя чекав, шукав ключі, а той урод привалив тільки півгодини тому… і я відразу до вас… мене ше не хотіли пускати, але я забив на них великий болт, ви ж зрозумійте, я ніякої падляни не робив, така біда могла з кожним статися.

— Колимага накрилася? — запитує малий Машталір.

— Не знаю.

— Так кидай їх нахуй, — каже Риня. — Забрали в тебе тачьку, то хай тепер тачька буде для них за зятя. — Від цих слів ми починаємо реготати, Дефіцит також кисло посміхається. — А хулі? — продовжує Риня. — Вони, Діма, просто починають тобі всі гайки закручувати, хомутають тебе, як коня; якшо зараз попустиш — вафлі, більше ніколи не вилізеш; пауза; я розумію, шо стояти проти них — дуже важко, але ж ти не маленький, маєш доганяти, якшо попустиш — торба, станеш собакою на ланцюгу.

— Да, — відповідає Дефіцит.

— Не накручуй його, — кажу Рині, — йому й так паршиво.

— Да, пацани, — говорить Діма, — мені не весело. Може, забухаємо? Додому йти тверезим — ломи, повертатися — не хочеться. Пацани, сім'я — це така жопа, ну його на… Не женіться рано, погуляйте, водку попийте, бабасьок потрахайте, он скільки клавіш молоденьких — пальці самі липнуть. Я так хочу звідти здиміти, як мене задрала ця кегебешна сімейка.

— Ти просто попав, — каже Риня, — скоро звідти не звалиш, на все треба час. А ше коли буде дитина… тоді повні гайки, да, да, Діма, не дивися так на мене, коли буде дитина, тоді вже буде пізно, век свободы не видать.

Пауза.

— Я хочу випити.

— Магазини закриті, тільки черговий до десятої вечора, — кажу Дефіцитові.

— Я встигну, — підводиться він. — Толя, сходиш зі мною? Я хочу з тобою поговорити, може, ти мене зрозумієш.