— Хто саме?

— Це моя особиста справа.

— Де живе ця особа?

— Не знаю.

— Отже, це людина не з нашого міста?

— Я не допитувався. Не маю нахилів слідчого.

— А куди ви пішли, залишивши корчму?

— Сів на автобус і зійшов на першій зупинці.

— А звідти?

— Звідти? Нікуди. Залишився на зупинці й розмовляв з Людиною, яка мене покликала.

— Де розмовляли?

— Надворі.

— Не схоже, щоб ви розмовляли надворі. Ви повернулися до корчми в сухому чи майже сухому одязі, а надворі лив дощ,

— Ми зайшли в під'їзд. Це вас влаштовує?

— Скільки часу ви розмовляли з тією людиною?

— Хвилин із п'ять.

— Ви ще кудись ходили?

— Не ходив. Повернувся назад до корчми.

— Не може бути! Бракує близько двадцяти хвилин.

Мовчанка. З обличчя Прокопія Сапарева було видно, що йому дуже прикро.

— Може, й бракує. Я їх не лічив!

— Це не відповідь, громадянине Сапарев. Навіть зовсім неписьменна людина знає, що три плюс три, плюс п'ять не дорівнює тридцяти двом.

— Ну то й що? — Прокопій нахилився до слідчого і підкреслено зухвало повторив: — Ну то й що з того, що не дорівнює тридцяти двом?

— Три хвилини на дорогу до першої зупинки й три хвилини на дорогу назад становлять шість хвилин. На зупинці, кажете, розмовляли п'ять хвилин. Ну гаразд. Все це складає одинадцять хвилин. Ви пішли о шостій двадцять вісім і повернулися о сьомій нуль три, отже, вас не було всього тридцять дві хвилини. Ви даєте звіт за одинадцять хвилин, а куди поділися решта двадцять хвилин? Ось що мене цікавить! І з усією серйозністю прошу вас не ухилятися від запитань. Розповідайте!

— Мабуть, я розмовляв зі своїм знайомим не п'ять, а двадцять хвилин. Коли розмова цікава, не помічаєш, як летить час.

— Послухайте, громадянине Сапарев, невже ви не розумієте, що у ваших інтересах довести з усією вірогідністю, називаючи й імена свідків, як і де ви провели час між шостою годиною двадцять вісім хвилин і сьомою годиною три хвилини.

— Їй-богу, не розумію.

— Чи вдаєте, ніби не розумієте?

— Замість загадувати загадки, ви б краще самі пояснили це питання.

— Якщо ви, громадянине Сапарев, не доведете з посиланням на свідків, де були від шостої години двадцять вісім хвилин до сьомої години три хвилини, то свідчення вахтера бая Стамо можуть бути фатальними для вас! Розумієте?

— Тільки не лякайте мене, прошу! Як це будуть фатальними? Скажімо, мені щось спало на думку, і я після роботи зайшов у відділ щось перевірити. Хіба за таке вішають? Або, наприклад, забув повернути ключа вахтерові — невже за це можуть посадити до в'язниці?

— А що коли ваші відвідини збіжаться, наприклад, з витоком таємної інформації?

Цього разу мовчанка була довшою, на самовпевненого Прокопія мовби вилито відро крижаної води. Його обличчя втратило зухвалість, а очі — сірий блиск. Мефістофель зів'яв, згадавши, що він вигнанець із раю і що остання битва з богом закінчилася не на його користь.

— Я не ходив у відділ і нічого мені не спадало на думку! — сказав Сапарев. Він жовчно посміхнувся і заговорив, але зовсім не тим войовничим тоном, яким хвилину тому запитував: «Хіба за таке вішають?» Прокопій промовив: — Якби ви поза цими стінами бодай натякнули мені, що я можу бути причетний до якогось ВИТОКУ інформації, повірте, клянусь пам'яттю предків, я неодмінно торохнув би вас по голові своїм старим, але ще міцним парасолем!

— Не кляніться, це анітрохи не полегшить справи, а докладно розкажіть, куди ви ходили і що робили від шостої години двадцять вісім хвилин до сьомої години три хвилини. Я слухаю вас.

— Сів на автобус, зійшов на першій зупинці й там розмовляв з однією людиною близько двадцяти шести хвилин.

— Де розмовляли?

— Під моїм парасолем. Це англійський парасоль, під ним можуть сховатися від дощу навіть троє.

— Ви щойно сказали, що з тією людиною розмовляли не на дощі, а в під'їзді.

— Тоді я помилився! Ви так мене притиснули зі своїми хвилинами! Розмовляли під моїм англійським парасолем!

/Репліка збоку:/

— Його парасоль був сухісінький! — шепнув капітан Петров на вухо Авакумові. — Я спеціально перевірив. Він бреше!

Авакум підніс трубку телефону:

— Іванов, скажіть йому, що він бреше! Парасоль був сухий.

/Продовження допиту:/

— Ви обманюєте, громадянине Сапарев, ваш парасоль був сухий. Ви взагалі не розкривали його цього вечора.

Мовчанка. Обличчя Сапарева ще дужче витяглося. Замислене, сумне, воно нагадувало маску трагедійного актора. Він заговорив тихіше, але не здавався.

— Яке, в біса, має значення, де ми розмовляли? Під парасолем чи в під'їзді?

— Якщо не назвете прізвища тієї людини й місця, де ви розмовляли, то поставите під цілковитий сумнів своє твердження, нібито, залишивши корчму, ви зійшли на першій зупинці другою автобуса. Можна припустити, наприклад, що ви поїхали далі і першим автобусом дісталися до заводу. Можна багато чого припустити.

Майор Іванов натис кнопку дзвінка й наказав міліціонерові привести обох вахтерів. На екрані з'явилися постаті двоє чоловіків, одягнених в уніформу дуже подібну до залізничної. Майор Іванов знову подзвонив і розпорядився принести плащ, капелюх і парасоль інженера Прокопія Сапарева.

Коли інженер одяг плащ і капелюх, майор Іванов запитав худорлявого довганя, що стояв біля порога:

— На якому вході ви стоїте?

— На центральному, товаришу слідчий.

— Чи бачили ви цю людину між шостою тридцять і сьомою?

— Та це ж інженер Прокопій Сапарев!

— Чи проходив повз вас інженер Сапарев між шостою тридцять і сьомою?

— Ні, товаришу слідчий. У той час я його не бачив. Він не проходив повз мене.

Майор Іванов запитав другого, огряднішого:

— А ви на якому вході стоїте?

— На вході «Б», товаришу слідчий. Який веде до конструкторського відділу та його цеху.

— Чи бачили ви інженера Сапарева між шостою тридцять і сьомою?

— Ну як же не бачив! Він знову повернувся у відділ о шостій сорок три. Вже лило як із відра. Він махнув мені рукою і навіть засміявся. Мовляв, от, мушу повертатися, що зробиш!

— Гм, — погрозливо хитнув головою інженер Сапарев, різко труснувши парасолем.

— Тільки що тоді він був без парасоля! — здвигнув плечима огрядний вахтер.

— Ви певні?

— А чого б я мав сумніватися? Не було парасоля.

— Ви помітили, звідки йшов інженер? Від центрального ходу чи від чорного?

— Я був усередині, в вестибюлі, товаришу слідчий. Сховався від дощу. Тому й не помітив, звідки саме надійшов товариш інженер.

— А о котрій годині пішов інженер?

— Та за десять сьома, товаришу слідчий. Він був нагорі хвилин п'ять чи десять, не більше. Час я зауважив, бо в холі є електричний годинник. Я часто поглядав на нього, бо о сьомій треба замикати чорний хід.

— Заждіть, — перебив його слідчий. — А хіба біля чорного ходу нема свого вахтера?

— Є, але він уже два дні хворий, і я його заступаю. Мій вхід «Б» за п'ять кроків від чорного ходу, та й користуються ним, сказати б, переважно шофери.

Майор Іванов кивнув обом вахтерам.

— Дякую вам, хлопці. Тепер зайдіть до канцелярії, запишіть свої свідчення, підпишіться і йдіть собі. Ось вам перепустки.

Коли вахтери пішли, він сказав Сапареву:

— Вийдіть до суміжної кімнати й зачекайте там, доки я вас знову покличу. Тим часом попросіть у чергового аркуш, сядьте й точно опишіть, як провели час від шостої години двадцять вісім хвилин до сьомої години три хвилини.

Він натиснув кнопку дзвінка й наказав міліціонерові:

— Інженера Спиридона Хафезова!

На екрані з'явилась округла постать інженера в костюмі спортивного крою в дрібну чорно-білу клітинку, з яскравою червоною краваткою й червоною хустинкою в нагрудній кишеньці. Обличчя його аж потемніло від незаслуженої образи, а зеленкувато-бурштинові очі здавалися стривоженими й зляканими мишачими мордочками.

— Заходьте, товаришу Хафезов. Сідайте! — люб'язно запросив його майор Іванов, але не підвівся з місця й не подав руки. — Стомилися?