Якось мене запитали:

— А яка в Авакума вдача?

Хоч я і знаю Авакума вже п'ятнадцять років, проте довго думав перш ніж відповісти. Нарешті відбувся жартом:

— Коли не рахувати робочого дня, відтак часу до півночі і якоїсь часинки після півночі, коли він спить, то весь інший час це цікава й весела людина.

Але я був несправедливий.

Познайомився я з Авакумом у Момчилові п'ятнадцять років тому. Був тоді з нього добрий товариш, дотепник і жартівник. Можна було просидіти з ним кілька годин підряд, не помічаючи, як минає час. Хмурнів він лише інколи ввечері, коли залишався сам.

З роками все почало змінюватися. На скронях більшало сивини, в кутиках вуст усе виразніше окреслювалися дві гіркі зморшки, години веселого настрою коротшали, швидко відлітали, а похмурого — розтягувалися, розвіювалися все повільніше. А надто коли не мав термінової роботи. Часом і північ заставала його в товаристві лише люльки й недопитої чарки коньяку. Забував навіть дров у камін підкидати. Але та зміна сталася не раптово. Вона заходила помалу, мов довга осінь, розтягнена на багато літ. Тоді в Момчилові, півтора десятка років тому, осінь лише починалася.

Події, про які я розповім, сталися за два з половиною роки до його останньої справи — афери з викраденим вірусом. Авакум мав сорок два роки і виглядав на свої літа, але внутрішньо скоріше нагадував застиглих у роздумах біблійних старців Рембрандта, що, маючи змогу зазирнути в найпотаємніші закутки людських душ, де народжуються найганебніші помисли, знають багато чого негідного про своїх ближніх. Ще в свої світлі роки до відомого вислову «Людина — це звучить гордо!» він додав: «…але від людини можна чекати чого завгодно!» Він бачив на власні очі, пережив усім серцем і відчув на власній шкурі багато жахіть, що належать до того поняття «чого завгодно», ті жахіття йому доводилося вивчати так само ретельно, як біологи вивчають, наприклад, нутрощі смердючої комахи. Об'єктом його досліджень стали герої страшних і темних афер, чиїми звичайними підручними засобами були розпуста, ціаністий калій і куля. Після п'ятнадцяти років роботи слідчим Авакум багато чого дізнався про злу людську волю, тим-то й уподібнився до білобородих біблійних старців Рембрандта, що вже зазирнули в прірву й побачили дно людського життя. Та водночас він сильно різнився від них: старі розмірковували про життя в застиглих позах, а він хвилювався, він вистраждав свої знання, і щоразу розкрита ним правда про злу людську волю пекла йому серце розжареним залізом. Він не був мізантроп, непохитно вірив у кінцеву перемогу добра, але часом не витримував жахіть, у яких мусив варитися, і тоді в нього виривалися тяжкі нарікання на людський рід. Та нарікав він не через озлобленість і не через те, що мав лихе, мстиве серце, а просто з туги.

В той же час, про який ідеться, в його душу закралося ще одне невеселе почуття — передвісник близької осені, його колишній учитель і керівник полковник Манов пішов па пенсію, на службу прийшли нові люди, з якими його зв'язувала лише службова дисципліна, а в слідчій практиці почали використовувати електроніку. Ще ніхто не знав, якою мірою і в яких випадках електронно-обчислювальні машини замінять логічний аналіз і дедуктивне мислення, та було зрозуміло, що в слідчій роботі настає нова, технічна ера. На думку, що через якийсь час електронно-обчислювальні машини зможуть (можливо!) за ЛІЧЕНІ секунди складати й розв'язувати логічні рівняння, які йому коштували величезних зусиль і розв'язання яких давало найвищу радість, він невесело втішав себе, що незабаром піде на пенсію (лишалося ще два роки) і що в археології, його головному фахові, машини, хвалити бога, ще довго не відіграватимуть надто великої ролі.

Ось чому до його скептицизму тієї осені додалося ще й почуття смутку.

Він не знав, звичайно, що в недалекому майбутньому (якраз наприкінці тих двох років, які відділяли його від пенсії) на нього чекає велика справа, можливо, найбільша, не знав, що він покликаний урятувати не лише свого батьківщину, але й весь світ від вірусу, страшнішого, ніж бацила чуми. В той час, про який ідеться, він, природно, й гадки не мав про те, що готує йому недалеке майбутнє.

Він щойно закінчив слідство у справі похмурої «сталевої афери». Збираючись використати деякі відомості для публікації, я запитав, чи задовольнить його такий узагальнюючий заголовок, як, наприклад, «Собача історія».

Ах, я ж забув про його впертий скептицизм, його дедалі гостріше роздратування, спричинене машиною, яка позбавить його задоволення розв'язувати логічні рівняння, забув про ту постійну тугу, яку він відчував, коли заплутана справа доходила свого неминучого кінця!

Ах, я забув про те все!

Авакумові не сподобався заголовок, ба навіть трохи його розсердив.

— Нащо кривдити собак? — насупився він. — Отак ні сіло ні впало?

Його душа ще не звільнилася від бруду «сталевої афери», тому він зле висловлювався про людей, перебільшуючи їхні вади, а собак підносив до небес.

— Споконвіку відомо, — сказав він, — що собака для людини — найвірніший і найкращий друг. А як людина віддячує своєму доброму й відданому другові? Відомо як — пов'язала з ним гидке, принизливе поняття «собачий». Під тим «собачий» люди розуміють усе найгірше, вчинки, не гідні людини…

Трохи помовчавши, Авакум так розв'язав питання про заголовок мого майбутнього твору:

— Я вважаю, що було б несправедливо вживати епітет «собачий» у такому, власне, значенні, пов'язуючи шляхетний собачий рід з пройдисвітами нашої «сталевої афери». У своєму тваринному світі собака живе статечно й не порушує собачих законів, а в світі людей наш брат часто-густо не дотримується ніяких людських законів або дотримується лише тих, які йому подобаються чи дають вигоди. Ти краще назви свою розповідь «Історія з собаками». Такий заголовок не ображатиме наших вірних друзів.

У мого знаменитого приятеля був поганий настрій, на душі лежав камінь, тому він картав людей такими вбивчими словами. Але що слова! Слова летять з вітром, лишаються діла. А всі Авакумові діла, великі й малі, безперечно, свідчать про любов до людей і віру в добро.

Через кілька днів Авакум сам завів мову про мій майбутній твір.

— «Історія з собаками» — добра назва, — сказав він, — але вона відбиває лише зовнішній бік справи, не виявляючи її суті. Звичайно, смерть двох твоїх собак дала поштовх у розслідуванні, але й розслідування, і собаки були б ні до чого, якби в основі всієї історії не лежав тяжкий злочин.

Дозволю собі звернутися до античної доби. Складається враження, що в античній трагедії значне місце посідала тема гріха і відплати. Трагедії царя Едіпа, Антігони, Електри, Іфігенії, Медеї і героїв ще багатьох безсмертних творів того часу нагадують, що всякий тяжкий гріх або велика несправедливість, вчинена проти когось, мусить спокутуватися коли не самим грішником чи творцем несправедливості, то неодмінно найближчими йому людьми.

Гріх накликає прокляття, і якщо те прокляття не впаде на голову грішника, то неодмінно стане нещастям для найближчих йому людей. Ця давня істина, гадаю, не втратила значення і для сьогодення. Ідея відплати породжена народним досвідом, і не треба іронічно всміхатися, коли хтось нагадує це слово.

Безліч прикладів доводять, що відплата — це не просто слово. Хіба ж «сталева афера» не є таким наочним прикладом?

І тому, на мою думку, назва «Відплата» найбільше відповідала б суті справи. Але ця назва надто претензійна й помпезна як на таку історію. Та й не годиться робити ставку на істини, що не можуть бути доведені електронно-обчислювальними машинами. Бо нас висміють, назвуть відсталими.