Ми напружено чекали його запитань.

— Перше питання. Хто зрозумів, що ми робили вчора на стадіоні?

По аудиторії прокотився гомін. Почулися вигуки: “Перевірка уваги…”, “Перевірка надійності, двійкового коду…”, “Гра на відгадування…”

— Так, зрозуміло. Ви не уявляєте, що ми вчора робили. Друге запитання. Хто з вас володіє португальською мовою, підніміть руку.

Це вже була цілковита несподіванка!

Ніхто з нас не знав португальської мови. Англійську, німецьку, французьку — це ще як сказати, а португальську!..

Гомін довго не стихав. Зарубін потряс у повітрі блокнотом, і коли аудиторія змовкла, він прочитав: “Os maiores resultados sao produzidos por pequenos mas contituos esfôrços”.

Це португальська фраза. Навряд чи ви зможете здогадатися, що вона означає. І все ж саме її ви вчора перекладали російською мовою. Ось ваш переклад: “Найбільших результатів досягають невеликими, але постійними зусидрамки”. Зверніть увагу. Останнє слово нісенітниця. Наприкінці гри хтось залишив поле або ж порушив правила. Замість цього беззмістовного поєднання літер мало бути слово “зусиллями”.

“Це моя сусідка з Саратова!” — промайнуло в мене в голові.

— Чудеса та й годі! — вигукнув хтось у залі. — Адже не можна зробити те, чого не знаєш або не розумієш!

— Ага! Це якраз те, на що я сподівався, — сказав Зарубін. — Це вже майже вирішення питання, яке стояло сьогодні на порядку денному. Щоб ви не губилися у здогадах, я поясню вам, у чому полягав задум гри. Коротко — ми грали в лічильно-обчислювальну машину. Кожен з учасників виконував роль або комірки пам’яті, або суматора, або лінії затримки, або звичайного реле…

В міру того як говорив професор Зарубін, у залі наростав гомін, розмови, гудіння, галас, бо всі раптом збагнули, яку роль вони відігравали на стадіоні. Захоплення і збудження стали такі сильні, що голос Зарубіна вже неможливо було почути, бо всі півтори тисячі чоловік говорили одночасно.

— Експеримент довів, що прихильники мислячих машин не мають рації! — вигукнув хтось. — Сором їм!

І знову галас, крики, сміх.

Зарубін підніс руку, і аудиторія стихла.

— Кібернетики на чолі з американським математиком Тьюрінгом вважають, що єдиний спосіб дізнатися, чи може машина мислити, в тім, щоб самим стати машиною і усвідомити процес власного мислення. Так ось учора всі ми на чотири години стали машиною. Я взяв схему серійної лічильно-обчислювальної машини “Алтай” і з вас, мої юні друзі, немов з окремих компонентів, побудував її на стадіоні. Я склав програму для перекладу португальських текстів, закодував її і вклав у “блок пам’яті”, роль якого виконувала делегація Грузії. Граматичні правила зберігалися в українців, а необхідний для перекладу словник — у делегації Російської Федерації. Наша жива машина блискуче впиралася з завданням. Переклад іноземної фрази російською мовою було виконано без будь-якої участі вашої свідомості. Ви, звичайно, розумієте, що така жива машина могла б розв’язати яку завгодно математичну чи логічну задачу, як і сучасні електронні лічильно-обчислювальні машини. Правда, для цього потрібно було б значно більше часу. А тепер давайте поміркуємо, як відповісти на одне з найкритичніших питань кібернетики: чи може машина мислити?

— Ні! — гримнув увесь зал.

— Я проти! — закричав мій “запеклий кібернетик” Антон Головін. — У цій грі в машину ми виконували роль окремих реле, тобто нейронів. Але ніхто ніколи не говорив, що мислить кожен окремий нейрон головного мозку. Мислення є наслідок колективної роботи багатьох нейронів!

— Гаразд, — погодився Зарубін. — В такому разі ви мусите припустити, що під час нашої гри в повітрі чи ще не знати де витали якісь “машинні наддумки”, невідомі й незбагненні для мислячих деталей машини! Щось на взірець гегелівського світового розуму,[1] чи не так?

Головін осікся і сів на місце.

— Коли ви, мислячі структурні одиниці певної логічної схеми, не мали жодного уявлення про те, що ви робили, то чи можна серйозно говорити про мислення електронно-механічних установок, котрі збудовано з деталей, здатність до мислення яких не відстоюють навіть найпалкіші прихильники електронного мозку? Вам відомі ці деталі — радіолампи, напівпровідники, магнітні матриці і таке інше. Я гадаю, що наша гра однозначно вирішила питання—чи може машина мислити. Вона переконливо довела, що навіть тоді, коли машини надзвичайно тонко імітують мислення, — це ще не саме мислення. Воно є вищою формою руху живої матерії. На цьому роботу нашого з’їзду дозвольте вважати закінченою.

Ми проводжали професора Зарубіна бурхливими, тривалими оплесками.

Мова зайшла про необмежені можливості сучасної техніки. Почали від холодильників та автомобілів, а згодом поступово перейшли до телевізорів, реактивних літаків і керованих снарядів. Кожен з присутніх висловлювався так, немовби він був визначним фахівцем, хоч усе, про що говорилося, було взяте з ілюстрованих додатків до недільних газет.

Звичайно, не обійшлося без розмов про кібернетику. Про цю нову науку чомусь говорили напівпошепки, боязко й таємниче, як п’ятдесят років тому про гіпноз і сто років тому про примари. Проте усвідомлення того, що кібернетика існує і кібернетичні машини— також, поступово надавало співрозмовникам сміливості.

— Ми їх робимо, ми, — захоплено шепотів високий блондин у старенькій потертій синій блузі. Він випростав уперед руки і розчепірив товсті пальці. — Ось бачите, всі пальці в червоних плямах. Це від олова. З ранку й До вечора паяю ці кляті машини. Скільки там дротів, ламп і різної всячини! Зазирнеш усередину — велетенський радіомагазин. І уявіть собі, усе це працює. Техніка! Може збивати літаки. Передбачає, з ким ти одружишся.

— Старе, брате, старе, — прохрипів похмурий полисілий бродяга, який бездумно совав по брудній клейонці руками. — Ці штуковини не тільки пророкують, з ким ти одружишся, але й вибирають губернаторів. Ще в п’ятдесят другому електронна бестія на ймення “Юнівак” обрала губернатора штату Міссурі. Це ще гірше, ніж вибрати дружину: як не кажи — начальство.

— А чи правда, що кажуть, ніби в поліції є машина, котра передбачає, де й коли хлопці збираються зробити наліт? Кажуть, ідуть хлопці на “діло”, а на них там, голубчиків сизих, уже чекають, — хихикаючи, пропищав підозрілий тип у чорних окулярах і боязко зіщулився.

— Правда. Є й такі. І суд, і слідство озброїлись такими машинами. Картинка! Задає ця машина якісь дурні запитання. А ти відповідай тільки “так” або “ні”. Дідько його знає, де треба “так”, а де треба “ні”. А ще коли вона питає: “Чи хотів би ти побувати на Місяці?” або “Чи кусали тебе в дитинстві собаки?” Після того, як ти наверзеш невлад штук із сто отих “так” і “ні”, машина й каже: “Одягніть на нього наручники, йому належить десять років каторги”. Ось так. Усе це на нашу погибель, — вів далі лисий бродяга. — Скоро ці машини всіх нас замінять. Житимуть замість нас. Питимуть пиво. Ходитимуть у кіно. Все робитимуть самі…

— Розумні машини. Геніальні. Вони відновлять на Землі благополуччя й порядок. Щезне хаос. Розквітне бізнес, — натхненно продекламував інтелігентний алкоголік, що вирізнявся в натовпі бродяг своїм навдивовижу добре збереженим фраком.

— Що ви сказали? Щезне хаос і розквітне бізнес? Ха, містере! Чи не гадаєте ви, що перед вами немовлята? І на електроніці ви розумієтесь стільки ж, скільки я на породах жаб. Ніколи цього не буде, не сподівайтесь.

Це вимовив з непідробним запалом товстий здоровань з червоною пикою, що обросла рудою щетиною, і багатозначно потер спітнілу шию краєм долоні.

— Його оштрафували за незареєстрований радіопередавач, — хихикнув тип у чорних окулярах.

— Або заперли на пару місяців у кам’яний мішок за торгівлю перепаленими радіолампами!